Читать книгу Кров на снігу ІІ: Ще більше крові - Ю Несбё, Ю Несбьо - Страница 3

Сто годин минуло.

Втім, усе почалося задовго до того. Я вже казав, що не знаю, з чого саме. Ймовірно, все почалося ще за рік. Того дня Брюнгільсен підійшов до мене у Палацовому парку. Я був тоді стривожений, бо мені щойно повідомили про її хворобу.

Брюнгільсен, передчасно полисілий тип із перебитим носом і тоненькими вусиками, свого часу працював на Гофмана, аж доки Рибалка привласнив його, вкупі з усією спадщиною Гофмана, тобто з його часткою героїнового ринку, його коханкою і величезною квартирою на алеї Бюґдьо.[6] Брюнгільсен повідомив, що Рибалка бажає поговорити зі мною, тому я маю прийти до рибної крамниці. Сказавши це, він пішов геть.

Дід полюбляв іспанські прислів’я, яких набрався, мешкаючи в Барселоні, доки малював свою версію собору Саґрада Фамілья. Одне з тих, що я чув найчастіше, стверджувало: «Було нас у хаті небагато, аж доки бабця завагітніла». Інакше кажучи: «Наче нам досі проблем бракувало!»

Та хоч там як, а наступного дня я прийшов до крамниці Рибалки на Юнґсторґе. Не тому, що мені дуже хотілося, а тому, що альтернатива й не розглядалася. Рибалка занадто могутній, щоби знехтувати його наказом. Він занадто небезпечний. Усі знають історію про те, як він відрізав голову Гофману і сказав, що так буде з кожним, хто захоче стрибнути вище власної голови. Або історію про двох його дилерів, що зникли, як булька на воді, після того, як привласнили щось із товару. Ніхто їх більше не бачив, але дехто натякав, що рибні фрикадельки з Рибалчиної крамниці були особливо смачними впродовж кількох наступних місяців. Він нічого не робив, аби такі чутки припинити. Саме так бізнесмен класу Рибалки охороняє свою територію – за допомогою чуток, напівправдивих жахів і жорстких фактів стосовно того, що трапляється з людьми, які намагаються його дурити.

Я не намагався обдурити Рибалку. Але, стоячи перед прилавком у його крамниці, упрівав, як наркоман без наркотиків. Я доповів про себе одній із літніх продавчинь, і, напевне, вона натиснула якусь кнопку, бо дуже скоро з поворотних дверей вийшов широко усміхнений Рибалка, вбраний у саме біле – біла шапочка, білий фартух поверх білої сорочки та білих штанів – і взутий у білі дерев’яні трескури. Він простягнув мені велику вогку долоню.

Ми увійшли в підсобне приміщення, цілковито облицьоване білим кахлем. На лавках попід стінами стояли металеві чаші з мертвотно-блідими філе у розсолі.

– Пробачай за ці пахощі, Юне: я готую рибні фрикадельки. – Він витягнув стілець з-під металевого столу, що стояв посеред підсобки. – Сідай лишень.

– Я торгую тільки анашею, – почав був я, слухняно сідаючи. – Жодного «спіду» чи героїну.

– Я знаю. Причина, з якої я захотів поговорити з тобою, полягає в тому, що ти вбив одного з моїх працівників. Туральфа Юнсена.

Я остовпіло витріщився на нього. Тепер я мертвяк. Я стану рибними фрикадельками.

– Дуже кмітливо ти обставив справу, Юне. Здогадався замаскувати під самогубство. Адже всі знали, що Туральф трохи… депресивний.

Рибалка відщипнув шматочок філе і поклав собі до рота.

– Поліція навіть не вважала його смерть підозрілою. Маю зізнатися, я теж був переконаний, що він сам застрелився. Аж доки один знайомий з поліції повідомив нам по секрету, що пістолет, знайдений поряд із трупом, зареєстрований на твоє ім’я. Юн Хансен. Тоді ми почали перевірку. Коханка Туральфа розповіла, що він заборгував тобі гроші і що ти намагався стягнути з нього борг за кілька днів до його смерті. Збігається з дійсністю?

Я ковтнув слину.

– Туральф покурював травичку. Ми знали один одного. Друзі дитинства. Якийсь час разом винаймали квартиру… Тому я продавав йому на борг. – Я спробував посміхнутись і відразу збагнув, який безглуздий у мене вигляд. – Певне, не варто встановлювати особливі правила для друзів у нашому бізнесі?

Рибалка посміхнувся мені у відповідь і, взявши пальцями шматок рибного філе, підніс його перед собою і став уважно спостерігати, як воно погойдується у повітрі.

– Ніколи не позичай друзям, родичам чи підлеглим, Юне. Ніколи. Так, якийсь час ти вимагав повернення боргу, але кінець кінцем ти постановив, що правил слід дотримуватися. Ти подібний до мене, Юне. Людина принципу. Хто перейшов тобі дорогу, має за це сплатити. Байдуже, чи про велику шкоду, чи про малу прикрість йдеться. Байдуже, чи то якийсь волоцюга безіменний, чи твій брат. Але це – єдиний спосіб захистити свою територію. Навіть таку гівняну точку, як твоя у Палацовому парку. Скільки ти заробляєш? П’ять тисяч на місяць? Шість?

Я знизав плечима:

– Десь так.

– Я з повагою ставлюся до твого вчинку.

– Але?…

– Туральф був дуже цінним працівником. Він був моїм колектором. А якщо виникала потреба, моїм експедитором. Він охоче усував непорядних боржників. Мало хто у сучасному суспільстві до цього готовий. Люди стали надміру м’якими. Бо тепер м’якодухі здатні виживати. А це… – опустив він собі в пельку ціле філе, – це збочення.

Доки він жував, я зважив свої шанси. Найкраще, як мені видалося, було підхопитися, пробігти торговельною залою крамниці та вискочити на площу.

– Отже, ти сам розумієш, у яке скрутне становище ти мене поставив, – повів далі Рибалка.

Звісно, вони прийдуть по мене і схоплять; але, якщо вони змушені будуть уколошкати мене посеред вулиці, я принаймні уникну переробки на рибний фарш.

– Отож я й думаю, хто з тих, кого я знаю, у змозі належно виконувати цю роботу? Хто здатен убивати. Я знаю тільки двох таких. Один, до речі, дуже вправний, але настільки любить убивати, що його задоволення від самого процесу здається мені… – він поколупав нігтем у передніх зубах, – здається мені збоченням.

Він оглянув свою здобич на кінчику нігтя.

– До того ж він відпускає собі довгі нігті. А мені не потрібен збоченець із жіночим манікюром; мені потрібен чоловік, здатний розмовляти з людьми. Ти спершу побалакай з людиною, а вже потім, якщо до людини не доходить, експедируй її. То що, Юне, скільки ти хотів би?

– Перепрошую?

– Я питаю, скільки б тебе влаштувало. Вісім тисяч на місяць?

Я закліпав очима.

– Ні? А якби, скажімо, десять? Плюс премія у тридцять тисяч за кожну ймовірну експедицію.

– Ти пропонуєш мені…

– Дванадцять. Ти, холера, міцний горішок, Юне. Та нехай, це я в тобі теж поважаю.

Я сопів, тяжко дихаючи носом. Він пропонував мені посаду колектора і кілера, що звільнилася по смерті Туральфа.

Я ковтнув слину. Я міркував.

Я не хотів цієї роботи.

Я не хотів цих грошей.

Але я потребував їх.

Їх потребувала вона.

– Дванадцять… – мовив я, ніби вагаючись, – на позір, привабливо.

Робота виявилася нескладною.

Варто бувало тільки прийти і сказати, що я колектор Рибалки, і гроші вмить сплачувалися без подальших розмов. Мене взагалі не перевантажували роботою; здебільшого я сидів у підсобці рибної крамниці та різався в карти з Брюнгільсеном, який завжди шахраював, і Дебелим, який цілий час патякав про своїх чортових ротвейлерів, які вони меткі звірюки. Я нудьгував, я боявся, але ж платня надходила справно, і я вже підрахував, що, пропрацювавши на нього ще кілька місяців, зможу сплатити за рік її лікування. Я сподівався, ще не буде запізно. А до рибного смороду людина може звикнути, як практично до всього іншого.

Одного чудового дня Рибалка прийшов і заявив, що має для мене дещо серйознішу, ніж зазвичай, справу, яка потребує водночас делікатності й твердості.

– Він купує у мене «спід» роками, – сказав Рибалка. – Оскільки він не друг, не родич чи співпрацівник, я дозволив йому брати у кредит. І з ним ніколи не було проблем, аж донині, коли він став затримувати виплати.

Йшлося про Космоса, старшого чолов’ягу, що приторговував «спідом», сидячи за столиком у «Золотій рибці». «Золота рибка» – це генделик у доках. Вікна заліплено шаром сірої пилюки з шосе, а всередині рідко траплялося більше трьох-чотирьох відвідувачів одночасно.

Працював Космос за таким алгоритмом: клієнт заходив у генделик і сідав за сусідній столик – завжди вільний, бо Космос вішав на стілець поруч із собою свій піджак і клав на стілець журнал «Йемме». Сам він сидів і розгадував міні-кросворди у газеті «Афтенпостен» чи «ВГ» або великий кросворд Хельге Сейпс у «Дагбладет» і, звісна річ, у «Йемме». Космос двічі вигравав загальнонорвезький конкурс із розгадування кросвордів у «Йемме». Клієнт клав конверт із грошима у журнал і йшов до туалету, а коли повертався, в конверті замість готівки вже містилася доза метамфетаміну.

Раннім ранком, коли я увійшов у залу «Золотої рибки», там було всього три особи. Я сів за два столики від Космоса, замовив каву і почав переглядати кросворд. Почухавши голову олівцем, я нахилився через стіл у бік старого:

– Перепрошую…

Я мусив повторити ще двічі, перш ніж Космос відірвався від власного кросворду. Він мав на носі окуляри з помаранчевими лінзами.

– Не підкажете слово на означення «відтермінування»? Чотири літери, перша «б».

– Борг, – відповів він, не змигнувши оком.

– Та звісно ж! Дякую.

Я вдав, буцімто вписую літери у квадратики.

Трохи зачекавши, я сьорбнув з чашки рідини, на смак дещо подібної до кави, і кашлянув:

– Вибачте, що знову надокучаю, але «борг» перетинається на «бе» зі словом на означення «ловець», сім літер…

– «Рибалка», – підказав чолов’яга, не підводячи голови.

Але я помітив, як він здригнувся, почувши власні слова.

– Кумедно, – докинув я одразу, – що на «о» далі «борг» перетинає «інструмент для забивання», теж сім літер, перша «м», друга «о».

Він відклав свій журнал і подивився на мене. Борлак ходив угору-вниз під неголеною шкірою у нього на горлі.

Я усміхнувся, ніби вибачаючись:

– Бачиш, друже, відповідь до кросворду треба відіслати сьогодні до обіду. А у мене термінові справи. Я залишу тут журнал, а за дві годинки повернуся. Якщо відгадаєш слівце, запиши сюди відповідь.

Я пішов у гавань, щоб перекурити і поміркувати. Я не міг знати, в чім річ, чому він не сплачував борги. Та я й не хотів цього знати, не хотів, щоби вираз відчаю на його обличчі назавжди закарбувався на сітківці моїх очей. З мене досить одного такого. Блідого личка на подушці з лікарняним штемпелем шпиталю Уллеволь.

Коли я повернувся, Космос сидів заглиблений у кросворд, але, розгорнувши свій журнал, я побачив у ньому конверт.

Згодом Рибалка підтвердив, що борг сплачено повністю, і похвалив мене за гарну роботу. Та що це мені давало? Я порозмовляв із лікарями. Прогноз був кепський. Без дорогого лікування вона не доживе до кінця року. Відтак я пішов до Рибалки і розповів йому, в якому я становищі. Мені потрібна була позика.

– Пробач, Юне, я не можу. Ти мій працівник, розумієш?

Я кивнув. А що я міг вдіяти?

– Та, можливо, ми знайдемо розв’язання для твоєї проблеми. Мені треба декому влаштувати експедицію.

Холера!

Це мало статися рано чи пізно, але я сподівався, що пізно. Після того, як я зароблю, скільки мені треба, і звільнюся.

– Я чув твою приказку, мовляв, «найгірше, коли куштуєш уперше», – нагадав він мені. – В такому разі тобі пощастило. Я до того, що для тебе справа не буде першою.

Я спробував посміхнутися. Звідки йому було знати. Я не вбивав Туральфа. Зареєстрований на мене пістолет був дрібнокаліберною пукавкою зі спортивного стрілецького клубу, яка знадобилася Туральфу для справи. Він сам не міг купити пістолет, бо в поліції було на нього досьє як на східнонімецького дисидента. Тож оскільки я ніколи не попадався ні за анашу, ні за що інше, я купив йому пістолет за невелику винагороду. Після цього я Туральфа не бачив. Я вже махнув рукою на ті гроші, що намагався був стягти з нього, коли знадобилися кошти на її лікування. Туральф, обкурений депресивний дурник, зробив саме те, що, як усім видалося, він зробив, – застрелився.

Я не мав жодних моральних принципів. Мені потрібні були гроші. Але я не мав на своїх руках крові.

На той час не мав.

Премія у тридцять тисяч.

То був початок. Гарний початок.

Я різко підхопився зі сну. Від комариних укусів я сплив сукровицею, і вовняна ковдра приклеїлася до тіла. Але не це розбудило мене. Тундрою линуло жалібне виття.

Вовк? Я гадав, що вони виють узимку на місяць, а не на холерне сонце, що цілодобово висить на випаленому безбарвному небі. Ймовірно, то собака. Адже собаки допомагають саамам пасти оленів? Я крутнувся на вузькому ліжку, забувши про хворе плече, вилаявся, застогнавши від болю, і повернувся на інший бік. Виття, здавалося, лунає десь дуже далеко, але хтозна! Влітку поширюється повільніше і не так далеко, як узимку. Можливо, звір десь поруч.

Я заплющив очі, але знав, що вже не засну.

Зрештою, я встав із ліжка, взяв бінокль і, підійшовши до одного з вікон, оглянув виднокіл.

Нічогісінько.

Лише: «Цок-цок, цок-цок».