Читать книгу Кожен із нас – Президент - Юлия Мендель - Страница 2

Писати цю книжку було вкрай складно. Я бралася до неї не раз, прописувала по кілька десятків тисяч слів – і закінчувала проекти.

Ключовим питанням, яке постало переді мною, було те, що правда дуже багатолика і найчастіше витвережує. Тоді як більшість документальних матеріалів пишуть на підставі етичних норм, дипломатії та, будьмо відверті, бажання автора показати себе в позитивному ключі. Але – не можна подавати правду, яка витвережує, залишаючись водночас позитивним героєм.

Переді мною постав моральний вибір. А моя мораль – це дотримуватися цінностей: дарувати щирість, якої нам так бракує, і творити корисне. От тільки таємниць політичної кухні я особливо не розкриваю. І це теж мораль. Бо якщо тебе допущено до секретів і визнано гідним довіри, поважай це право і зберігай їх. Це повага довіри до тебе.

Ось уже три десятиліття, як Україна офіційно проголошує свою незалежність. Це досягнення багато в чому особисте для кожного з нас, особливо для тих, хто народжений в останні роки існування СРСР або на початку 1990-х. Ми – те покоління, яке мусить остаточно сформувати втрачену українську ідентичність, сформулювати, хто ми, українці, сьогодні, куди ми йдемо, що цінуємо в минулому, ким будемо з плином десятиліть.

І ось вам перша правда. Пишаючись багатою історією, національними героями – козаками, культурою наших предків, ми, проте, занадто часто апелюємо до образу жертви, вигідного, щоб дістати підтримку, але від самого початку програшного. Так, це складно – жити в реальності перманентних криз, втрачати території, бути зрадженими гарантами нашої безпеки і говорити про країну можливостей та відкриттів. Але так і є насправді. Ми, справжня Україна, саме така. Країна, де уживаються люди з почуттям кривди й рішучістю творити, полярними світоглядами, різними культурами і геть різним минулим. Ми країна часових і культурних заломлень, паралельних вимірів, що співіснують разом.

У психології цікаво розглядають травму покинутості та як вона позначається на людині. Той, хто дістав таку травму в дитинстві, протягом усього життя почувається завжди зайвим, неначе його не чекали, його не мусить бути. Згадайте, як у школі, спізнюючись, один учень тихенько стукав у двері, боязко зазираючи, і просив вибачення, намагаючись привертати якомога менше уваги вчителя й класу. Інший же влітав вихором, відчиняючи двері ногою, цілковито впевнений у своїй потрібності й своєму місці в цьому класі у цей час.

Ми нагадуємо цього боязкого школяра, який не має певності у своєму місці у світі. Це не дивно, враховуючи численні спроби нівелювати українців як націю. А проте зробити це досі нікому не вдалося. І нам час уже дорослішати й відчиняти ці двері до класу красиво, ввічливо і впевнено.

Саме так, упевнено, ввічливо й сильно, відчинив двері Володимир Зеленський, шостий Президент України. Для всіх українських школярів, які спізнилися на уроки світу. Ми є. Тут і зараз. І неодмінно будемо частиною спільного майбутнього планети. Незалежні, сильні й щасливі.

Можна відмовлятися від підписання угод, вписувати геополітичні напрями до Конституції, проголошувати полум’яні промови, рекламувати красиві політичні гасла, утім, так і не зрозуміти ідентичності українців, дуже складної, багатогранної, емоційної, з її прадавньою мудрістю і наївною романтичністю, що вміє навчити завдяки безцінному досвіду, але не здатна збагнути багатьох досягнень Західного світу, відчуває свою належність до європейців і водночас слухає російську попсу.

Щоб почати формувати наш світогляд і розуміння, хто ми такі, мусимо подивитися правді у вічі. Не можна замовчувати правду і пропонувати національні ідеї. Не можна заплющити очі на реальність і штучно ліпити ідентичність.

Ця книжка – спроба осмислити українські реалії з погляду українки, народженої наприкінці 1980-х, просто перед розвалом Союзу. Народженої в російськомовному місті, але для якої українська мова стала рідною. Яка добряче відчула смак усіх страхів, комплексів та обмежень з боку імперської Росії, але яка вчилася у західного світу, об’їздивши десятки курсів і програм у Європі та США. Українки, яка щодня живе і працює з трьома мовами: українською, російською і англійською. Якій у дитинстві танцювалося однаково щиро під «Арлекіно» і Oops, I Did It Again. Якій говорили, що не можна вступити до університету без хабаря, але вона не мала грошей на хабар і вступила. Яка їздила по першу шенґенську візу, що її, мешкаючи в Києві з реєстрацією в Херсоні, треба було отримувати в Донецьку. І яка тепер літає за безвізом. Українки, якій без упину твердили «ти ж дівчинка», апелюючи до провінційних суспільних стандартів, і якій вдалося зберегти індивідуальність, щоб згодом почуватися рівнею в світі чоловіків.

Ми – покоління, народжене в радянських реаліях, але яке виросло на американській мрії. Сьогодні, як ніколи, час створювати нашу мрію, мрію кожного українця. Але для цього потрібно навчитися жити разом, приймати, усвідомлювати себе і свою роль у суспільстві. Любити країну – це поважати її.

Складно сформулювати ідентичність нації, не обмежуючи її й охоплюючи всю багатогранність. Але неможливо зробити це без намагання осмислити себе й обговорити це у межах суспільного діалогу. Я пропоную почати. Зі щирих спроб осмислити нас з погляду досвіду українки, яка любить свою країну, і пропозиції прийняти одну з мільйонів правд, що створюють нашу Україну.

Журналістка Д. оселилася в моїй новій квартирі на тиждень-два, поки знайде житло. Вона щойно переїхала до Києва, і, як кожній самостійній дівчині без повного фінансування батьків, їй потрібна була допомога. Це не перша дівчина, якій я надаю тимчасовий прихисток на час пошуку квартири: ми, дівчата, повинні допомагати одна одній. Приїхавши до Києва 2003 року, я не мала нікого, хто б допоміг мені зорієнтуватися. Попри стереотип, що студентський період життя – найкращий, я дотримуюся цілком протилежної думки. Усе моє подальше життя, яке я будувала сама, не будучи залежною від стандартів і умов університетів, а також чужого фінансування (завжди мінімального в моєму випадку), тільки кращало: що більше минало часу після вишу, то ліпшим і приємнішим ставало моє існування.

Тепер я працювала на бажаних роботах. І це був не жарт: я завжди мріяла працювати саме в The New York Times і на світову організацію, яка курирує проекти, що поліпшують життя в усьому світі. У моєму випадку це був Світовий банк.

У свої тридцять два я вже зібрала кошти на іпотеку і робила ремонти у своїй першій квартирі. Я їздила по закордонах, коли хотіла, і могла бодай іноді виділити час на відпочинок. Д. завела розмову про найгарячішу тему в медіа-середовищі: чи здогадуюсь я, хто може бути прес-секретарем новообраного Президента Володимира Зеленського, який щойно прийшов у політику з креативної індустрії, а саме – побудував імперію гумору в Україні. Конкурс викликав ажіотаж, на нього пішли тисячі журналістів, прес-секретарів, комунікаційників і просто фанатів Зеленського.

Здогадуюся, зізналась я. Д. звелася на лікті на ліжку і з властивим їй наївним здивуванням голосно скрикнула: «Спра-а-а-авді??? А чому ж ти мовчиш?!» «Бо ще не знаю, чи хочу я на це погоджуватися», – відповіла я.