Читать книгу Нунчі. Корейське мистецтво емоційного інтелекту - Юни Хонг - Страница 6

Корейська народна творчість оспівує нунчі, і найвідоміший приклад – це легенда про героя XVI століття Хона Ґільдона, корейського аналога Робіна Гуда (Хон – прізвище цієї людини, ми тезки, але я не маю до нього жодного стосунку). Про справжнього Хона Ґільдона мало що відомо, проте, за більшістю версій цієї легенди, завдяки нунчі Хону вдалося уникнути замаху на вбивство, змістити правителя й самому стати монархом.

Будь-який фольклорний твір насправді засвідчує перемогу нунчі над ворогом. Легенда про Хона Ґільдона – не виняток.

За корейським епосом, Хон був сином монарха і його наложниці (яка до того ж посідала не надто чільне місце серед коханок правителя), тому до нього завжди ставилися як до позашлюбної дитини, хоча він і був улюбленцем монарха. Через заздрощі головної наложниці Хону довелося залишити палац і покладатися виключно на власну кмітливість… інакше кажучи, на власне нунчі. Завдяки йому Хон помічає передвістя того, що він загине від рук убивць, якщо не полишить рідну домівку. Нунчі допомагає йому, наче хамелеонові, пристосовуватися до будь-якої ситуації та діяти найефективніше. Так, він удає монаршого чиновника-інспектора, бажаючи, щоб його помітили, і, навпаки, прикидається візником, намагаючись не привертати до себе уваги.

Щоб дізнатися більше про Хона та його нунчі, я проконсультувалася з Мінсу Каном, професором історичного факультету Міссурського університету в Сент-Луїсі, спеціалістом з європейської історії, корейцем за походженням та автором першого повного перекладу середньовічного роману «Сказання про Хона Ґільдона» англійською мовою[12]. Професор Кан – не лише науковець, саме про нього я подумала насамперед, розмірковуючи над тим, у кого з моїх знайомих досконале нунчі.

Кан пояснює, чому Хону, як і будь-якому представникові традиційного корейського суспільства (особливо позашлюбному синові), потрібне нунчі: у складній і жорсткій класовій ієрархії (у Кореї своя ієрархія є навіть у межах одного суспільного прошарку!) без нунчі не обійтися.

«В епоху династії Чосон[13] представники декількох поколінь однієї сім’ї мешкали всі разом у великих спільних домівках, – наголошує Кан. – Ієрархія була складною, навіть у жінок, адже кожна з наложниць посідала певне місце в сім’ї, а найскладніше було розібратися в ієрархії їхніх дітей. У такому середовищі кожному доводилося розвивати нунчі, щоб вижити».

Щоб зрозуміти контекст цього зауваження Кана, варто згадати, що доіндустріальне суспільство Кореї мало три головні релігії. Далі їх наведено в хронологічній послідовності розповсюдження:

Анімізм – віра в те, що все у світі, наприклад гори, має душу. Західним варіантом анімізму можна вважати, скажімо, друїдизм – релігію, яку в давнину сповідували кельтські племена, які збудували Стоунхендж.

Конфуціанство – офіційна державна ідеологія часів династії Чосон, філософія порядку в суспільстві й ієрархії, завдяки якій кожен знає своє місце.

Буддизм – учення, основні риси якого сформулювати складніше, ніж у разі анімізму й конфуціанства. Утім, варте уваги те, що його засновано на прийнятті двох положень: 1) життя сповнене страждань; 2) шлях до внутрішнього спокою в такому світі – це споглядання та розуміння далекосяжних наслідків власних дій, наприклад засмічення території чи жорстокості до тварин або людей.

І хоча саме конфуціанство як система вірувань відіграє провідну роль у легенді про Хона Ґільдона, усі ці три релігії сприяли вкоріненню в Кореї принципів мовчазного споглядання й усвідомлення впливу вчинків людини на її оточення.

Ось як Кан пояснює, чому корейці надають такого значення нунчі: «Багато в чому цінність нунчі пояснюється тим, що Корею стільки разів завойовували. Це надто маленька країна, щоб дати відсіч загарбникові, тому населення мусило терпляче миритися з навалами завойовників, які змінювали один одного. Як вони могли призвичаїтися до всіх цих нових народів, які приходили на корейські землі, – до монголів, маньчжурів, японців? Розробка методів нунчі виявилася для корейців єдиним порятунком».

Якби не нунчі, корейської культури вже не існувало б. Після анексії, коли Корея з 1919 до 1945 року підпорядковувалась Японській імперії, корейські мову й культуру намагалися викорінити: наприклад, корейські сім’ї змушували змінювати прізвища на японські.

«План імперії полягав у цілковитому винищенні корейських мови й культури в разі перемоги Японії в Другій світовій війні», – зазначає Кан. Дослідник зауважує, що нація мусила завзято використовувати нунчі, щоб хоча б частково зберегти національну самосвідомість. Корейці були змушені балансувати між потребою догодити японським можновладцям і бажанням зберегти корейські газети, продовжувати викладання в школах корейською мовою та сповідувати інші релігії, окрім синтоїзму. Для цього треба було вибрати правильний підхід і належний час.

Крім того, Кан пояснює роль нунчі в економічному диві, завдяки якому Південна Корея вирвалася зі злиднів, особливо в роки правління диктатора, а потім президента Пака Чон Хі (Пак – це прізвище) з 1961 року до його вбивства у 1979-му. Кан зазначає: «Я засуджую Пака за диктатуру, проте він розумів, що єдиний шлях до розквіту Південної Кореї – це вихід у світ, надсилання людей у інші країни, вивчення англійської мови, навчання за кордоном і створення робочих місць для корейців. Обов’язковою на цьому шляху виявилася здатність розуміти інших людей та інші культури». І навпаки, зауважує Кан, Північна Корея цілковито відгородилася від світу, «тому тепер має жахливе нунчі».

Як переконатися, що корейське нунчі спрацювало? Передусім нині у світі сімдесят мільйонів людей володіють корейською мовою, хоча, за історичною логікою, імовірно, не мало б залишитися жодного її носія.

У сучасній Кореї нунчі не втратило свого значення. Кан зазначає, що в цій країні «реальна політика – нунчі. Президент Південної Кореї мусить використовувати нунчі, щоб зрозуміти, як взаємодіяти і з Америкою, і з Північною Кореєю». Дійсно, після історичної зустрічі 2018 року, коли президент Південної Кореї Мун Чже Ін і верховний лідер КНДР Кім Чен Ин потиснули один одному руки й разом поласували локшиною, багато західних журналістів не зрозуміли, наскільки важлива відбулася подія. Як рукостискання й локшина можуть сприяти миру? Журналісти не могли збагнути, що так двоє корейців зіграли в нунчі проти всього світу. Мета двох корейських лідерів, імовірно, не мала жодного стосунку до прагнення двох країн об’єднатися, як припускав багато хто. Складно стверджувати, проте, на думку багатьох експертів, ця зустріч стала викликом США, Японії та Китаю, усім країнам, які прагнули жорстко контролювати відносини між Південною Кореєю та КНДР.

Переглядаючи зафільмовану зустріч Муна й Кіма, ви помітите, що вони рухаються симетрично, ніби в ретельно підготованому танку (хоча ніхто, крім довірених осіб лідерів, не знає, чи були їхні рухи спланованими). Видно, що вони постійно копіюють рухи один одного.

Так діє нунчі. З перших слів привітання Мун і Кім намагалися не домінувати й не підкорятися. Вони вклонилися один одному однаково низько й синхронно розігнулися. Обійнявшись, одночасно відсторонилися. Коли їм принесли північнокорейську страву з гречаної локшини, обидва продемонстрували, що обід їм до смаку, проте зберігали незворушність і ввічливість. Крім того, вони їли приблизно в одному темпі. Якби один з них з апетитом жував локшину, розхвалюючи страву, а другий їв повільно й кривився, таку поведінку можна було б інтерпретувати як вираз їхнього ставлення до Північної Кореї. Лідери швидко реагували на дії один одного. Уся зустріч демонструвала їхню єдність. Цей саміт міг би бути присвяченим баскетболу чи коньяку «Геннессі» – це не мало б значення. Зміст перемовин відігравав не надто вагому роль, важливішим був вияв сили й незалежності, який спантеличив усіх інших політичних гравців.

Нунчі досі охоплює всі аспекти життя сучасного корейського суспільства. На початку співпраці з корейцями західних підприємців часто бентежить те, що під час першої, другої, ба навіть третьої зустрічі ніхто не обговорює запропоновану ними угоду. Корейці намагаються зрозуміти, чи варто довіряти цим підприємцям, чи готові нові партнери до тривалої співпраці, чи можна з ними домовлятися. Щоб визначити це, потрібен «окомір».

Після історичного саміту 2018 року, на якому зустрілися президент США Дональд Трамп і лідер Північної Кореї Кім Чен Ин, у корейській пресі вирували обговорення нунчі: поведінку Трампа й Кіма розглядали мало не під мікроскопом, журналісти аналізували всі їхні жести, мову тіла, інші, здавалося б, незначні подробиці. У багатьох корейських ЗМІ згадували, що рукостискання Кіма та Трампа тривало дванадцять секунд: мовляв, на щастя, це золота середина між коротким, малозначущим потиском руки й обтяжливо довгим рукостисканням тривалістю дев’ятнадцять секунд, як було під час зустрічі Трампа з японським прем’єр-міністром Абе Сіндзо. Крім того, корейські журналісти зауважили, що, на противагу іншим рукостисканням Трампа зі світовими лідерами, під час яких кожен ледь помітно намагався смикнути руку іншого у свій бік, ніби перетягуючи мотузку, правиці Трампа й Кіма зімкнулися чітко посередині між ними, і сила стискання, вочевидь, була однаковою. Мало хто знає напевно, про що насправді говорили Трамп і Кім на тій зустрічі, утім, південнокорейська преса, покладаючись на зовнішні вияви поведінки учасників саміту, дійшла висновку, що Сполучені Штати й Північна Корея хотіли продемонструвати взаємну відповідальність: обом країнам є що втрачати та здобувати.