Читать книгу Кров на снігу ІІ: Ще більше крові - Ю Несбё, Ю Несбьо - Страница 4

Кнут приніс масну, липку, смердючу протимоскітну мазь, яку легко можна було сплутати з напалмом. А також дві закорковані пляшки без етикеток, наповнені яскравою смердючою рідиною, – і то вже точно був напалм. Ранок не давав жодної надії на перепочинок від настирного сонця, що висіло в небі, чи невгамовного вітру, що свистів у комині. Тіні крихітних хмаринок, наче стада оленів, ковзали одноманітним пустельним ландшафтом, на мить забарвлюючи блідо-зелені ділянки рослинності у темніші тони, приглушуючи блиск невеличких озер удалині та мерехтіння кристалів у ділянках оголеної гірської породи. Наче раптові басові ноти у легкій теноровій пісні. Та в будь-якому разі, композиція залишалася мінорною.

– Мама каже, тобі будуть раді, якщо приєднаєшся до нашого зібрання в молитовному домі, – повідомив хлопчик.

Він сидів навпроти мене за столом.

– Справді? – перепитав я, погладжуючи долонею одну з пляшок.

Я закоркував її знову, не покуштувавши вмісту. Любовна прелюдія. Її варто розтягнути в часі заради більшої втіхи. Або глибшого розчарування.

– Вона гадає, що ти ще можеш отримати спасіння.

– Але ти так не думаєш?

– Я не думаю, що ти прагнеш спасіння.

Я підвівся і підійшов до вікна. Вчорашній олень знову повернувся. Коли я побачив його раніше цього ранку, я усвідомив, що відчуваю полегшення. Вовки. Їх же у Норвегії винищили начебто?

– Мій дід узагалі-то був архітектором, – сказав я. – Він малював церкви. Але він не вірив у Бога. Він казав, що коли ми помираємо, то вже залишаємося мертві. Я більше схильний вірити саме в таке.

– Він в Ісуса теж не вірив?

– Кнуте, якщо він не вірив у Бога, то навряд чи міг вірити в Його сина.

– Я зрозумів.

– Ти зрозумів. І що?

– Він горітиме у пеклі.

– Гм… У такому разі він уже певний час підсмалюється там, бо він помер, коли мені було дев’ятнадцять. Тобі не здається, що це трохи несправедливо? Бассе був славною людиною, він допомагав людям у біді набагато більше й охочіше, ніж багато відомих мені християн. Якби я міг стати хоч би наполовину такою славною людиною, як мій дід…

Я закліпав. Мені пекло очі, і перед ними плавали маленькі білі цятки. Це що, уїдливе сонячне світло випалює дірки у моїй сітківці? Мене що, спіткає снігова сліпота посеред літа?

– Ульфе, мій дідусь каже, що самі добрі справи не дають спасіння. Твій дід зараз горить у пеклі, а незабаром настане твоя черга.

– Гм. То ти кажеш, якщо я піду на зібрання і прийму в своє серце Ісуса і вашого Лестадіуса, то потраплю в рай, нехай навіть я пошлю під три чорти когось, хто потребує моєї допомоги?

Хлопчик почухав свою руду голову.

– М-м… та-ак… Але якщо ти приєднаєшся до напряму Люнґе.

– То є ще більше напрямів?

– Є напрям первістків Алти, і люнбергійців у Південному Тромсе, і старих лестадіанців в Америці, і…

– Але ті всі горітимуть у пеклі?

– Дідусь каже, що горітимуть.

– Схоже, в раю не буде аж надто тісно. Ти замислювався про те, що сталось би, якби ми з тобою помінялися дідусями? Тоді ти був би атеїстом, а я – лестадіанцем. І тоді саме ти горів би у пеклі.

– Можливо. Та на щастя, Ульфе, горіти судилося тобі.

Я зітхнув. Щось таке відчувалось у тутешньому довкіллі, начебто нічого тут не могло трапитися. Так, наче цілковита незмінність становила природну рису цього краю.

– Ульфе?

– Що?

– Тобі бракує твого батька?

– Ні.

Кнут завмер.

– Він не був хорошим?

– Гадаю, що був. Але в дитинстві ми добре вміємо забувати.

– Хіба таке дозволяється? – запитав він тихо. – Не тужити за батьком?

Я подивився на нього.

– Гадаю, так, – позіхнув я.

Плече мені боліло. Треба було випити.

– Ульфе, ти справді один-однісінький? У тебе що, геть нікого немає?

Я на мить замислився. Мені справді давно слід було обміркувати моє становище. Боже милостивий…

Я заперечно похитав головою.

– А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.

– Про своїх батька і дідуся?

– Ні, – заперечив він. – Я думаю про Рістьїнне.

Я не став питати, в який спосіб я мав про таке здогадатися. Мій язик здавався мені пересохлою губкою; але випити я зможу не раніше, ніж хлопчисько вибалакається і піде геть. Він навіть приніс мені решту з витрачених грошей.

– То хто така Рістьїнне?

– Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.

– Що то за табір?

– Просто табір.

– А що ви там робите?

– Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.

– То цілуватись не гріх?

Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.

– Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.

– Отак просто сказав, що кохаєш?

– Так.

Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:

– Рістьїнне, я кохаю тебе.

Потім знову подивився на мене.

– Я зле вчинив?

Я усміхнувся.

– Насправді ні. А вона тобі що на це?

– «Он як…»

– Вона сказала: «Он як…»?

– Так. Ульфе, що це означає?

– Та бач… хтозна… Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» – це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.

– Як гадаєш, я маю шанс?

– Безперечно.

– Навіть попри мій шрам?

– Який шрам?

Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.

– Звідки це в тебе?

– Впав зі сходів.

– Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.

– Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!

– Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.

Він закусив верхню губу.

– Ульфе, ти не вигадуєш?

– Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.

– З чого ти взяв?

– З чого?

Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння – не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.

– З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.

– Га?

– Джеймсу Бонду.

Він здивовано витріщився на мене.

– …Пол Маккартні? – спробував я. Ніякої реакції. – «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah…

– Ульфе, ти не мастак співати.

– Твоя правда.

Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.

– То чому ти не в літньому таборі?

– Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.

Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся куточок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сонце не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.

– Ходімо лишень надвір, – запропонував я.

Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.

– Ульфе?

– Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, коли ти хочеш запитати що-небудь.

– Гаразд. Але, Ульфе…

– Що?

– Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?

– Ні, – збрехав я.

– Це добре.

– Ти непокоїшся про мене?

– Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде…

– …горіти у пеклі?

Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.

– Ульфе?

– Що? – втомлено зітхнув я.

– Ти пограбував банк?

– З якого дива тобі таке спало на думку?

– У тебе з собою така купа грошей…

Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.

– Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.

– А пістолет у кишені твого піджака?

Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.

– Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш дбати про свою безпеку.

– Ульфе?

– Що?

– Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.

Я засміявся.

– Що буде з цієї палички?

– Румпель, – відказав він і знову взявся до стругання.

Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.

Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самотнім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня – пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.

Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво – один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це – там і тоді, – все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.