Читать книгу Кожен із нас – Президент - Юлия Мендель - Страница 4

Бідність – це не просто відсутність достатку, дому, одягу чи їжі. Бідність – це перешкода до побудови сильного суспільства.

У дитинстві в школі пояснювали просто і метафорично: у людини є два крила: одне – матеріальне, друге – духовне. Доки не запрацює перше, друге також не розправиться.

Але ось у чому суть. Без другого, на одному крилі, високо не злетіти.

Бідна людина зосереджена на виживанні, тому між їжею і книжкою вона обере харчі, а не читання чогось нового. Бідність – це коли тобі не до оплати за інтелектуальний продукт, поїздок регіонами чи іншими країнами, вивчання інших культур, що їх ти не розумієш і не бажаєш розуміти. Бідність – це коли ти ледь виживаєш у своєму маленькому обмеженому світі без можливості дізнаватися щось нове і розвиватися.

Для бідної людини саме споживацтво стає цінністю, стає культурою. Вона цінує матеріальне більше за духовне, отже, можливо, не замислюватиметься про наслідки і корупцію. Бідність засліплює навіть дужче, ніж багатство.

Бідність розуміє негатив і не сприймає позитиву. Бо негатив – це реальність бідності. Бідність не вірить у позитив, якого майже немає в її житті. Бідність часто не вірить у добро, у безкорисливість, людяність, відданість, небайдужість.

Бідність матеріальна часто відгукується убозтвом інтелектуальним і культурним. Бідність породжує стереотипи, бідність вірить у брехню і не вірить у людей. Бідність груба, позбавлена етики, агресивна і нещадно люта.

Ось чому у бідній країні важко збудувати сильні інституції, ось чому так легко підірвати те, що є. Спотворення реальності у бідній країні відбувається значно легше, ніж у багатій. А в епоху розвитку технологій і поготів.

Ось чому так важливо боротися з бідністю, викорінювати її в кожній країні. Завжди. І прагнути до загального, максимально вирівняного процвітання для кожного.

Прагнення перевести країну на макроекономічну стабільність із довготривалим плануванням набуло за каденції Володимира Зеленського нової назви – «соросятство», а тих, хто обстоював цю ідеологію, назвали лагідно-зневажливо «соросята». Вигадане слово проолігархічних конспірологів стало частиною політичних діалогів.

Першому урядові Зеленського, очолюваному прозахідним сміливцем і кар’єристом Олексієм Гончаруком, більшою мірою пасувала ця назва. «Два метри сексу» – так називала тридцятип’ятирічного главу уряду «соросят» моя подруга. Він стрімко вкотився до Кабінету Міністрів на самокаті, порозсаджував своїх міністрів, запропонував купу законопроектів, щоб так само стрімко піти у відставку у березні 2020-го.

Він запам’ятався працьовитістю, амбітністю, швидкою зміною масок, колосально накопиченою агресією, яку щедро вихлюпав на парламент, за що дістав відповідне неприйняття, а також періодом найбільшої активності в пропонуванні й голосуванні реформ. Саме за його каденції Україна стала відома на Заході завдяки так званому турборежиму, коли від серпня до кінця року було проголосовано 150 законопроектів, що скасовували багато застарілих норм, законсервованих ще від часів СРСР, і трансформували ринки України.

Але заслуга їх ухвалення все-таки належить Президентові, а не Прем’єру, як міг помилково подумати Захід, куди Гончарук пізніше подався, сподіваючись на підтримку, щоб повернутися у велику політику. Це Зеленський особисто погоджував кожну реформу, обирав моделі, вносив зміни, якщо бачив, що в первинному вигляді законопроект не буде проголосовано. І так само просив парламент, що більшістю не сприймав Гончарука, голосувати.

У спілкуванні з парламентом Зеленський одразу виявив блискучу рису своєї вдачі: він справді слухав усіх, ніколи не слухався поради лише однієї людини і дозволяв людям приймати рішення.

На самому початку його президентства новому парламенту треба було проголосувати близько 70 нових законопроектів. Два радники Президента вимагали порушити регламент і змусити парламент проголосувати за них у першу ніч після засідання. Зігнати більшість наляканих депутатів фракції «Слуги народу» до парламенту було нескладно. Два інші радники наполегливо рекомендували діяти повільніше, але без порушення правил, щоб ці закони не було згодом визнано неконституційними. Зеленський прийшов на зустріч із парламентом і просто попросив депутатів зробити вибір підняттям рук. Більшість була за повільніший процес, який згодом і протривав кілька місяців.

«Ви проголосували за другий варіант, тож я підтримаю це. Я просто прошу вас не відкладати це у довгу шухляду. Люди обрали нас, мусимо їм служити. Людям потрібні зміни», – сказав Зеленський своїй фракції.

Про цю демократичність характеру Зеленського говорять рідко. Про те, що він слухає людей, незважаючи на їхні статки, впливовість, гендер, близькість до себе. Він миттєво інтуїтивно визначає образ людини – якою мірою співрозмовник відповідає його філософії, до якого кола належить. Це допомагає Володимиру Зеленському вибудовувати своє розуміння суспільства і світу й ухвалювати рішення на цій підставі. Він прагнув розбудувати державу за моделлю бізнесу, успішної компанії, де кожен повинен виконувати свою роль, де була б здорова конкуренція і кар’єрне зростання.

І хоча бізнес-модель іноді давала збої в системі держави, вона також дарувала давно очікувані віяння демократії у верхівці української влади і багато можливостей таким молодим і амбітним, як той-таки Гончарук.

Втративши прем’єрство, Олексій ще кілька разів заходив до Офісу Президента, намагаючись переконати вже нового його главу у своїй лояльності й командності, але так і не добився результату. Не зрозумівши, чим можна займатися в Україні після посади прем’єра, ведений амбіціями великої політики і ледь нарощеними м’язами слави, Гончарук уявив себе політичним важковаговиком і подався до Вашинґтона – повчитися й обрости зв’язками з новою адміністрацією Джо Байдена.

Із Вашинґтона час від часу він писав статті до нішевих західних і українських прозахідних видань, які як-не-як читали тут, та іноді постив світлини з натяками на свою близькість з українською діаспорою, американськими політиками і для постраху своїм перебуванням у США тутешньому олігархату. Так проминула більша частина його 2020 року, і поки що його діяльність не обіцяла тектонічних зсувів в українській політиці.

Відставка Гончарука у багатьох викликала подив і обурення. Здавалося, він доволі успішно рухався у напрямку реформ і був звільнений через зміну Глави Офісу Президента, а також через злите прослуховування, в якому поблажливо-зневажливо висловлювався про знання економіки і спосіб правління Президента Зеленського.

Насправді причин невдач у Гончарука і без цього вистачало. По-перше, йому бракувало інституційного досвіду. Складно з громадського активіста перетворитися на Прем’єра сорокамільйонної країни без відповідного попереднього досвіду просування кар’єрними щаблями. Він помітно розгублювався в кризових ситуаціях, чудово виконуючи комунікаційну функцію і мало тямлячи в операційній системі. Показовим був випадок з Новими Санжарами, що зганьбив нашу країну далеко за її межами. Це були перші тижні успішного наступу COVID-19 у планетарному масштабі. Україна повернула додому кілька десятків своїх співгромадян, що застрягли в Китаї, обладнавши для них санаторій у селі Нові Санжари. Всі вони після двотижневої ізоляції виявилися здоровими. Налякані новинами про небачений вірус і дезінформацією про нібито спробу знищити ним українців, починаючи із Санжар, місцеві мешканці агресивно вчинили опір ініціативі влади. Озброївшись хто чим, чоловіки й жінки вийшли зустрічати прибулих, в автобус натомлених і наляканих поверненців полетіло каміння і вигуки ненависті. Ці картинки вразили багатьох: і своїх громадян по всій країні, й іноземців. Так працювала дезінформація.