Читать книгу Привид - Ю Несбьо - Страница 5

– Я просто хочу їх побачити. Я нічого не візьму, – сказав Харрі.

Явно вагаючись, черговий офіцер на пункті пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрі прискіпливим поглядом.

– Нумо, Торе, ти ж мене знаєш.

Тор Нільсен прокашлявся.

– Так, знаю, але ти ж у нас більше не працюєш, Харрі?

Харрі знизав плечима. Мовляв, яка різниця.

Нільсен злегка схилив голову набік і примружився так, що зіниці ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, відфільтрувати його. Те, що залишилося в результаті цієї фільтрації, явно схилило шальки терезів на користь Харрі.

Важко зітхнувши, Нільсен зник і згодом повернувся з шухлядою в руках. Як і припускав Харрі, шухляда містила речі, в які був вдягнений Олег під час арешту. Коли приймалося рішення затримати того чи іншого заарештованого на більше, аніж двоє діб, його переводили до Ботсена, але особисті речі не завжди переміщали туди разом із ним.

Харрі уважно передивився вміст шухляди. Монети. Кільце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» із зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта – викрутки та ключі-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.

Побачивши його, Харрі відчув потрясіння, хоча знав, що він там буде. Газетярі вже встигли охрестити його «шпагою наркоманів». То був одноразовий шприц, що так і лишився у своїй пластиковій упаковці.

– Це все? – поцікавився Харрі, беручи кільце з ключами. Опустив його під стіл і став роздивлятися. Нільсену явно не сподобалося, що Харрі щось тримає поза полем його зору, і він подався вперед.

– А гаманця не було? – спитав Харрі. – Банківської чи ідентифікаційної картки?

– Здається, не було.

– А можеш перевірити мені список речей, що містяться тут?

Нільсен взяв із дна шухляди складений навпіл перелік, начепив окуляри і поглянув на аркуш.

– Тут був іще мобільний телефон, але його забрали. Може, хотіли перевірити, чи телефонував він своїй жертві.

– Ясно, – мовив Харрі. – Що-небудь іще?

– А що ще тут має бути? – спитав Нільсен, передивляючись перелік. – Більше нічого нема.

– Дякую, це все. Дякую тобі за поміч, Нільсене.

Нільсен неквапливо кивнув головою:

– Ключі.

– А дійсно – ключі, – сказав Харрі, кладучи їх на стіл перед Нільсеном. І помітив, як той пересвідчився, що ключів так і лишилося два.

Гаррі вийшов, перетнув парк і пішов вулицею Екебергвеєн. Потім вийшов до станції «Тоєн» і вулиці Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав під назвою «Малий Карачі». Овочеві крамнички, жінки в накидках «хіджаб», старі на пластикових стільцях біля входу до своїх кафе. Потім Харрі подався до «Сторожової Вежі» – кафе Армії порятунку, призначеного для міських бомжів та бідняків. Харрі знав, що в теплі дні в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку ніде буде впасти. В тій їдальні подавали каву та свіжі бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистої одежі, що вже вийшла з моди, та списані сині кросівки з армійських складів. На першому поверсі був фельдшерський пункт, де приймалися пацієнти зі свіжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуація вимагала негайного втручання, то пацієнту кололи дозу вітаміну В. Харрі на мить замислився: а чи не зайти до Мартіни? Може, вона й досі там працює. Якийсь поет колись написав, що після великого кохання трапляються маленькі. Мартіна якраз була одним із таких маленьких кохань. Але не через це хотів він побачити її. Осло – невелике місто, і ті, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армії порятунку, або в кафе «Місія» на вулиці Скіппергата. Цілком можливо, що Мартіна знала Густо Ганссена. Й Олега.

Однак Харрі вирішив усе робити по порядку і тому знову пішов пішки. Перетнув річку Акерсельва. З містка поглянув униз. Бура вода, яку Харрі пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гірський ручай. Кажуть, зараз у ній можна форель спіймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж річки, – торговці дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.

Харрі рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскірке. Почав придивлятися до номерів будинків. Побачив вивіску «Театру жорстокості». Двері, покриті написами-графіті, серед яких виділявся смайлик. Згорілий будинок, відчинений і випотрошений. І ось, нарешті, те, що він шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в середині дев’ятнадцятого століття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрі штовхнув парадні двері, і ті, незамкнені, відчинилися. Вони вели прямо на сходи, які смерділи сцяками та сміттям.

Йдучи нагору, Харрі відмічав зашифровані ознаки, що траплялися йому на очі. Хиткі перила. Двері зі шрамами, отриманими тоді, коли старі замки міняли на нові, міцніші, вставляючи при цьому ще й додаткові замки. На другому поверсі він зупинився, збагнувши, що знайшов місце, де був скоєний злочин. Двері перехрещувалися помаранчево-білими стрічками.

Засунувши руку до кишені, Харрі видобув звідти два ключі, які зняв з кільця, поки Нільсен продивлявся перелік речей в шухляді. Харрі достеменно не запам’ятав, які саме зі своїх гонконзьких ключів він причепив замість поцуплених, але, зрештою, виготувати нові ключі не становило в Гонконгу великої проблеми. Один з ключів був пласким «англійським» ключем до навісного замка. Харрі добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Він вставив його в замок. Ключ увійшов наполовину і зупинився. Харрі натиснув сильніше. Спробував покрутити в різні боки.

«От зараза!»

Він витягнув свого мобільника. Її номер був позначений в пам’яті літерою «Б». Оскільки там було лише вісім номерів, то однієї літери було достатньо.

Окрім того факту, що Беата Льон була однією з двох найкращих експертів-криміналістів, з якими доводилося працювати Харрі, найбільше в ній йому подобалося те, що вона завжди зводила інформацію до найголовнішого, а також те, що вона, як і Харрі, ніколи не обтяжувала справу зайвими словами.

– Привіт, Беато. Я – на вулиці Гаусманнс-гате.

– На місці злочину? Що ти там робиш?

– Роблю те, що не можу увійти. Ти маєш ключа?

– Чи маю я ключа?

– Ти ж відповідальна за цю халабуду, хіба ні?

– Звісно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобі.

– Ще б пак. Але є кілька речей, які тобі терміново треба ще раз перевірити на місці скоєння злочину, еге ж? Мені пригадується, як один великий спеціаліст, вірніше спеціалістка, сказала, що експерт-криміналіст ніколи не може переборщити з пильністю та прискіпливістю.

– Ти диви, запам’ятав!

– Це було першою настановою, з якою вона зверталася до своїх учнів. Гадаю, що зможу скласти тобі компанію і подивитися, як ти працюєш.

– Харрі…

– Я нічого тут не чіпатиму.

Запала тиша. Харрі розумів, що використовує Беату. Але вона була більш ніж колегою, вона була йому подругою, але найголовнішим за все було те, що вона сама була матір’ю.

Беата зітхнула.

– Буду через двадцять.

Сказати «хвилин» уже було для неї надмірністю.

А сказати «дякую» було надмірністю для Харрі. Тому він просто натиснув на кнопку «відбій».

Полісмен Трульс Бернтсен повільно рухався коридорами відділу боротьби з організованою злочинністю. Бо з власного досвіду знав, що чим повільніше йдеш, тим швидше плине час. А чого він мав удосталь, так це часу. В його кабінеті на нього чекали потерте крісло та невеличкий письмовий стіл з купою звітів, які лежали там здебільшого для годиться. Комп’ютером він користувався в основному, щоби нишпорити в Інтернеті, але йому й комп’ютер встиг обриднути після того, як сайти, що його цікавили, були закриті через наїзд правоохоронців. А оскільки він працював з наркотиками, а не у сфері сексуальних злочинів, то невдовзі йому довелося писати пояснювальну записку. Полісмен Бернтсен проніс повну по вінця чашку з кавою до свого столу. Зробив це з максимумом обережності, щоби не пролити каву на рекламну брошуру нового «Audi Q5» потужністю 218 кінських сил. Авто підвищеної прохідності. Не для якихось там чурок-емігрантів, а для справжніх бандитів. У порівнянні з ним патрульний «Volvo V70» – просто слимак. Це авто демонструє, що ти є не абихто. Велике цабе. Треба показати отій, що мешкає в новому будинку в районі Хоєнгалль, що він – не абихто. Не якийсь там нікчемний кізяк.

Треба підтримувати статус-кво. Зараз це – головне завдання. На цьому слід зосередитися. Мікаель сказав на загальних зборах у понеділок, що ми досягли певних успіхів. І це означає, що жоден новачок не повинен встромляти нам палки в колеса. «Звісно, нам хочеться, щоби наркотиків на вулицях стало ще менше. Але коли досягаєш так багато за такий короткий час, завжди існує небезпека рецидиву. Пригадайте, як Гітлер погорів з походом на Москву. Ми не можемо відкушувати більше, ніж здатні пережувати».

Полісмен Бернтсен чудово зрозумів, що це означає: сидіти цілими днями в кабінеті, задравши ноги на стіл.

Інколи йому дуже хотілося знову повернутися до кримінальної поліції. Вбивства – це не наркотики, які мають певний стосунок до політики. Тут ти просто доводиш до кінця розслідування справи, і все. Крапка. Але Мікаель Бельман сам наполіг на тому, щоби Трульс перейшов разом із ним до управління поліції, заявивши, що йому потрібні союзники на території супротивника, потрібна людина, якій він може довірити прикрити свій фланг, якщо на нього вчинять атаку. І подумки додав: прикрити так, як свого часу сам Мікаель прикрив фланг Трульса. Як, наприклад, в оцій недавній справі хлопця, котрого тримали в камері попереднього ув’язнення. Трульс повівся з ним дещо грубо, і той – яке прикре нещастя – отримав ушкодження ока. Ясна річ, Мікаель дав Трульсу чортів, сказав, що не потерпить насильства в поліції, що більше бачити його не бажає у своєму відділі і що, на жаль, змушений буде доповісти про Трульса поліцейському юристу, яка потім вирішуватиме, чи слід передавати його справу до Особливого відділу. Але зір у хлопця швидко повернувся майже до норми, Мікаель уладнав справу з повіреним хлопця, звинувачення у володінні наркотиками було зняте – й опісля вже нічого не відбулося.

На новому місці так само нічого не відбувалося.

Цілими днями він сидів, закинувши ноги на стіл.

Трульс хотів був знову покласти ноги на стіл – як він і робив принаймні десять разів на день, – та випадково зиркнув у вікно на парк Ботс та старі липи, що росли вздовж алеї, яка вела до тюрми.

Її причепили.

Червону афішу.

Він відчув, як по шкірі побігли маленькі мурашки, а пульс пришвидшився. Покращився і його настрій.

Він миттєво скочив на ноги і накинув на плечі куртку, геть забувши про каву.

* * * * *

Церква Гамлебюен знаходилася за вісім хвилин швидкої ходьби від управління поліції. Трульс Бернтсен пройшов вулицею Осло-гате до парку Мінне, за містком Дювекес повернув ліворуч і опинився в самісінькому центрі Осло, де було започатковане це місто. Церква Гамлебюен не мала прикрас і тому у порівнянні з тривіальним оздобленням нової Романтичної церкви біля управління поліції виглядала бідно. Але зате ця церква мала захоплюючу історію. Принаймні, якщо хоча б половина з того, що розповідала йому в дитинстві бабуся, коли вони мешкали в Манглеруді, було правдою. Родина Бернтсенів перебралася із занехаяного багатоквартирного будинку в центрі Осло до міста-супутника Манглеруда, щойно його збудували наприкінці 50-х років минулого століття. Але, як це не дивно, саме вони, корінні мешканці Осло, в чиїй родині вже три покоління поспіль усі були робітниками, саме вони відчули себе на новому місці чужинцями. Бо більшість мешканців міст-супутників були або фермерами, або людьми, що приїхали здалеку, щоб розпочати нове життя. А коли батько Трульса в сімдесятих та вісімдесятих напивався як чіп і стирчав у квартирі, гудячи всіх і кожного, Трульс втікав до свого найліпшого друга Мікаеля. Або аж до своєї бабці в Гамлебюен. Вона розповідала йому, що Гамлебюенська церква була збудована на місці монастиря, спорудженого в тринадцятому столітті, в якому монахи замкнулися від Чорної Смерті, щоби молитися, хоча люди й подейкували, що таким чином вони уникнули свого християнського обов’язку доглядати хворих на чуму. Та коли після того, як упродовж восьми місяців монастир не виказав жодної ознаки життя, керуючий справами патріархії наказав вибити двері, то побачив там пацюків, що влаштували собі бенкет, поїдаючи зогнилі тіла монахів.

Улюбленою нічною страшилкою його бабусі була розповідь про притулок для душевнохворих, відомий серед місцевого люду як «психушка», який збудували на тому ж самому місці. Декотрі з пацієнтів тієї психушки скаржилися, що часто вночі бачили вдягнених у капюшони чоловіків, котрі вешталися коридорами. А коли хтось примудрявся зірвати який-небудь з тих капюшонів, то зору присутніх відкривалося бліде обличчя з пацючими укусами та порожніми очними впадинами. Та найбільше малому Трульсу подобалася оповідка про Аскільда Орегода, тобто Аскільда Гарний Слух. Він жив і помер більше сотні років тому, в ті часи, коли Крістіанія, як тоді називали Осло, став справжнім містом, а церква на тому місці стояла ще задовго до того. Казали, що той привид гуляв кладовищем, прилеглими вулицями, біля гавані та в районі Квадратурен. Але, за словами бабусі, ніколи не заходив далі, бо мав лише одну ногу і мусив устигнути повернутися до своєї могили ще до світанку. Аскільд Орегод втратив ногу під колесом протипожежного воза, коли йому було лише три роки, але бабуся казала Трульсу, що прізвисько тому чоловікові дали через великі вуха, і це було типовим прикладом гумору Східного Осло, де мешкав простий люд. То були тяжкі часи, і тому важко було уявити, що хлопчині з однією ногою вдасться знайти собі хоч якусь роботу. Тож Аскільд Орегод почав жебракувати і став звичною картиною для зростаючого міста. Він неквапливо шкутильгав собі його вулицями, завжди люб’язний і завжди готовий підтримати розмову. А особливо з тими, хто цілий день просиджував у забігайлівках. Бо не мали роботи. Однак інколи вони несподівано для самих себе розживалися грошима. З тих грошей хочь якась копійчина перепадала й Аскільду. Та інколи Аскільду треба було трохи більше грошей, аніж йому перепадало, і він став називати поліції тих, хто останнім часом виказував йому незвичну щедрість. І тих, хто, хильнувши зайву чарчину, ставав надто говірким і забував про начебто безневинного каліку-жебрака, що сидів неподалік. Давши волю своїм язикам, вони розповідали іншим про те, як їм випала нагода пограбувати ювеліра на вулиці Карла Йоханса або торговця деревиною в Драммені. Пішла чутка, що Аскільд дійсно має гарний слух. І після того, як у Кампені заарештували банду грабіжників, Аскільд зник. Більше його не бачили, але одного зимового ранку на сходах церкви Гамлебюен знайшли милицю та двоє відрізаних вух. Аскільда поховали десь на кладовищі, але оскільки священик його не відспівав, то його привид і досі блукав неприкаяний. І після того, як на землю падала темрява, в районі Квадратурен чи поблизу церкви можна було натрапити на чоловіка, що шкутильгав на одній нозі у шапці, добряче насунутій на голову, і клянчив грошей. А як не даси йому хоч копійчину, то чекай неприємностей.

Отаке розповідала Трульсу його бабця. Однак Трульс Бернтсен проігнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальті, що сидів біля брами кладовища, і рушив гравійною алеєю поміж надгробків, рахуючи їх. Коли добрався до сьомого, звернув ліворуч, а дійшовши до дерева – праворуч, і зупинився біля четвертого надгробка.

Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нічого. Такий собі А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегія здобула свою незалежність, тобто 1905 року, в двадцятидев’ятилітньому віці. Але окрім імені та дат більше ніякого тексту не було – ані побажання спочивати в мирі, ані інших витіюватих слів. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним місцем для написання крейдою всіляких повідомлень, і саме для цього той надгробок і використовували.

ИТИЛАПС АЦЬЛУШАДРОТ

Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нічого не зрозумів. Він почав з кінця, читаючи літери парами, і рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:

СПАЛИТИ ТОРДА ШУЛЬЦА

Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було потреби. Він мав добру пам’ять на імена, і завдяки цій обставині на його столі з’явилася рекламна брошура омріяного «Audi Q5» із шкіряними сидіннями. Він витер напис рукавом.

Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак підняв на нього погляд. Карі запобігливі очі. Мабуть, десь неподалік його чекає банда жебраків у великому недешевому авто. Здається, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвін. Згідно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах і був якийсь прихований сенс, то він оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.

* * * * *

– Маєш гарний вигляд, – зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. – І пальцем новим розжився.

– Зроблено не абиде, а в Гонконгу, – зазначив Харрі, потираючи титановий протез.

Поки маленька непоказна жінка відмикала двері, він дивився на неї. Коротке світле волосся, зібране стрічкою. Шкіра така тонка й прозора, що крізь неї було видно тоненьке мереживо вен на її скроні. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своїх експериментах дослідники ракових захворювань.

– Ти написала мені, що Олег жив на місці скоєння злочину, тому я подумав, що його ключі можуть підійти.

– Мабуть, перший замок зламали кілька років тому, – відповіла Беата, поштовхом розчиняючи двері. – Двері не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби ніхто з наркоманів не прийшов і не спотворив місце злочину.

Харрі кивнув. Це було типово для наркоманських лігвищ. Не було сенсу мати замок, бо його щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиї мешканці могли мати дурман. По-друге, навіть ті, хто в цих лігвах жив, цупили один в одного.

Беата відхилила стрічку, і Харрі протиснувся всередину. На гачках у холі висіла одежа та пластикові пакети. Харрі зазирнув до одного з них. І побачив паперові серветки, порожні пивні бляшанки, мокру закривавлену футболку, шматочки алюмінієвої фольги та цигаркову коробку. Під стіною виднівся стос коробок з-під мороженої піци «Грандіоса», що піднімався ледь не до стелі. Чотири однакових стоячих вішалки білого кольору. Харрі здивувався, але швидко збагнув, що то, вочевидь, були поцуплені товари, які тутешні наркомани не змогли перетворити на готівку. Він пригадав, що в подібних лігвах вони безперервно натрапляли на речі, які хтось колись сподівався «сплавити». Якось в одному помешканні вони знайшли у мішку шістдесят безнадійно застарілих мобільних телефонів, а в іншому – виявили на кухні частково розібраний мопед.

Харрі увійшов до вітальні. Там смерділо сумішшю поту, просоченого пивом дерева, мокрим попелом та ще чимось солодким, що Харрі не зміг розпізнати. У звичному сенсі слова меблів у кімнаті не було. На долівці, наче навкруг вогнища, були розкладені чотири матраци. З одного стирчав зігнутий під прямим кутом дріт, що на кінці мав форму літери Y. Квадрат дерев’яної підлоги поміж матрацами був чорний від цигаркових підпалин довкола порожньої попільниці. Харрі припустив, що недопалки з попільниці забрали експерти-криміналісти.

– Густо лежав під стіною на кухні, отам, – сказала Беата. І показала рукою, зупинившись на порозі між вітальнею та кухнею.

Перш ніж увійти до кухні, Харрі зупинився біля дверей і озирнувся. Це була звичка. Не звичка криміналістів, які опрацьовували місце злочину, починаючи ретельний обшук з периферії і мало-помалу рухаючись до трупа. І не звичка патрульного полісмена, який першим потрапляв на місце скоєння злочину і боявся ненароком спотворити речові докази, залишивши власні відбитки пальців, або, ще гірше, випадково стерти чужі, які там уже були. Підлеглі Беати вже давно зробили тут те, що мали зробити. Тому звичка Харрі була звичкою детектива-слідчого, котрий знає, що має лише один шанс дати слово своїм органам чуття і тим ледь вловимим деталям, щоби вони залишили відбитки у його свідомості ще до того, як затвердіє цемент остаточного враження. І це мало статися зараз, перш ніж візьметься до роботи аналітична частина його мозку, та, яка вимагала чітко сформульованих фактів. Інтуїцію Харрі визначав як прості логічні висновки, отримані на основі звичайних чуттєвих вражень, які мозок або був неспроможний перетворити на щось придатне для раціонального аналізу, або робив це надто повільно.

Однак це місце мало розповіло йому про скоєний злочин.

Усе, що він побачив, почув та відчув нюхом, – це житло з непостійними мешканцями, які в ньому зустрічалися, вживали наркотики, спали, зрідка їли, а через деякий час зникали. До наступного лігва, до кімнати в спеціалізованому притулку, до якогось контейнера, до дешевого спального мішка під містком або до нефарбованого дерев’яного пристанища під скромним надгробком.

– Ясна річ, нам довелося тут чимало попрацювати, – сказала Беата, відповідаючи на запитання, яке йому й не треба було ставити. – Тут скрізь було повно сміття.

– А наркотики знайшли?

– У пластиковому пакеті з невивареними ватними тампонами.

Харрі розуміюче кивнув. Досвідчені та нужденні наркомани, які знають, що таке ломка, зазвичай зберігали ватні тампони, якими вони витирали ті місця, куди впали краплі наркотику, коли його набирали в шприц. А потім, коли з дурманом ставало сутужно, ці тампони вони виварювали, а отриману бурду кололи собі.

– А ще ми знайшли презерватив зі спермою та героїном.

– Ти ба! – здивовано підняв брову Харрі. – І багато ж там сперми було?

Він побачив, як Беата зашарілася і відразу нагадала йому ту скромну випускницю поліцейської школи, якою він її і досі пам’ятав.

– Вірніше, не героїн, а його сліди. Ми припускаємо, що презерватив використовувався для зберігання героїну, а після того, як його спожили, сам презерватив використали за прямим призначенням.

– Гм, – задумливо мугикнув Харрі. – Дивна річ: наркомани, що переймаються контрацепцією. Непогано. А ви не виявили, хто…

– ДНК ззовні і всередині презерватива співпали з ДНК двох старих знайомих – однієї шведської дівчини та Івара Торстенсена, більше відомого таємним агентам поліції як Снівар.

– Снівар?

– Так. Бо він мав негарну звичку погрожувати поліції голками, зараженими СНІДом. Казав, що в нього СНІД.

– Що ж, тоді зрозуміло, чому він скористався презервативом. Чи був помічений у насильстві? Є які-небудь дані щодо цього?

– Ні. Лише сотні зареєстрованих випадків грабунку, незаконного заволодіння чужим майном та збуту наркотиків. Плюс декілька випадків контрабанди наркотиків.

– Але ж ти сказала, що він іще погрожував когось убити зараженим шприцом?

Беата зітхнула, увійшла до вітальні і повернулася до нього спиною.

– Вибач, Харрі, але в цій справі все було ясно як день.

– Олег ніколи й мухи не зобидив, Беато. Він не такий, розумієш? В той час як оцей Івар…

– Івар та його шведська подруга… Стосовно них уже не провадиться слідство, якщо так можна сказати.

Харрі втупився поглядом їй у спину.

– Вони – померли?

– Так. Від передозування. За тиждень до вбивства. Неочищений героїн у суміші з фентанілом. Схоже, на віолін у них просто бракувало грошей.

Харрі обвів поглядом стіни. Більшість «серйозних» наркоманів без постійного житла зазвичай мали одну-дві заначки в потаємному місці, де вони могли сховати запасну дозу дурману або сховатися самі. Інколи вони ховали в таких місцях гроші. Часом – інші цінні предмети. Про те, щоби носити подібні речі з собою, навіть мови бути не могло, бо коли «нарком» з’являвся в людному місці якраз у той момент, коли дурман починав діяти, він перетворювався на легку здобич для всіляких хижаків. І тому заначка – то було святе. Наркоман зі стажем, який в решті випадків являв собою кволу мумію, вкладав у створення заначки стільки енергії та фантазії, що інколи навіть слідчі-ветерани та собаки-шукачі не могли її знайти. Той, хто сидів на наркотиках, ніколи й нікому не розкривав таємницю своїх схованок, навіть найкращим друзям. Бо вони добре знали з власного досвіду, що кодеїн, морфін чи героїн був для них ближчим за найближчого родича чи друга.

– А ти, бува, не шукала тут заначку?

Беата похитала головою.

– Чому ж ні? – спитав Харрі, розуміючи, що ставить дурне запитання.

– Бо виходжу з того, що нам довелося б перевернути всю квартиру догори ногами, аби щось знайти, а слідству це все одно не допомогло б, – терпляче пояснила Беата. – Ми маємо обмежені ресурси і тому мусимо використовувати їх згідно з пріоритетами. А ще через те, що необхідні нам докази ми отримали.

Харрі кивнув. Саме на таку відповідь він і очікував.

– І які ж це докази? – тихо поцікавився він.

– Ми вважаємо, що вбивця здійснив постріл з того місця, де я зараз стою. – В середовищі експертів-криміналістів побутувала звичка не називати імен. Беата випростала вперед руку. – Майже в упор. З відстані, меншої за метр. Бо у вхідних отворах і довкола них були виявлені часточки порохової сажі.

– Так отвір був не один?

– Було здійснено два постріли.

Беата поглянула на нього зі співчутливим виразом обличчя, який свідчив, що вона знала, про що думає Харрі: якби був один постріл, то адвокат звинувачуваного мав би можливість стверджувати, що пістолет вистрелив випадково. Але через те, що пострілів було два, така можливість відпала.

– Обидві кулі влучили в груди загиблого. – Наче використовуючи мову знаків, Беата розчепірила вказівний та середній пальці своєї правої руки і приклала їх до лівого боку своєї блузки. – Якщо припустити, що як жертва, так і вбивця стояли, і вбивця вистрелив інстинктивно, то перший вихідний отвір свідчить, що вбивця мав сто вісімдесят – сто вісімдесят п’ять сантиметрів зросту. Підозрюваний має сто вісімдесят три.

О Господи. Харрі подумав про хлопця, з яким зустрівся в кімнаті для побачень. Здавалося, лише вчора вони борюкалися один з одним і Олег ледь сягав його грудей.

Беата знов увійшла до кухні. І показала на стіну біля засмальцьованої газової плити.

– Як бачиш, кулі увійшли ось тут і тут, досить близько одна від одної. Це означає, що постріли були зроблені швидко один за одним, бо жертва почала падати. Перша куля пробила легеню, а друга пройшла крізь верхню частину грудей, злегка зачепивши лопатку. Жертва…

– Густо Ганссен, – уточнив Харрі.

Беата замовкла. Поглянула на нього. І кивнула.

– Густо Ганссен помер не відразу. Його руки були вимазані кров’ю, кров була на його одежі, і це свідчило про те, що він рухався після того, як упав. Але це, вочевидь, тривало недовго.

– Зрозуміло. А які… – Харрі потер долонею обличчя. «Треба буде спробувати хоча б декілька годин поспати», – подумав він. – …які прив’язки має Олег до цього убивства?

– Двоє людей зателефонували нам на комутатор і сказали, що чули в кварталі щось схоже на постріли. Один з них живе по той бік перехрестя, на вулиці Мьоллергата, а другий – якраз напроти цього будинку.

Харрі примружився і поглянув у замизкане вікно, що виходило на вулицю Гаусманнс-гате.

– Не абищо – почути з одного кварталу постріл у другому кварталі, та ще й у центрі міста!

– Не забувай, що то трапилося в липні. Теплий вечір. Усі вікна розчинені. Літні вихідні, транспорту на вулицях майже немає. Сусіди вже певний час намагалися змусити поліцію прикрити це лігво, тому поріг можливого повідомлення про постріл уже й так був досить низьким, якщо так можна висловитися. Полісмен з оперативного пункту сказав тим, хто їм зателефонував, щоби вони сиділи тихо і пильнували за сусіднім кварталом, допоки не приїдуть патрульні авто. Поліція зреагувала миттєво. Два автомобілі прибули о дев’ятій двадцять і, зайнявши позицію, стали чекати на спецзагін.

– «Дельта»?

– Ці хлопці завжди спізнюються, бо витрачають певний час на те, щоби вдягнути шоломи та бронежилети. А потім патрульним машинам повідомили з оперативного пункту, що сусіди помітили, як з будинку вийшов якийсь хлопець, звернув за ріг і попрямував до Акерсельви. Тож двоє поліцейських подалися до річки, де вони знайшли…

Беата замовкла і продовжила лише після того, як побачила, що Харрі ледь помітно кивнув головою.

– …Олега. Він не чинив опору, бо був такий «накачаний» дурманом, що погано усвідомлював, що робить. На його правій кисті та передпліччі ми виявили рештки пострілу.

– А яке ж було знаряддя вбивства?

– Оскільки калібр був незвичний – «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів, то про численні альтернативи в цьому випадку не йшлося.

– Так, «Макаров» є улюбленим пістолетом організованої злочинності в колишніх країнах радянського блоку. А також «Форт-12», яким озброєна поліція в Україні. Плюс іще пару моделей.

– Дійсно. На підлозі ми знайшли стріляні гільзи з рештками пороху. Порох кулі «Макарова» має особливу пропорцію селітри та сірки, в ній також використовується трохи алкоголю, як і в несірчаному поросі. Хімічний склад пороху в гільзі та довкола вхідних ран співпадає з рештками пороху на руці Олега.

– Ясно. А де саме знаряддя вбивства?

– Його так і не знайшли. Ми підключили до роботи аквалангістів та пошуковців, які ретельно обшукали дно ріки та її береги, але марно. Однак це не означає, що пістолета там немає – ти ж знаєш, скільки там мулу і густої грязюки.

– Знаю.

– Двоє з хлопців, які мешкали в цій квартирі, розповідали, що Олег інколи крадькома показував «Макарова» і вихвалявся, що саме таким пістолетом користається й російська мафія. Жоден з них не розбирається в типах зброї, але після того, як їм показали приблизно сотню пістолетів, вони обидва начебто вказали на «Одесу».

Харрі кивнув. «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Переплутати було неможливо. Коли він уперше побачив «Одесу», йому пригадався пістолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом із купою інших СD-дисків, опинився у Ракелі й Олега.

– Сподіваюся, ці хлопці – надійні, як скеля, очевидці злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабів?

Беата не відповіла. Та їй і не треба було відповідати. Харрі знав: вона розуміє, що він намагається хапатися за соломинки.

– А аналізи крові та сечі Олега? – почав Харрі, розгладжуючи рукави свого піджака так, наче це мало якесь велике значення. – Що показали його аналізи?

– Наявність хімічної речовини віолін. Звісно, стан наркотичного сп’яніння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.

– Гм. Це дає змогу припускати, що він перебував у такому стані ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тоді пояснити мотиви його вчинку?

Беата нерозуміюче витріщилася на Харрі:

– Мотив?

Він знав, що вона подумала: а хіба можна уявити собі інший мотив, окрім наркотику, коли один наркоман убиває іншого?

– Якщо Олег уже був під кайфом, то навіщо йому було потрібно когось убивати? – спитав він. – Як правило, злочини на кшталт оцього є спонтанним відчайдушним актом, спричиненим жагою наркотиків чи появою симптомів ломки.

– Мотиви – це твоя єпархія, – відказала Беата. – А я – криміналіст.

Харрі зітхнув.

– Гаразд. А чи є що-небудь цікаве окрім того, що ти вже сказала мені?

– Я гадала, що ти захочеш поглянути на фото, – зазначила Беата, розкриваючи тоненький шкіряний чемоданчик.

Харрі взяв стос фотографій. Перше, що вразило його, – це краса Густо. По-іншому назвати це було неможливо. Такі слова, як «врода» чи «привабливість», тут не годилися. Правильної форми голова, заплющені очі та просякла кров’ю сорочка. Навіть мертвий, Густо Ганссен мав складну для визначення, але чітко видиму красу молодого Елвіса Преслі, той тип зовнішності, який однаково подобався і чоловікам, і жінкам, схожий на обожнюваного ідола-гермафродита, що зустрічається в кожній релігії. Після кількох знімків тіла в повну довжину фотограф зробив кілька знімків крупним планом – обличчя та кульові отвори.

– А це що таке? – спитав Харрі, показуючи на знімок правої руки Густо.

– У нього під нігтями була кров. Ми взяли мазки, але, на жаль, вони зіпсувалися.

– Зіпсувалися?

– Таке трапляється, Харрі.

– Але не в твоєму відділі.

– Ті мазки зіпсувалися, коли їх несли на ДНК-аналіз до відділу патології. Втім, ми не надто засмутилися. Та кров була досить свіжою, але вже встигла вельми сильно згорнутися і тому не мала стосунку до вбивства. А оскільки загиблий сидів на голці, то цілком імовірно, що то була його власна кров. Але…

– …Але якщо це не так, то вельми цікаво знати, з ким же Густо Ганссен бився того ж дня. Поглянь на його туфлі. – І з цими словами Харрі показав Беаті одне фото на повний зріст. – Хіба ж це не туфлі фірми «Alberto Fasciani»?

– Не думала, що ти так добре розбираєшся у туфлях, Харрі.

– Їх виробляє один з моїх клієнтів у Гонконгу.

– Один з клієнтів, кажеш? Але, наскільки мені відомо, оригінальне взуття Фашіані виробляють виключно в Італії.

Харрі знизав плечима.

– Не бачу різниці. Але якщо це дійсно Фашіані, то вони не пасують до решти його вбрання. Бо воно схоже на те, яке роздають благодійники зі «Свідків Ієгови».

– Може, ті туфлі – крадені, – зауважила Беата. – Густо Ганссен мав прізвисько Крадій. Славився тим, що цупив усе, що під руку траплялося, а тим більше – дурман. Ходила байка, що він украв списаного собаку-шукача і використовував його, щоби вишукувати заначки.

– Може, він якраз і знайшов заначку Олега, – припустив Харрі. – Він на допиті що-небудь сказав?

– І досі мовчить як риба. Каже тільки, що все це для нього як велика чорна діра. Навіть не пам’ятає, що був у тій квартирі.

– Може, і не був. У момент убивства.

– Та ми ж знайшли його ДНК, Харрі! Волосся, сліди поту.

– Але ж він тут жив і спав.

– Ми знайшли все те на тілі убитого, Харрі.

Харрі замовк і відвернувся.

Беата підняла було руку, може, щоби втішно покласти йому на плече, але передумала й опустила її.

– Ти мав з ним розмову?

Харрі похитав головою.

– Нагримав на мене і сказав, що бачити мене не бажає.

– Йому соромно.

– Можливо.

– Йому дійсно соромно. Ти був його ідолом. Він відчуває страшенне приниження від того, що його бачать у такому стані.

– Приниження? Я ж йому сльози витирав, дмухав на його подряпини, щоби менш боліли. Проганяв геть домовиків і не вимикав світло на ніч.

– Того хлопчика більше не існує, Харрі. Теперішній Олег не хоче, щоби ти йому допомагав; він хоче бути таким, як ти. Хоче рівнятися на тебе.

Харрі з досадою гупнув ногою по дощатій підлозі.

– Я того не вартий, Беато. І він це знає.

– Харрі…

– Може, сходимо до річки?

Сергій стояв перед дзеркалом, опустивши руки і тримаючи їх майже впритул до тулуба. Клацнув запобіжником і натиснув на кнопку. Лезо вискочило і віддзеркалило світло. То був красивий ніж, сибірська «викидачка», або «залізяка», як називали її урки – кримінальний суспільний прошарок у Сибіру. Це була найкраща у світі холодна зброя. Довге тонке руків’я з довгим і тонким лезом. Згідно з традицією, цей ніж вручав старший кримінальник родини, якщо ти зробив щось для того, аби його заслужити. Але традиції потроху відмирали, їхній вплив слабнув, і в наші дні такого ножа можна було купити, поцупити або в когось відібрати. Одначе саме цей ніж подарував йому його дядько. За словами Андрія, перед тим як подарувати ножа Сергію, отаман тримав «викидачку» під матрацом. Йому пригадалася легенда про те, що коли покласти «залізяку» під матрац хворого, то вона поглине його біль та страждання, а потім передасть їх тому, хто наступним потрапить під її удар. Це була одна з найулюбленіших легенд серед урок, як і та, в котрій ішлося, що коли хтось заволодіє твоїм ножем, то невдовзі з ним трапиться нещасний випадок і він помре. Стародавній романтизм та забобони, які швидко відмирали. Однак Сергій отримав подарунок з величезною, навіть перебільшеною шанобливістю. А як же інакше? Адже він завдячує своєму дядькові усім. Це він витягнув його з халепи, в яку він примудрився потрапити, це він підготував йому папери до Норвегії; це його дядько знайшов йому роботу прибиральника в аеропорту «Гардермоен». Так, це була добре оплачувана робота, і знайти її було неважко, але, вочевидь, вона належала до тих професій, до яких норвежці були неохочі; вони воліли краще сидіти на соціальній допомозі, аніж прибиральником працювати. Ті ж дрібні порушення закону, чий слід протягнувся за Сергієм з Росії аж до Норвегії, теж виявилися нескладною проблемою: його дядько про все домовився, і його досьє підчистили. Тому коли його благодійник подарував йому ніж, Сергій поцілував дядькову блакитну обручку. До речі, він мусив визнати, що ніж дійсно-таки був дуже красивий: темно-коричневе руків’я з оленячого рога з матовою інкрустацією у вигляді православного хреста.

Сергій переніс свою вагу на стегно, як його вчили, відчув, що зайняв правильну стійку, – і зробив випад уперед і вгору. Туди й назад. Туди й назад. Швидко, але не дуже – щоби лезо увійшло аж по руків’я. Кожного разу. З кожним ударом.

Чому саме ніж? Тому, що той, кого він мав убити, був поліцейським. А коли убивають поліцейського, то піднімається такий ґвалт, починаються такі інтенсивні пошуки, що слід залишати по собі якомога менше слідів та зачіпок. Куля завжди може вивести на помешкання, зброю чи людей. А різана рана від гладенького чистого ножа завжди є анонімною. Колота ж рана вже не буде такою анонімною, як різана, бо по ній можна вирахувати довжину та форму ножа, і саме тому Андрій наказав йому не проштрикувати поліцейському серце, а перерізати йому сонну артерію. Сергієві ще ніколи й нікому не доводилося ані горло перерізати, ані серце проколювати; колись він просто штрикнув одного грузина в стегно лише за те, що той був грузином. Тому він вирішив на чомусь потренуватися, на чомусь живому. Його сусід-пакистанець мав трьох котів, і кожного ранку, коли він заходив до під’їзду, в ніздрі йому вдаряв ядучий сморід котячих сцяк.

Сергій опустив ножа, нахилив голову і підкотив очі під лоба, щоби бачити себе у дзеркалі. Він мав вражаючий вигляд: сильний, загрозливий, небезпечний і готовий до нападу. Як на кіношній афіші. Невдовзі у нього з’явиться татуювання, яке засвідчить, що він убив співробітника поліції.

Він підійде до нього ззаду. Зробить крок уперед. Лівою рукою схопить за волосся і смикне голову назад. Потім притисне вістря ножа з лівого боку шиї, простромить шкіру і проведе ножем дугу через усю горлянку, у формі півмісяця. Ось так.

Серце його жертви викине із рани цілий водоспад крові; та після того, як воно вдарить три рази, потік крові ослабне, а мозок того чоловіка вже буде мертвий.

А тепер склади ніж, опусти його до кишені і йди геть, швидко, але не надто швидко. Нікому не дивися в очі. Просто йди зі спокійною душею.

Сергій ступив крок назад. Випрямився, вдихнув. Уявив собі цю сцену. Видихнув. Повернув лезо проти світла так, що воно дивовижно блиснуло, наче дорогоцінна перлина.