Читать книгу Пентаграма - Ю Несбьо - Страница 4

У будинку дійсно було дві мансарди. Двері однієї з них були відчинені, але впоперек дверного отвору була прикріплена помаранчева стрічка поліцейського загородження. Харрі довелося зігнутися навпіл, а коли він випростався в усі свої сто дев’яносто два сантиметри, то ледве не впав – так запаморочилася голова. Вітальня. Дубовий паркет, коса стеля з вікнами. Спекотно, як у сауні. Невелика квартира меблювалася у дусі мінімалізму – зовсім як його власна, але на цьому схожість закінчувалася. Тут стояла ультрамодна канапа з «Хільмерс Хус», стіл із «R. O. O. M.» і маленький п’ятнадцятидюймовий телевізор «Філіпс» із прозорого пластику холодного блакитнуватого кольору, який чудово поєднувався із стереосистемою. У відчинені двері Харрі побачив кухню та спальню. Все. Було на диво тихо. Біля кухонних дверей, схрестивши руки та розгойдуючись із п’яти на носок, стояв поліцейський у пітній наскрізь уніформі та, підвівши одну брову, вивчав Харрі. Коли той потягнувся за посвідченням, поліцейський криво посміхнувся і похитав головою.

«Усі впізнають мавпу, – процитував подумки Харрі. – Мавпа – нікого»4.

Він провів рукою по обличчю:

– Де слідча група?

– У ванній. – Поліцейський кивнув у бік спальні. – Льонн і Вебер.

– Вебер? А що, пенсіонерів тепер теж залучають?

Поліцейський знизав плечима:

– Сезон відпусток.

Харрі подивився навкруги і згадав:

– Потурбуйтеся про те, щоб обгородили сходи та двері на вулицю. Люди ходять туди-сюди.

– Але…

– Це частина місця злочину. Ясно?

– Я розумію… – скрипучим голосом почав поліцейський, і Харрі зрозумів, що двома пропозиціями щойно нажив собі на службі ще одного ворога. Список був уже довгий. – Але у мене чітка вказівка…

– …стояти тут, – донеслося зі спальні, і в дверях показався Том Волер.

Хоча він був у чорному костюмі, ні крапельки поту не було на лобі під темним прилизаним волоссям. Том Волер був красивим чоловіком. Зростом трохи нижчий за Харрі, але багато хто сказав би зворотне. Можливо, через його гордовиту поставу або невимушену самовпевненість, яка не лише подобалась оточенню, але і заражала їх упевненістю: вони відчували, що перебувають на своєму місці, підкоряючись наказам Волера. А може, красенем він здавався через видатні фізичні дані: ніякий костюм не міг приховати, що його власник п’ять разів на тиждень штовхає штангу і займається карате.

– І він перебуватиме тут, – вів далі Том Волер. – Я вже відправив хлопця вниз на ліфті, щоб він обгородив усе, що необхідно. Усе під контролем, Холе.

Останню фразу він вимовив з дивною напівзапитливою інтонацією.

Харрі прокашлявся і запитав:

– Де вона?

– Тут, у ванній.

Волер зробив крок убік і, коли Харрі проходив повз нього, удав занепокоєність:

– Ударився, Холе?

Спальня була вмебльована простенько, але зі смаком і романтично. Двоспальне ліжко, застелене для однієї людини, стояло біля самої балки. На балці був вирізаний дивний малюнок: контур серця і на нім трикутник. Напевно, пам’ять про коханця, подумав Харрі. Стіну над ліжком прикрашали три постери з голими чоловіками – висловлюючись із еротичною політкоректністю, – щось між відвертим мистецтвом і легким порно. Ніяких особистих речей або фотографій видно не було.

Ванна кімната розташована була трохи далі – практично в межах спальні, й місця в ній було рівно стільки, скільки вимагалося для раковини, туалету, душової кабінки без завіси та тіла Камілли Луен. Вона лежала на плитковій підлозі, повернувши обличчя до дверей, але дивилася на лійку душу, ніби чекаючи ще води.

Одягу на ній не було, якщо не брати до уваги розкритого білого халата, що був зараз мокрий наскрізь і закривав зливний отвір душу. Беата стояла на порозі та фотографувала.

– Хто-небудь з’ясував, коли настала смерть?

– Патологоанатом скоро буде, – відгукнулася Беата. – Але rigor mortis5 ще не настало, та й тіло не зовсім охололо. Гадаю, кілька годин тому.

– А коли сусід із консьєржем її знайшли, хіба душ не був увімкнений?

– А що?

– Тепла вода могла підтримувати температуру тіла і відстрочити задубіння. – Харрі подивився на годинник: чверть на сьому.

– Скажімо так: імовірно, вона померла близько п’ятої, – висловився Волер.

– Це чому? – запитав Харрі не обертаючись.

– Оскільки немає підстав вважати, що труп переносили, виходитимемо з того, що її вбили, коли вона перебувала в душі. Як бачиш, тіло і халат закривають зливний отвір. Це і викликало затоплення. Консьєрж, який вимкнув воду, сказав, що відкрита вона була на повну потужність. Я міряв тиск води – непогано для мансарди. Не так уже багато часу потрібно, щоб вода залила таку маленьку ванну кімнату і потекла в спальню. І до сусідів вона дійшла досить швидко. Жінка з нижньої квартири говорить, що було двадцять хвилин на шосту, коли вони виявили протікання.

– Це всього годину тому, – зауважив Харрі. – А ви вже півгодини як тут. Здається, всі тут реагують на події надзвичайно швидко.

– Ну, не всі, – мовив повагом Волер.

Харрі промовчав.

– Я маю на увазі патологоанатома. – Волер посміхнувся. – Йому вже належало бути тут.

Беата закінчила фотографувати і обмінялася поглядами з Харрі.

Волер торкнув її за плече:

– Коли що, дзвони. Я на третьому, поговорю з консьєржем.

– Добре.

Харрі дочекався, поки він піде, і запитав:

– Можна мені?..

Беата кивнула і відійшла вбік.

Підошви чвакали на мокрій підлозі. Всюди у ванній кімнаті були крапельки води. Збираючись у струмочки, вони збігали вниз. Дивлячись на дзеркало, можна було подумати, що воно плакало. Харрі сів навпочіпки; щоб не втратити рівноваги, обіперся об стіну, глибоко вдихнув повітря, але відчув тільки запах мила. Інших запахів, яких він чекав, не було. Це дизосмія, згадав Харрі. Про неї він читав у книзі, яку брав у лікаря Еуне, психолога, що працює зі співробітниками кримінального відділу. Деякі запахи мозок просто відмовляється сприймати або починає плутати, відчуваючи приємні аромати як огидні. У книзі говорилося, що така форма збочення нюху часто пояснюється емоційними травмами. Втім, зараз Харрі про це не думав. Думав він про те, що не відчуває трупного запаху.

Камілла Луен була молодою. Харрі дав би їй років двадцять сім – тридцять. Миловидна. Пухкенька. Гладенька засмагла шкіра, яка, щоправда, вже набула характерної мертвотної блідості. Темне волосся, яке стане світлішим, коли висохне. І маленька дірочка в лобі, яку співробітник похоронного бюро без зусиль замаже косметикою. Більше такого макіяжу тут і не вимагалося – хіба що зробити непомітною невелику шишечку під правою бровою.

Харрі зосередився на маленькій, ідеально круглій чорній дірочці в лобі. Не більша, ніж дірочка в кроні6. Можливо, Харрі й здивувався б тому, через які маленькі отвори іноді виходить людське життя, але не можна довіряти очам: іноді шкіра стягується. Харрі порахував, що в цьому випадку куля була більша за вхідний отвір.

– Кепсько, що вона весь цей час пролежала у воді, – сказала Беата. – Інакше ми могли б знайти відбитки пальців вбивці або сліди його ДНК на тілі.

– Гм… Але на лоб-то навряд чи потрапило багато води.

– Навколо вхідного отвору чорна кров, що запеклася. На шкірі почорніння від пострілу. Рана може нам дещо розповісти. Лупу?

Не відриваючи погляду від Камілли Луен, Харрі простягнув руку і, відчувши в ній благородну вагу німецької оптики, приступив до вивчення ділянки рани.

– Ну, що видно? – почув Харрі шепіт Беати біля самісінького вуха.

Як завжди, вона була цікавою і жадібною до знань. Харрі знав, що скоро прийде день, коли він уже не зможе навчити її нічому.

– Сірий відтінок на загальному чорному кольорі вхідного отвору говорить про те, що стріляли зблизька, але не впритул, – сказав він. – Я думаю, відстань була близько півметра.

– Он як?

– За асиметрією отвору можна сказати, що той, хто стріляв, цілився згори під кутом.

Харрі обережно повернув голову вбитої. Лоб іще не охолов.

– Вихідного отвору немає, – зауважив він. – Це підтверджує, що стріляли під кутом. Можливо, вона стояла перед вбивцею на колінах.

– Можна зрозуміти, з якої зброї стріляли?

Харрі похитав головою:

– Це визначить тільки патологоанатом із хлопцямибалістиками. Отвір поступово зменшується, значить, зброя була короткоствольна – пістолет.

Харрі почав систематично вивчати труп, намагаючись помітити найменші деталі, але зрозумів, що мозок, усе ще затьмарений алкоголем, відсіває подробиці, які могли б йому знадобитись. Ні, могли б знадобитись їм. Це не його справа. Проте він продовжував і, схиляючись над знівеченою рукою, буркнув:

– Дональд Дак.

Беата подивилася на нього нерозуміюче.

– Його так у коміксах малюють, – пояснив Харрі, – з чотирма пальцями.

– Я коміксів не читаю.

Не вистачало вказівного. На його місці був чорний від крові, що згорнулася, зріз, де можна було розрізнити тканину сухожилля та білу кістку. Рівна, акуратна робота. Харрі обережно торкнувся кістки кінчиком пальця. Зріз виявився абсолютно гладеньким.

– Кусачки, – сказав він, – або дуже гострий ніж. Палець знайшли?

– Ні.

Харрі несподівано відчув, що його нудить, і заплющив очі. Кілька разів вдихнув і видихнув. Розплющив очі.

– Може, рекетир, – припустила Беата. – Вони використовують кусачки.

– Можливо, – невиразно пробурмотів Харрі.

Він підвівся і побачив свої сліди на білій плитці, а йомуто здавалося, вона рожева.

Беата нахилилася зробити велику фотографію обличчя загиблої.

– Ну і крові ж із неї натекло, – зауважила вона.

– Це тому, що її рука лежала у воді, – повідомив Харрі. – Вода не дає крові згорнутися.

– Уся ця кров з відрізаного пальця?

– Так. І знаєш, що це означає?

– Ні, але відчуваю, що скоро знатиму.

– А означає це, що Каміллі Луен відрізали палець, коли серце в неї ще билося. Тобто до того, як у неї стріляли.

Беата примружилася.

– Спущуся й поговорю з сусідами, – сказав Харрі.

– Коли ми переїхали, Камілла вже жила в мансарді. – Вібекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого співмешканця. – Ми з нею не так уже багато спілкувалися.

Вони з Харрі сиділи у вітальні на четвертому поверсі, під мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяїн тут саме Харрі: він поважно розсівся в одному з крісел, а його співрозмовники, неприродно випроставши спини, примостилися на краєчку канапи.

Харрі подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим і жилавим, як марафонець. Відпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна ділова зачіска, тонкі губи, нервові рухи. І хоча обличчя його було відкритим і дитячим – можна сказати, безневинним, – від власника його віяло аскетичною суворістю. А у Вібекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, її пишні форми підкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свідчили про багато сигарет, а зморшки біля очей – про часті усмішки.

– Чим вона займалася? – запитав Харрі.

Вібекке подивилася на співмешканця, але він не відповів, і вона заговорила знову:

– Наскільки мені відомо, вона працювала в рекламному агентстві. Дизайнером. Чи на зразок того.

– На зразок того, – повторив Харрі та з байдужим виглядом зробив запис у своєму блокноті.

Це був прийом, яким він завжди користувався в розмові зі свідками. Не дивися на них, і вони почуватимуться більш розкутими. Покажи, ніби їх свідчення тебе не вражають, і вони обов’язково захочуть розповісти що-небудь цікаве. Треба було йому йти в журналісти. Як йому здавалося, журналісти більш терпимі до тих, хто з’являється на роботу в п’яному стані.

– У неї був жених?

Вібекке похитала головою.

– Коханці?

Вібекке нервово засміялась і знову поглянула на свого співмешканця.

– Ми ж не підслуховуємо під дверима, – вирішив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. – Думаєте, вбивця – коханець?

– Не знаю поки що, – відповів Харрі.

– Та це-то зрозуміло!

Харрі відчув у його голосі роздратування.

– Ми тут живемо, і нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут відбувається. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузі розгулює маніяк? – підвищив голос Андерс.

– Можливо, у вас тут в окрузі розгулює маніяк. – Харрі відклав ручку і подивився на співрозмовників.

Він помітив, як здригнулася Вібекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсі Нюгорді.

Коли людям страшно, їх легше розсердити – матеріал першого курсу поліцейської академії. Тому не варто без потреби нервувати переляканих. Але Харрі зробив із правила абсолютно інший висновок. Куди корисніше їх дратувати. Розсерджені часто говорять не те, що думають. Вірніше, не те, що думали сказати.

Андерс подивився на нього очима, що нічого не виражають.

– Але найімовірніше: вбивця – саме її залицяльник, – додав Харрі. – Жених, коханець або хтось, із ким у неї були стосунки, які вона припинила.

– Чому ви так думаєте? – Андерс Нюгорд обійняв Вібекке за плече.

Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а її плечі досить широкі.

Харрі відкинувся на спинку крісла:

– Статистика. Можна мені закурити?

– Взагалі-то у нас не курять. – Тонкі губи Нюгорда розтягнулись у посмішці.

Харрі запхав пачку назад у кишеню, але помітив, що Вібекке при цьому опустила очі.

– А що ви маєте на увазі під статистикою? – запитав Андерс Нюгорд. – Що примушує вас думати, ніби вона поширюється на цей конкретний випадок?

– Ну що ж, перш ніж відповісти на два ваші питання, я запитаю, чи розбираєтеся в статистиці ви, Нюгорде? Знаєте терміни «розподіл вірогідності», «стандартизоване нормальне відхилення»?

– Ні, але я…

– От і добре, – обірвав його Харрі, – тому що в цьому випадку це і не знадобиться. – Столітня карна статистика всього світу дає можливість стверджувати, що вбивця – саме її залицяльник. Чи, якщо у неї немає залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це відповідь на перше ваше питання. Та і на друге.

Андерс Нюгорд пирхнув і прибрав руку з плеча Вібекке.

– Але це ж дилетантство! Ви ж нічого не знаєте про Каміллу Луен.

– Це вірно, – підтвердив Харрі.

– Так чому ж ви беретеся стверджувати?..

– Тому що ви запитали, – перервав його Харрі. – І якщо у вас питань більше немає, можна я спробую задати свої?

Нюгорд збирався щось на це відповісти, але передумав і злісно втупився у стіл. Можливо, Харрі помилився, але йому здалося, що губи Вібекке застигли в ледве помітній посмішці.

– Як ви вважаєте, Камілла Луен вживала наркотики? – запитав Харрі.

Нюгорд різко підвів голову:

– Чому ми маємо так вважати?

Харрі заплющив очі й промовчав.

– Ні, – м’яко і тихо відповіла Вібекке. – Ми так не вважаємо.

Харрі розплющив очі і вдячно їй усміхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї.

– Її двері були незамкнені, вірно?

Андерс кивнув.

– Вам це не здалося дивним? – вів далі допит Харрі.

– Не особливо. Вона ж була вдома.

– Гм… У вас на дверях простий замок, і я помітив, що ви… – кивнув він Вібекке, – замкнули його, коли я увійшов.

– Вона у нас тепер полохлива. – Нюгорд поплескав співмешканку по коліну.

– Осло тепер не те, що раніше. – Вібекке на мить зустрілася з Харрі очима.

– Це вірно, – погодився він. – І, здається, Камілла Луен теж це розуміла. В її квартирі подвійний секретний замок і ще ланцюжок, тому я вирішив, що вона не з тих, хто вирушає в душ, не замкнувши вхідні двері.

Нюгорд знизав плечима:

– Можливо, поки вона милася в душі, той, що увійшов, відкрив замок відмичкою.

Харрі похитав головою:

– Це тільки в кіно такі замки відкривають відмичками.

– А може, з нею в квартирі вже хтось був? – припустила Вібекке.

– Хто?

Харрі витримав паузу. Коли він зрозумів, що заповнювати її ніхто не збирається, він встав із крісла:

– Вас іще запросять для надання свідчень. Дякую за сприяння.

На порозі він обернувся:

– До речі, а хто з вас подзвонив у поліцію?

– Я, – відповіла Вібекке. – Андерс пішов за консьєржем, а я подзвонила.

– До того, як знайшли тіло? А чому…

– У воді, яка протекла в нашу кімнату, була кров.

– Он як? А як ви це зрозуміли?

Андерс Нюгорд важко та стомлено зітхнув і поклав руку Вібекке на плече.

– Вона ж була червона, хіба не так?

– Ну, – повів повагом Харрі. – Не лише ж кров червона.

– Вірно, – сказала Вібекке. – Справа не в кольорі.

Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї. Вібекке посміхнулась, але Харрі помітив, що вона прибрала плече з-під руки співмешканця.

– Свого часу я жила з кухарем, і ми на пару тримали їдальню. Там я дещо дізналася про їжу. У тому числі й те, що в крові міститься білок, і, якщо крапнути її у воду, гарячішу шістдесяти п’яти градусів, вона згортається грудочками. Начебто в киплячій воді тріснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку і сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозуміла, що це кров і сталося щось серйозне.

Андерс Нюгорд слухав її з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблідло.

– На все добре, – пробурмотів Харрі й вийшов.