Читать книгу Привид - Ю Несбьо - Страница 8

Частина перша
8

Оглавление

Татку, ти що, не бачиш, що я стікаю кров’ю? Стікаю твоєю зіпсутою кров’ю. І твоєю кров’ю теж, Олеже. Це за тобою мають бити зараз церковні дзвони. Я проклинаю тебе, проклинаю той день, коли тебе зустрів. Ти був на концерті «Джудас Пріст» в «Спектрумі». Я вештався неподалік і наблизився до натовпу людей, що виходили з концертного залу.

– Ти ба, яка шикарна футболка! – сказав я. – Де ти її дістав?

Ти кинув на мене здивований погляд.

– В Амстердамі.

– Ти ходив на «Джудас Пріст» в Амстердамі?

– А чом би й ні?

Колись я нічого не знав про «Джудас Пріст», але, принаймні, не полінився розкопати, що то – музична група, а не якийсь чувак, а головного вокаліста звуть Роб Батькович Такий-то – прізвища не пам’ятаю.

– Клас! «Пріст» – найкращі!

Ти закляк на секунду і поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичі або потенційного суперника. Або – як це було у твоєму випадку – потенційну споріднену душу. Бо свою самотність, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ – зігнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотність. Я сказав, що куплю тобі кока-коли, якщо ти розкажеш мені про оту музичну здибанку в Амстердамі.

І ти розповів мені про «Джудас Пріст», про їхній концерт на арені «Хайнекен Мюзік Хол» два роки тому, та про двох друзів, вісімнадцяти та дев’ятнадцяти років, які вкололися після прослухування однієї композиції «Джудасів», що містила приховане послання: «Візьми й зроби це!» Правда, один з тих хлопців не вижив. «Пріст» грали «спід метал», а потім перейшли на «хеві метал». А через двадцять хвилин ти вже так сильно занурився в готику та смерть, що довелося мені ввести в розмову тему наркотичних веселощів.

– Давай спіймаємо кайф, Олеже. Відзначимо зустріч споріднених душ. Що ти на це скажеш?

– Ти про що?

– Я знаю одних прикольних та веселих людей, котрі якраз збираються трохи покурити в парку.

– Та невже? – скептично спитав ти.

– Нічого важкого, просто «льодок».

– Вибач, але я цим не займаюся.

– Чорт, та я теж цим не займаюся, але ж ми можемо з тобою люльку покурити чи ні? Справжній «льодок», а не якась там порошкова гидота. Роб також його вживає.

Олегу аж подих перехопило.

– Роб?

– Так.

– Роб Холфорд?

– Авжеж. Його менеджер нещодавно купив «льоду» в того ж самого чувака, у якого зараз куплю я. Гроші маєш?

Я спитав це таким невимушеним тоном, таким недбало-невимушеним тоном, що в серйозних очах, які уставилися на мене, не було ані тіні сумніву й підозри.

– Невже Роб Холфорд курить «лід»?

Олег вивудив з кишені п’ятсот крон, які я в нього попросив. Сказавши йому почекати, я підвівся й пішов. По дорозі до мосту Фатерланд. Переконавшись, що Олег мене вже не бачить, звернув праворуч, перетнув дорогу і за кілька хвилин здолав ті триста метрів, які відділяли мене від Центрального вокзалу Осло. Гадаючи, що більше ніколи в житті не побачу Олегову мармизу.

Та сидячи в тунелі під платформами з люлькою в роті, я з подивом дізнався, що наша зустріч іще не скінчилася. Якраз навпаки! Він став наді мною, не кажучи ні слова. А потім прихилився до стіни і, ковзнувши по ній спиною, сів поруч зі мною. Простягнув мені руку. Я дав йому люльку. Він зробив затяжку. Закашлявся. А потім простягнув мені другу руку: «Здачу». Отак команда «Густо й Олег» стала фактом. Кожного дня, коли він закінчував роботу на складі у фірмі «Клас Ольсон», куди влаштувався на літо, ми йшли до центру міста, де купалися в брудному ставку на території Середньовічного парку і дивилися, як іде будівництво нової частини міста довкола Оперного театру.

Ми розповідали один одному про все, чим хотіли займатися і ким хотіли стати, про те, куди збиралися поїхати, і при цьому курили й нюхали все те, що могли придбати за гроші, які Олег отримував на своїй літній роботі.

Я розповів йому про свого прийомного батька, про те, як він мене вигнав, бо моя прийомна мати до мене чіплялася. А ти, Олеже, розповідав мені про типа, з яким жила твоя мати, про поліцая на ім’я Харрі, що, за твоїми словами, був першокласним чуваком. Чоловіком, якому дійсно можна було довіряти. Але щось не склалося. Спочатку між ним та твоєю матір’ю. А потім ти влип у справу про вбивство, яку він розслідував. Саме тоді ви з матір’ю і перебралися до Амстердама. Я зазначив, що, можливо, той тип і справді був «першокласний», але, як на мене, це якийсь смердючий вираз. А ти відказав, що мій улюблений прикметник «довбаний» смердить іще гірше. Невже ніхто не пояснив мені, що насправді треба казати не «довбаний», а «грьобаний», спитався ти. Таке дитяче запитання! А ще ти спитав, чому я вживаю таку надмірну кількість простонародних виразів та слів. Бо я ж мешкаю не в Східному Осло. Я відповів, що надмірність та перебільшення – це для мене принципово, бо допомагає донести думку і висловити точку зору, тому слово «довбаний» тільки здається неправильним, а насправді воно дуже правильне. І світило сонце, і мені було гарно, бо зі мною ще ніколи й ніхто так не розмовляв.

Чисто по приколу ми стали жебрати гроші на вулиці Карл Йоганс-гате. На Редгуспляссен я поцупив скейтборд і за півгодини обміняв його на спід біля станції «Єрнбанеторгет». Потім ми сіли на човен до острова Говедея, де купалися й пили пиво. Якісь дівчата запросили нас на яхту свого татка, де ти стрибнув зі щогли у воду, мало не гепнувшись на палубу. Опісля ми подалися трамваєм до Екеберга подивитися захід сонця, а там якраз проводився матч на кубок Норвегії, і мерзотний футбольний тренер з Трьонделага поклав на мене око. Я сказав йому, що відсмокчу у нього за тисячу крон, він виклав тисячу готівкою, а я почекав, поки він спустить штани до кісточок, – і чкурнув геть, прихопивши гроші. Згодом ти мені розповідав, що той тренер геть отетерів і повернувся до тебе, немов прохаючи тебе виконати роботу за мене.

Здавалося, те літо ніколи не скінчиться. Та воно все одно скінчилося. Твою останню платню ми витратили на цигарки з марихуаною. Ми курили їх і пускали дим у бліде й порожнє нічне небо. Ти сказав, що повернешся до школи, добре навчатимешся, поглиблено вивчатимеш право, як і твоя мати. А після школи ти збирався поступити в оте довбане Поліцейське училище! Ми сміялися до сліз.

Та коли почалися шкільні заняття, ми стали рідше бачитися. Потім іще рідше. Ви з матір’ю жили аж на пагорбі Гольменколлен, а я знайшов собі притулок на матраці в кімнаті для репетицій однієї групи. Вони не заперечували проти того, щоб я там ночував, за умови, що я стерегтиму їхню апаратуру, а під час репетицій – не заважатиму їм. Тому я викинув тебе з голови, гадаючи, що ти повернувся до свого звичного та комфортного – і жалюгідного – життя. Приблизно в той час я почав торгувати наркотою.

Це трапилося абсолютно випадково. Я видурив грошей у жінки, з якою жив, подався до центральної станції Осло і спитав Туту, чи має він кристалічний метамфетамін. Туту трохи заїкався; він ішачив на Одіна – боса банди Лос-Лобос з Альнабрю. Своє прізвисько він заробив тоді, коли Одін, аби відмити валізу наркогрошей, послав Туту до однієї державної букмекерської контори в Італії, щоби зробити ставку на футбольний матч, результат якого був «домовлений» – і Одін про це знав. Згідно з домовленістю, команда господарів поля мала перемогти з рахунком 2:0. Одін навчив Туту, як сказати 2:0, але у поворотний момент номер один Туту так розхвилювався, роблячи ставку, і почав так сильно заїкатися, що букмекеру здалося, наче Туту сказав англійською «ту-ту» замість «ту-ніл». І на купоні букмекер так і написав: 2:2. Звісно, за десять хвилин до закінчення гри господарі вели з рахунком 2:0, усе як годиться, всі задоволені. Але не Туту, який щойно помітив на своєму папірці цифри 2:2. І второпав, що зробив ставку саме на цей рахунок. До нього починає доходити, що Одін йому коліна попрострілює. Бо має дивну звичку людям коліна прострілювати. Але тут настав поворотний момент номер два. На лаві запасних сидів новий форвард із Польщі, чия італійська була така ж погана, як англійська Туту, тому він не второпав, що результат гри було визначено наперед. І коли тренер випустив його на поле на заміну, він заграв дуже добре, бо саме за це, на його думку, йому заплатили грубі гроші. Так добре, що забив. Двічі. Туту був врятований. Та коли Туту того ж вечора приземлився в Осло і відразу ж пішов до Одіна розповісти про нечувану удачу, як ця удача знову від нього відвернулася – для рівноваги. Він розпочав з розповіді про те, що напартачив і поставив готівку не на той результат. І при цьому так хвилювався та заїкався, що Одіну урвався терпець, він вихопив з шухляди револьвера і прострелив Туту коліно іще задовго до того, як він дійшов у своїй розповіді до поляка.

Та як би там не було, а того дня, коли я приїхав до Центрального вокзалу Осло, Туту сказав мені, що льоду в нього не з-з-з-залишилося і мені д-д-д-доведеться задовольнитися порошком. Порошок дешевший, і хоча обидва є метамфетамінами, я порошок терпіти не можу. «Льодок» – це такі білі кристалики, які зривають твою стріху, а той смердючий жовтий порошок, що продають в Осло, змішують то з борошном, то з цукром-рафінадом, то з аспірином, то з вітаміном В12 і бозна з чим іще. Для гурманів, так би мовити, продають розфасовані знеболювачі з присмаком спіду. Але я купив те, що в нього було з невеличкою знижкою за оптову покупку, і в мене ще залишилося достатньо грошей на амфетамін. А оскільки амфетамін – це чиста, нерозбавлена манна небесна в порівнянні з метамфетаміном, тільки спрацьовує трохи повільніше, я понюхав трохи спіду, ще дужче розбавив метамфетамін борошном і продав усе це біля Плати з фантастичним наваром.

Наступного дня я знову пішов до Туту і повторив цю бізнесову операцію, наваривши навіть більше, ніж попереднього разу. Через день зробив те ж саме: трохи понюхав, а решту розбавив і продав. Сказав Туту, що міг би продавати й більше, якби він давав мені товар на реалізацію, але він тільки розсміявся у відповідь. Коли ж я заявився до Туту вчетверте, він повідомив, що його бос запропонував мені співробітництво на п-п-п-постійній основі. Вони бачили, як я збував товар, і їм сподобався мій метод роботи. Якщо я продаватиму дві партії за день, що означало п’ять штук чистого навару, то взагалі не буде ніяких питань. Отак я став вуличним товкачем від Одіна та Лос-Лобос. Вранці я брав товар у Туту, а на п’яту мав приносити виручку та залишки. Денна зміна. Залишків ніколи не було. Близько трьох тижнів усе йшло добре. Та одної середи, коли я розпродав на набережній Віппетанген дві партії товару, набив кишені грошвою, а ніс – спідом, мені раптом подумалося: а якого біса я маю зустрічатися з Туту на вокзалі? Тому я настрочив йому текстове повідомлення, що їду у відпустку, і застрибнув на пором до Данії. Зі мною трапилося «затемнення», на небезпеку якого слід зважати, коли надто довго і надто часто приймаєш амфетамін.

Повернувшись, я прочув, що мене розшукує Одін. Чесно кажучи, я трохи всрався, бо знав, яким чином Туту заробив своє прізвисько. Тож я принишкнув і став отиратися в районі Грюнерльокка. Чекав на Судний день. Та Одіна турбували проблеми набагато важливіші за якогось там товкача, який заборгував йому кілька тисяч крон. У місті з’явився конкурент. «Чоловік з Дубая». Не на ринку амфетаміну, а на ринку героїну, і ця обставина була для Лос-Лобос набагато важливішою за всі інші. Дехто казав, що конкуренти – білоруси, дехто казав, що вони – литовці, а дехто – що вони норвезькі пакистанці. Однак усі сходилися на тому, що це була професійна організація, новачки нікого не боялися, і тому було б краще знати про них забагато, аніж замало.

То була гівняна осінь.

Я вже давно вилетів у фінансову трубу, роботи не мав і змушений був сидіти й не рипатися. Якось я знайшов покупця на апаратуру музичної групи в приміщенні на вулиці Біспегата, і він навіть приходив на ту апаратуру подивитися. Мені вдалося переконати його, що вона – моя власна. Зрештою, я ж тут жив, як-не-як! Залишилося тільки узгодити час, коли він зміг би приїхати і забрати її. І в цей момент з’явилася Ірен, наче той янгол-рятівник. Мила рудувата Ірен з ластовинням на лиці. Якось одним жовтневим ранком я щось робив з якимись хлопцями в парку Софієнберг, аж раптом з’являється вона, ледь не плачучи від щастя. Я спитав її, чи має вона гроші, і вона помахала карткою Visa. То була картка Рольфа, її батька. Ми пішли до найближчого касового апарата і випорожнили геть увесь його рахунок. Спочатку Ірен не хотіла, та коли я пояснив їй, що від цього залежало моє життя, вона зрозуміла, що просто мусить це зробити. Ми пішли до «Олімпена», попоїли там і попили, купили кілька грамів спіду, а потім повернулися до мене на Біспегату. Вона розповіла, що страшенно посварилася з матір’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв її з собою на вокзал. Там ми зустріли Туту. Він сидів на своєму мотоциклі в шкірянці з вовчою головою на спині. Незважаючи на стильну козлину борідку, піратський шарф на шиї і татуювання, що виднілися з-під комірця, він все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, він ледь не зіскочив зі свого байка, щоби кинутися за мною навздогін. Та я й не думав тікати, а натомість віддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що він позичив мені грошей на відпустку. І висловив сподівання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одіну. Я відразу ж зрозумів, що йому треба. А він знову поглянув на Ірен. Бідолашну і зблідлу красуню Ірен.

– Одін каже, що йому т-т-треба ще п’ять, – сказав Туту. – Якщо ні, то він наказав п-п-п… – Він замовк і глибоко вдихнув.

– Побити мене, – підказав я.

– Так. Прямо зараз.

– Гаразд, я продам тобі сьогодні дві партії товару.

– Тобі доведеться спершу за них зап-п-п-платити.

– Та годі тобі, я їх сплавлю за якихось дві години.

Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижній сходинці і чекала.

– А як з нею бути?

– Вона мені допомагатиме.

– Дівчата стають гарними продавцями. Вона вже сидить на наркоті?

– Ще ні, – відповів я.

– К-к-крадій, – сказав Туту, вишкірившись на мене своїм беззубим ротом.

Я порахував свої гроші. Мої останні гроші. Вони завжди були останні. А тепер з мене витікає кров.

Через тиждень біля рок-кафе «Вулиця В’язів» переді мною та Ірен зупинився хлопець.

– Знайомся, це – Олег, – сказав я, зіскакуючи з парапету. – Познайомся з моєю сестрою, Олеже.

Обнімаючи його, я відчув, що він не опустив голови, бо дивився через моє плече. На Ірен. А крізь його джинсову куртку я відчув, як пришвидшено забилося його серце.


Полісмен Бернтсен сидів, закинувши ноги на стіл і тримаючи слухавку біля вуха. Він зателефонував до відділка поліції в Ліллестрьомі, що входив до території відповідальності поліції району Ромеріке, і представився як Томас Лундер, помічник-лаборант з кримінальної поліції. Поліціант, з яким він розмовляв, підтвердив, що вони щойно отримали пакунок з «Гардермоена», в якому, на їхню думку, містився героїн. Згідно зі стандартною інструкцією, всі конфісковані в країні наркотики мали доправлятися на аналіз до лабораторії відділу кримінальної поліції, розташованої в Осло в районі Брін. Один раз на тиждень автомобіль кримінальної поліції об’їжджав усі районні поліцейські дільниці в регіоні Естланд. Інші дільниці присилали матеріал кур’єрами.

– Чудово, – відповів Бернтсен, вертячи в пальцях фальшиву картку посвідчення особи з фотографією та підписом Томаса Лундера під нею. – Я все одно буду у справах у Ліллестрьомі і зможу забрати сумку для лабораторії. Нам хотілося б негайно піддати аналізу таку крупну партію. Домовилися, побачимося завтра вранці.

Він поклав слухавку і поглянув у вікно. На новобудову, що здіймалася до небес у районі Бйорвіка. Подумав: це ж скільки всіляких дрібних деталей треба було продумати й узгодити – розмір шурупів, різьбу в гайках, якість будівельного розчину, гнучкість скла – усе це мало бути зроблене як годиться, щоби єдине ціле функціонувало як слід. Подумав – і відчув глибоке задоволення. Бо воно таки дійсно функціонувало як слід. Це місто й справді функціонувало як годиться.

Привид

Подняться наверх