Читать книгу Дороги, які нас вибирають - Юрій Мушкетик - Страница 5

Я прокинувся. Розплющив очі. І тієї миті мені відкрилося віконечко у світ. У далекий світ дитинства. І бачу я світлий-світлий день, мати порається біля печі, двері розчинені і я вибігаю на ґанок. Я осліплений білим сяйвом. Це перший сніг в моєму житті. Я кричу і босими ногами біжу по снігу. Мені радісно і весело, я верещу від захвату, мені здається, я лечу. Але вибігає мати і хапає мене на руки. А мені здається, я й далі лечу, я таки й справді лечу в світ від тієї миті.

…Я сиджу на березі річки Удай (весною вона тече бадьоро, влітку ледь-ледь, тихо) на греблі, колись тут був міст, а тепер у воді стримить тільки декілька чорних паль. Хлопці вже по той бік на лузі. Врешті, я відважуюсь, і бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березі радий і гордий – переплив. Ширина річки тут не більш як п’ять-сім метрів, але глибоко. Біжу до хлопців, бредемо у травах попід руки, полохаємо крячків і чайок. Знаходимо гнізда, повні яєць, одне розбиваємо: яйця свіжі чи вже насиджені? Я ж весь час думаю, що мені вертатися, пливти назад. Але так само відчаююсь і пливу назад. На березі сидять дівчата-дівки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:

– Що там ще прикривати.

Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанці, натягаю. О, ті штанці: я вчителів син і в мене вони короткі, до колін, в усіх хлопців довгі – у латках, дірках, але довгі, а в мене отакі дитячі, від яких гину від сорому, намагаюся скорше їх подерти, може, тоді куплять такі як слід.

До греблі під’їжджає підвода, двоє дядьків розмотують волочок, затягають канавою попід греблю, витягають – повне відро карасів, золотистих, круглих, справжніх. І вдруге, і втретє – тепер рибу висипають в мішок. За пів кілометра інше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мілке. То наш осілок, наш рай, все літо ми не вилазимо з води. У багатьох місцях заросле водяною кропивою, а в ній гибіль раків. Піднімаєш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаєш однією рукою, і – в торбу, що на шиї. Ловлю я, ловить мій старший брат. Раки водяться і в кручі берега, в норах, великі-великі, але ми боїмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечері батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячої» картоплі та варить раків. Ми втрьох ласуємо, мати не їсть – бридує.

На тому плесі біля берега черідка човників-плоскодонок, їх посувають, відпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.

Далеко-далеко по той бік синіє ліс. Весною парубки та дівчата сідають у ті човни і їдуть у ліс по проліски, кохатися, драти на купинах гнізда диких качок і гусей. І мене котра-небудь з дівчат посадить до себе на коліна. На тому самому плесі дядьки замочують колеса возів, вози затягують у воду і кидають. Ми пірнаємо з возів. Одного разу я підпірнув під воза і застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – ні руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремінець зі штанів натягують петлею на голову, на вуха, а вільний довгий кінець пропускають руками: «вилий воду на колоду».

Я намагався бути таким, як інші хлопці. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рідом, Стівенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бібліотекарем, і мені доступ до книжок був вільний, однак я намагався не показувати своєї «вченості» і, з завмиранням серця, ліз на тонкі, але дуже високі Баньківські сосни до кибчикових гнізд, а сосна під тобою гнеться, здається, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тічкою, лазив у сад до дядька Красновида і на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залізли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав під деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пішов геть. Був серед нас хлопець на прізвисько Пердилка, безбатченко, відчаюх і хуліган, він був всім за приклад всього найгіршого. З ним ніхто не насмілювався навіть навкулачки. Крім того, він був єдиний, хто міг пустити з пісюна струмінь вище воріт. Але ж був і підступний. Підмовивши всіх піти рвати дядькові яблука, сам потихеньку залишився, пішов до Красновида й постукав у вікно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тоді ми й сиділи на яблуні, під якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до війни, він пішов в загін до партизанів, хоч був ще малий, вони посилали його в місто і на залізницю на розвідку, й одного разу він поцупив у німця гвинтівку, але це побачили, хлопця схопили і розстріляли.

Страх – він ще кожному багато років сидітиме на плечі, а все ж у дитинстві він легший, скороминущіший. А потім була війна з відступом з колгоспною худобою (увесь день на конячій хребтині), з німецькими літаками над головою, панічним відступом наших військ, перемішаних з гуртами біженців і худобою, поверненням додому, окупацією з голодом, копанням закупами городів до кривавих мозолів, за якими кривавилися наступні, виготовленням гребінців з дюралюмінію, відідраного зі збитих радянських літаків – по десять базарних яєць за один гребінець, з партизанами вночі та німцями вдень, самогоноварінням на продаж, щоб вижити і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».

Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав з продавчинею пончиків, і їй не відповів. Але те буде значно пізніше.

А тоді ще лазили в колгоспні гороховиська і тягали стручки разом з волоттям, і на колгоспний баштан по маленькі ледь рожевуваті кавунчики. І ловили руками в’юніву твані пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-білим лягавим собакою. Рекс брав слід – відшукував у кущах котлету, яку я протягував по землі, нічого іншого більше не вмів, хіба що міг лапою тарабанити по дверній клямці, зовсім як людина, і одного разу мати, настирившись від такого тарабаніння, різко відчинила двері – і вперіщила віником… вчительку фізики, яка прийшла до нас.

І з’єднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один від одного приховували, і наївна любов первісної людини до поезії. Ми знали напам’ять чимало віршів Байрона (якого більше ніхто в класі ніколи не читав) і Бернса і навіть Міцкевича, й ми розігрували наївні дуелі «Дульсінею Тобоську», а насправді маючи на увазі Іру. Ми цитували без особливого розуміння класичні рядки, й билися на ліщинових шпагах. І потай читали украденого в бібліотеці «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тільки дорослим. Але від читання деяких місць у нас стриміло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсім дітьми. Бо одного разу, щоправда раніше на два чи три роки, женучи з пастівника корову, я сів на неї верхи, погнав бігом і під впливом тодішнього захопливого до самозабуття фільму «Чапаєв», кричав: «Я – Чапаєв!» А Іра почула й кепкувала – дівчата завжди стають дорослими раніше.

І ми рано дорослішали. Ми були такими маленькими зачуханими війною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при ділі. Ніяка ідеологія, ніяка політика тоді нас не цікавили і не обходили. Ну, не так щоб зовсім. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитів, серед шрифтів-лінійок фашистські знаки – це було наслання, божевілля, і читали ззаду наперед прізвище маршала Єгорова, ну, і відчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало і на наші стрижені голови. У паралельному п’ятому «Б» класі хлопчик написав у зошиті: «Батьку Сталін. Який же ти батько, як у нас вдома два тижні немає хліба». Вчителька прочитала і віднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дівчинку упіймали, коли вона збирала на колгоспній стерні колоски. Не пам’ятаю, скільки дали їй років, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класі. Приїхала з ТБЦі епілепсією. Проте, як те не дивно, то все ніби було й не було. Воно ніби прокочувалося над нами. Мабуть, такий є оберіг молодості – не брати все близько до душі…

Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз і колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторів і комбайнів тоді не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилітні орали те поле. Колгоспні гони довгі-предовгі, і ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузі коні або воли. Поспішали вранці на бригаду, щоб ухопити коні, бо воно ніби «престижніше», та й увечері, випрягши коня, покинувши плуга в борозні, сідаєш верхи і тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночі: гей, цоб-цабе, мурі, рябі, половії. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у війну, це кілометрів за десять від села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, які для сміху кидали в багаття, навіть гранати – на чепігах по кілька оборонних гранатних чохлів. У обід приїхав бригадир – вже дід, але міцний, червонопикий. Ми орали з ночівлею, щоб не ганяти коней і волів. Він обіцяв нам привезти харчів, зокрема пшона на куліш, а привіз безтарку просяної полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пішов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огріх на огріху, тверда, плуга увесь час доводилося підважувати на руках, а це важко. А ми потомлені, увесь день ідеш за плугом по вологій борозні. І ось постать бригадира вже далеко в полі. А ми, голодні та злі, домовились, похапали куфайки та казанки, і пригінці, долинкою до залізниці, а там поза нею, і в село. Покинули дванадцять паровиць і тринадцяту, на якій приїхав бригадир. Усе село сміялося, як він їхав на бригаду, поприв’язувавши воли та коні до затильників переднього воза. Воли та коні відв’язувалися, не хотіли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дістали волочок і бовталися в болоті, ловили карасиків і в’юнів. І ось він, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледіли раніше й попадали в город, у картоплі.

Навчання в школі ми починали на місяць-два раніше, й кінчали також – все з тієї самої причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослість. Десь у шістнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стіну». І косарський ключ жалюгідний: два-три дідки, вони – необхідні, бо тільки старі косарі могли як слід направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тітки і стільки ж нас, підлітків. І ночували на косовиці (жінки їхали возом додому, бо там у них малі діти), ми ж лаштували курінь із гілля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сиділи біля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лісі пугачі та сови, а то й вовки. Було лячно і, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тоді ж возили зерно на хлібопункт, у державні комори. Мішки велетенські, німецькі лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошці з набитими планками, засипаної зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаєш, а вагар матюкається («присилають шибздиків, горобців заїдкуватих» – нам було образливо) і мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огірки на помідори на засолзавод. І робота не важка, й огірків та помідорів наїсися по дорозі, ще й прихопиш торбу додому.

Одного разу послали нас з товаришем, Віталієм, у тріскучий мороз везти двома воловими саньми сіно з далекого луг – десь за кілометрів вісімнадцять. І треба було спочатку пробити впорожні дорогу до стогу. Поки їхали, почалася люта віхола, сніг сліпив очі, вітер не давав дихнути, у білому мороку не було видно нічого за два кроки. Ми заблукали в лісі, аж поки воли не почали лягати у сніг. Боротися з заметами було вже несила і Віталій присів під сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останній, підняв його. Повипрягали воли з саней й пустили їх, а самі прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сіно, до ярма, і вони пішли, а ми, тримаючись за мотуз, слідом за ними. Йшли довго, повільно, невідь куди, лісом, через чагарі та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузці, через завірюху, вперед, то був тин – село. Постукали у двері, нас впустили до хати і ми без сил попадали біля печі і поснули. А господар послав на лижах до бригади сусідського парубка, аби той заспокоїв наших матерів – воли ж бо прийшли самі.

Геть важкою була робота на жатках, і особливо на молотарках-«лобогрійках». Чи ти на передньому металевому сидінні-сковороді, правиш кіньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обріжуть ноги, чи на задньому сидінні з вилами, зрубаними навскіс в один бік, скидаєш з платформи скошене збіжжя, тут не зівай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, і так раз за разом.

І робота біля молотарки: возити з поля снопи, подавати їх на воза, уміло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зі скирти по ланцюзі, тягати від соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей і продихнути ніяк.

А в обід варять величезний казан затірки: вода, сіль і три-чотири жмені борошна, і ось старий Лихошапка несе від казана мисочку тієї затірки й тихо каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». І всі те чують і ніхто не доносить, бо думають так усі.

Але це пізніше. А починалися наші університети, що описано багато разів, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городів (проса, пшениці) від курей та качок, виполювання того ж самого проса на городі, на колінах (бо важко відрізнити стебла пирію від стебел проса), а трохи пізніше – коров’ячого пастушка. Окраєць хліба, пляшка молока, два-три огірки, цибулина в торбі на цілий день, іноді кришеничок сальця. День на пастівнику довгий-предовгий. Міряєш-міряєш палицею власну тінь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схід сонця, вставати не хочеться, вона й просить і свариться, а ти встаєш зарюмсаний і йдеш, заплітаючись ногами. А буває, що якась корова, у якої вдома залишилося теля, зривається утікати, або корова «за бугаями», і тоді бігаєш до знемоги. Але часто бувало на пастівнику й весело, коли збереться нас кілька отаких шибеників – пастушків сусідніх табунів, і граємо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався і голосно гуркнув, тоді збігаються всі й лупцюють його по спині зі словами: «раки, раки, рачачі, обирайтесь, хлопці, всі, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запізнився, тому теж «так». Наприкінці запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як він скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тоді «качав, качав і знов почав», і тільки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дєло рішено».

І ловимо в зарослих ситнягом і очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, і в’юнів, і деремо качині гнізда по черзі – один пасе, другий лізе в чагарі – шастаємо в близький ліс по малину. Але ось вже хліб з’їдений давно, молоко випите, тінь стала довгою-довгою і ми вирушаємо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякі «бредні» корови норовлять забрести в городи, й буває там корова залишається до ночі, й тоді тобі влетить на горіхи. І буває, що ти пасеш зі старшою за тебе дівкою, або молодою молодицею, і тобі увесь день жаско, і увижається тобі щось таке… про що соромно і приємно думати.

А вже з років тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати гріховні думки, не те щоб зовсім гріховні, але думки про осіб протилежної статі. І ось увечері, отакі горобці й отакі синиці, збігаємося «на ріжку» – на вигінці, і вже майже в сутінках граємось в «мурушки», в квача, ганяємось за дівчатами, й намагаємось упіймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помітні, і йдеш додому, і долоня горить, і заснути не можеш до опівночі. А ще хтось і скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакенні». Але все це «виграшки». А було і серйозно. У сьомому класі (ми були переростки, два роки за окупації не вчилися) мені впала в око дівчина Ніна, і впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроці підносила руку і відповідала дзвінко-дзвінко, і очі її блищали. Я пас її очима на передній парті, на перерві, на фізкультурі, не наважуючись підійти, тільки інколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помічає моїх поглядів і мене самого, аж якось вона сказала в школі: «Ходімо разом». І я почав проводити. І був геть наївним. Я їй цитував вірші Байрона, розповідав про далекі світи, про що вичитав у книжках і журналах, але ті світи були дуже далекі і вони не діяли. А я не наважувався її обняти, а то й перевірити, від чого так відстовбурчується на її грудях кофточка, а відстовбурчувалася вона вже дуже помітно. Не знав, що в глибині своєї таємниці вона жде того. І дождалася іншого нашого однокласника. Та ще ж він залишився з нею в селі, а я пішов «на війну». То було кретинне рішення якоїсь високої дебільної голови: після восьмого класу хлопців відправили до військових таборів. Озброювали нас у районному військкоматі, в Ніжині: гвинтівка-трилінійка, лопатка, протигаз; на відділення, на десять хлопців – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопці з війною в голові одразу кинулися до кулеметів, але пізніше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтівку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, міряють відстань кроками. Та й «дігтяр» з дисками важенний. І потім трапилося так: вночі нас погнали в поле, там окопалися, стріляли по «ворогу» дерев’яними кулями, які миттю згорали; ми, щоб не чистити після стрільби гвинтівки, кожен закладав свої патрони в «ручняк», стріляв і здавав гільзи; так-от, лежимо ми, стріляємо, а тоді нас підняли в атаку і ми побігли, а коли вернулися в табір, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’яні. Потім ротою пів дня шукали його. Отож зброю видавали в повні, а форму, одяг – ні, а яка мати віддасть синові в муштру останні ціленькі штани і сорочку, тож усі були в латаному і рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тоді вхопився за живіт і зігнувся в реготі: «такої банди, мабуть, ще ніхто не бачив». І добиралися ми з Ніжина до Седнєва за Чернігів своїм ходом і хто як міг.

Після війни ще валялося до біса патронів, як ми не перестріляли один одного, сам Бог знає. Певно й табори ті було організовано, бо високі «орли» у Кремлі планували швидку війну з американцями і англійцями, й треба було свіже гарматне м’ясо. А ми ж – діти, гвинтівка в півтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лісу, з навчань… «Запєвай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» і ревіння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаємося, стаємо «в цеп», шукаємо той затвор.

А от якось гралися у «війну»: червоні та сині. Ми в лісі сидимо в засаді, нам треба схопити «язика». Рота «синіх» йде кривулястою дорогою, попереду за двісті кроків дозір з трьох чоловік, а попереду них кроків за сто ще один передній дозорний. Дорога в лісі петляє, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчіркою, натягнули на нього мішок (взяли на кухні), вхопили і бігом. А щоб легше було його брати, гвинтівки, аби не заважали, склали під кущем. А тепер не знали, під яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, біля якої? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тоді просили весь «ворожий» дозір, а далі всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсім зле було з їжею. За рікою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, і – в казан. А потім наші матері довідалися про наш «солдатський» раціон і попривозили великі полотняні торби із сухарями і шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гілок, де ми спали), і тепер рота виглядала дуже комічно: у кожного за спиною білий мішок із сухарями. Було багато реготу. У лісі набачили кілька схожих на вільхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкаві на смак, пооб’їдалися і потім не вилазили з «туалету», загородженого кілками.

Командувало обірванцями начальство високе, – це були фронтові офіцери, які йшли на демобілізацію і яких примусили одслужити ще місяць. Нашою ротою командував капітан на прізвище Рак, він не йшов до строю, а стоячи на пагорбі свистів, і всі бігли до нього. «Рак на горі свиснув», – казали ми.

Одначе, крім смішного, безглуздого, було й трагічне. Один хлопець утопився у Снові, його знайшли через три дні. Він лежав у курені, була глупа ніч, я стояв на варті, кричали коти, десь пугукала сова, і мені було неабияк лячно. Я причаївся під кущем, виставивши поперед себе гвинтівку з багнетом, ледве дочекався зміни. …І ще один загинув. Відомо: при команді «рівняйсь», всі рівняються у строю, викинувши гвинтівку з багнетом поперед себе, а далі команда «струнко», гвинтівка підтягнута, і – поворот наліво чи направо; а ми ослаблені, розхлябані, один при повороті не втягнув гвинтівку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пішов до табору й по дорозі помер.

На відхід нам вперше зварили рисової каші та червоного компоту. Всі ми, з нашого села, склали кашу в мій казанок, великий, батьків, ще з часів Першої світової війни, і вилили туди компот. Секретар обкому партії вислав за своїм сином «Студебекер». Нас налізло в кузов стільки, що мені довелося лізти по головах, казанок на спині розчинився і червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живіт, а я притьма ліз далі, поливаючи цією юшкою інших.

Ми верталися додому, і ще на підході до села застали трагічну звістку, один учень з нашого класу, якого батько відмазав від таборів, загинув – наступив у воді на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу і яка тоді не зірвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали біля могили і тричі вистрілили з гвинтівок.

Так закінчилася «війна».

А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дівчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дівка. Звали її Галка. Дівка замашна, красива, уміла крутити хлопцям голови, і крутила, й вони грали до неї. А було так.

Приїхали з району з райкому комсомолу і районного комітету фізкультури відібрати учнів на обласні спортивні змагання. Профанація, адже районних змагань не проводили, аби відібрати кращих, може, й через те, що в районі було три середні школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самі дівчата. А у нас п’ятеро хлопців. Вони підібрали на око – рославіших, стрункіших: мене і моїх товаришів, ми ще й сиділи втрьох за одним столом-партою: Віталій, Борис і я. Поїхали. І ось перший день змагань. Якісь вони були хаотичні. Перше – біг на півтори тисячі метрів. Районний фізкультурник поставив Віталія. А той пробіг два кола й сів на доріжці, мені самому в подив: сільський хлопець, без батька, увесь час в роботі. Та й потім, казали, в педінституті він непогано бігав.

А ми з фізкультурником пішли в сектор для стрибків у висоту. Туди він записав Бориса. Спочатку – кваліфікаційні змагання, хто не подолав мінімальної висоти, далі до змагань не допускається. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав він з розбігу, прямо, підібгавши ноги, а вони все одно теліпаються. А треба, знаю, навскіс, перевалитися через планку. Мій старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту візьму за виграшки. Кажу фізкультурнику – запишіть мене. Він пішов, записав, і я висоту взяв. І стрибав далі, найвищих висот не взяв, але стрибки мені зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районі мав такий значок. А далі… далі в Бориса розболівся живіт, і Віталій теж кволиться, і на всі дистанції виходив я. Кидав диск, метав молот і спис (приходив раніше і трохи тренувався), і біг з бар’єрами, і стрибки у довжину, і все інше. Фізкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а мені було соромно: здоровий дядько розтирає хлопчаку ноги. І соває мені в кишені шоколадки, а я їх віддаю дівчатам. Їх було двоє – Галка й друга теж Галина.

А далі був тріумф. Смішні та жалюгідні вони, юнацькі тріумфи, та й усі інші. Біг на три тисячі метрів. Якщо спринтери біжать кожен по своїй доріжці, то стаєри всі по одній, першій, найкоротшій. Побігли. Я, либонь, ще й загаявся, й біжу останній, а попереду всі інші, чоловік двадцять-двадцять п’ять. Я біжу й раптом мене обіймає «обида», що я – найгірший. Припустив. Обігнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять ті, хто зараз у змаганнях участі не бере, а також сторонні зіваки. Вони мій ривок помітили. У мене на грудях на білій стрічці напис: «Ніжин». І вони почали гукати: «Ніжин, давай!», «Ніжин, покажи їм!». Підхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грім: «Ніжин, Ніжин!». І я вже побіг, як дурний з гори. Попереду лишився тільки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взутті, а не в такому як у нас, сільському, городньому. У мене в грудях бурхає полум’я, спирає подих, а я пру. Той, попереду, двічі оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порівнявся, обійшов не корпус, і вже фінішна стрічка звивається у мене на грудях. А в мене в очах – темінь, морок. Я падаю. Судді на фініші підхопили мене під руки, поклали на лавочку. Біжить якась медсестра, біжить наш переляканий фізкультурник. А я кліпнув двічі очима – мені прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.

І вже підсумковий збір. Грає туш духовий оркестр на честь переможців. І на мою честь за три тисячі метрів. І отримую грамоту. І ще з однією грамотою і вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге місце. Додому їхали вантажною машиною, її десь надибав фізкультурник, вона їде на Ніжин через наше село, – фізкультурник у кабіні з шофером, ми – в кузові, де два оберемки соломи. У селі біля містка стукаємо в кабіну. Галці тут злазити, мені теж. Хлопцям і Галині – далі. Злізли. Я ступаю на стежку через шкільне подвір’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечері до клубу, підемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

І я прийшов. І провів. І вдруге, і втретє… Але Галка була непостійна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось мені й каже: «Галка пішла з Костею». Наступного дня різко виказав їй її зраду, вона в такому ж тоні відказала мені та розсварилася.

А вже наступна любов була в університеті. Я їхав складати вступні екзамени з підручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемодані, засмаженою куркою і сорока карбованцями в кишені. Я вперше їхав до Києва, не знав, куди буду вступати: шкільні вчителі радили в технічний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фізики: «Вступай в інженерно-будівельний», його син був інженером-будівельником.

Отже, часто не ми вибираємо дороги, а вони нас. Мені кортіло в Інститут цивільного повітряного флоту, там синя форма і пілотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приїхати в такій формі до своїх дівчат». Будівельний інститут відкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пішки прийшов до університету (чув про такий), поїзд прибув дуже рано, я ліг у парку Шевченка в кутку на лавочку, підклавши чемодана під голову («в городі самі «чужі», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся від плюскоту води: молоденька дівчина-двірничка поливала доріжки. Я взяв у неї шланг, напився. Пирснув на неї, вона на мене (молодість) і поволікся до університету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всі факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятірки, перечитав книги всієї шкільної бібліотеки. Вибрав «западноєвропейський» відділ (стояв перед щитом з російським текстом) філологічного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму західноєвропейську літературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тільки з’їв курку й спечені матір’ю коржики, а й проїв майже всі сорок карбованців. Останні дні жив на іржавій тюльці і напівгнилих помідорах по п’ять копійок за кілограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарі на вулиці Леніна, підручники, й пішов з таким самим щасливим абітурієнтом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І їжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», і не кашу чи картоплю, а чахохбілі. Побачивши, що офіціантки ходять у білих кокошниках, ми й собі хотіли одягнути на голови складені на тарілках перед нами пілотками білі серветки, але нас зупинив чоловік за сусіднім столом. І вилаяв офіціантку, що збиткується над сільськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якій плаває яйце, а грінки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), і до чахохбілі подала не ложечки, а виделки. Звідтоді, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якої не знаю.

Університет ще тоді стояв у руїнах, ми бігали по школах, тільки загальні, потокові лекції слухали в сусідньому з червоним корпусом великій, пофарбованій у жовте будівлі. Навчання мені давалося надзвичайно важко. Західноєвропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там іноземних мов. А ще мене поперло на французьке відділення. Французької мови до того я й не нюхав, у групі всі вчили її до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розібратися в алфавіті. Провчившись трохи не до першої сесії, я збагнув, що тут мені буде лихо, пішов до декана й перевівся на український відділ. Такий вибір зробив ще й тому, що в кімнаті, у якій жив (сімнадцять студентів), були одні лише україністи. Добряче піднатужившись, склав сесію на п’ятірки, й далі так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендіатом. А це було щось! Звичайна стипендія була в розмірі двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, після отримання стипендії міг повести товаришів у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити їх по сто грамів та по кухлю пива, в яке вливалася горілка, щоб краще «брало», й наїстися майже досхочу пиріжків з горохом. А потім бродили по ботанічному саду, розмови були відверті до спідньої сорочки, і зривали ми мріями піднебесні сфери й почувалися геніями. Бо ще й писали вірші.

І, звичайно, не міг не закохатися в однокурсницю.

Усьому найкращому я завдячую своєму другові, в майбутньому талановитому байкареві Анатолію Косматенку, який пробув дев’ять років у війську рядовим і приніс з війни в солдатському мішку не запасні підметки до чобіт, а книжки, зокрема Андрія Малишка і Володимира Сосюри. Насамперед він показував приклад серйозного вивчення української мови, яку тоді всіляко зневажали і якою нехтували. Український дух (мова і пісні) панував тоді тільки на українському відділенні, найперше в нашій кімнаті. Однак цей дух становив загрозу для його носіїв. Так, коли я був на четвертому курсі, забрали в табори студентів третього курсу, бо в кімнаті співали тільки українських пісень і говорили, як нелегко живеться в колгоспах їхнім батькам. Пізніше вони повернулися і дехто відновив навчання, але майже кожен привіз із Сибіру якщо не епілепсію, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прізвище Волощук помер по дорозі в село, залишився, здається, тільки Адаменко, той з Довженкової Сосниці.

Я теж зачепився за деякі задери. Одного разу в молодшого студента по моїй кімнаті знайшли під подушкою томик Грінченка зі студентської бібліотеки. Грінченко не був заборонений, лише таврований як український буржуазний націоналіст. Отож, чому читав Грінченка, а не Миколу Островського чи Рилеєва, і хто тобі його порадив? Переляканий хлопець вирішив обпертися на авторитет персонального стипендіата, й назвав моє прізвище. І мене почали тягати по університетських інстанціях, та все ж обійшлося. Іншого разу сталася більша прикрість, пов’язана з моєю громадською кар’єрою. Я був головою фізкультурного бюро відділу. О, та моя посада… Суміш гіркого і смішного. Бо ж життя бідне, хлопців на відділі мало. Яка там фізкультура! І от на університетських змаганнях ми виступаємо втрьох: відповідальний за фізкультурну роботу від партбюро Карпо Швачко, від комсомольського бюро – Юрій Петренко і я. Естафета 4 по сто метрів. Четвертого немає. І я мушу бігти два етапи – другий і третій. Суддя на другому етапі біжить за мною: стій, зупинися, а я біжу. Врятувала химерна пригода, бо ніхто на мене не дивився: у Петренка тріснула резинка трусів, і вони з ноги полетіли на трибуну, а плавок у той час не було. Після цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього ніколи не тримав у руках жердину. Як і Карпо, який запитав у суддів, за який кінець її тримати. Впав пикою у тирсу, відпльовується, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.

А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсі був комсомольський крос, ми бігли довкола Центрального стадіону, який був на ремонті, огороджений дошками. І от біжу я в батьковій шинелі, в кирзаках до самого заду, й бачу у паркані дірку, і, як сільський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пірнув у неї, вибіг з того боку, де тільки наближалися кращі бігуни. Я підхопив поли й побіг. І судді на фініш дивувалися і охали зі своїми хронометрами: в шинелі, у кирзаках і отакий час!

І та ж фізкультурна кар’єра заледве мене не згубила. Пізніше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь річниці Жовтня. Перед цим зібрали відповідальних за фізкультурну роботу від партійного і комсомольського бюро, а також голів спортивного бюро. Крос – через два дні. І я наївний, сам зі студентської гущі, підвівся і сказав, що до річниці Жовтня ще далеченько і варто перенести крос на день-два, бо за два дні видаватимуть стипендію і студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкінці місяця, перед стипендією, жили впроголодь). Так воно і сталося: як і очікувалося, ніхто не прийшов бігати. Але ж треба було знайти цапа відбувайла. Це – я. Зірвав комсомольський крос. І мене просто на комітеті й виключили з комсомолу. А це, відомо, вело за собою й відрахування з університету. Через два дні викликали на засідання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгідний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого університетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всі проголосували проти виключення. Все скрутилося за три дні, на відділі ніхто й не знав про цю халепу.

У цілому ж я був сумлінним, дисциплінованим студентом і дуже боявся як партії, так і комсомолу. Отож і спортивну роботу тягнув з усією відповідальністю. У жодному спортивному виді я не мав високих результатів, але тягнув на середняка скрізь, бо ж був звичним до роботи селюком.

Ось факультетські змагання з шахів. Маємо грати з командою механіко-математичного факультету, де половина першорозрядників і навіть є один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що наші гірші гравці сядуть за перші дошки, а кращі – за останні: може, таким чином і здобудемо очко-друге. Але ніхто не хоче сідати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокімнатника Петра Сингаївського: ми в кімнаті нещодавно навчили його правильно розставляти фігури на шахівниці. І я обіцяю йому за гру повести в їдальню і нагодувати не лише борщем і вінегретом, але й шніцелем з пляшкою пива і цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджується. А треба було бачити Петра: імпозантна фігура, буйні кучері, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пізніше, я був у видавництві, й забігає Михайло Стельмах, а він був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знічев’я всім подав руку й пішов до сусідньої кімнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

Я як капітан команди мусив сісти за другу дошку проти їхнього капітана, першорозрядника. Він досить швидко виграв у мене. А на першій дошці Петро на п’ятому чи шостому ході підпер під бій свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, візьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, відступає. А тут Петро дістав коробку «Казбеку», розкриває: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзі». «Ні-ні-ні», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що він курив. І повів він гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрібно набирати очки і на групових турнірах. А він боявся, бо хоч і знав, що в нас немає сильних гравців, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звідкілясь.

Уже всі закінчували грати, а він все думав. Годинників, які рахують час, не було. А всі дивляться з-за спини, кахикають і посміюються. Врешті кандидат зрозумів з ким має справу, швидко всукав Петрові мат, схопив капелюха і вискочив з кімнати.

Звичайно, не в усьому ми були легковажні, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякі викладачі старої формації: Агапій Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва відомі україністи. Ілля Кириченко – академік, але їм українську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну літературу, а другий – латинь у невеликій групі. Він був справжній вчений, словникар. І піднімалися молодші: не дуже молодший Арсен Іщук, довголітній декан факультету, порядний чоловік. Одному моєму знайомому, студенту кравець у селі пошив костюм військового крою, Іщук зазвав його в кабінет і каже: «Скинь, це ж мундир петлюрівського офіцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так і пошив, іншого крою я не вмію». І мали виключити з університету Олексу Мусієнка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабілітація, і Іщук порадив швидко взяти довідку, що батьки реабілітовані, й Олекса просто на зборах подав її до президії.

Викладачку старослов’янської мови Зінаїду Животкову звільнили з роботи, бо хтось доніс, що вона ходить до церкви.

Звичайно, молодість, то таки молодість. Багато цікавого, багато веселощів і реготу. Ось ми дожилися, до стипендії два дні, а в нас порожньо в кишках. Хочеться їсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктів, у іншого – крохмаль. Зварили кисіль, на кухні, у відерній каструлі. Несли в кімнату під дзвін гітари, мандоліни і двох каструльних кришок. Кисіль гарячий, поставили на підвіконня – нехай прочахне. А самі застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порізали хліб – нашкребли на нього копійки. Чекаємо. І тут хтось відчинив двері, рами – подвійні, торох! – каструля з киселем полетіла за вікно. Ми оніміли: під вікном тротуар (третій поверх), а якщо когось вбили. До вікна, але – слава Богу, тільки якась пара біжить далеко й обтріпується. Комендант наказав нам оддирати од киселю стіни хоч і зубами.

І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початківці, думали про власну творчість. З нашого курсу, навіть з групи, вийшло п’ятеро членів Спілки письменників України. Це, окрім мене, Анатолій Косматенко, Сергій Плачинда – рвійний, беручкий, уважний прозаїк, Юрій Петренко і Петро Сингаївський. Петро Сингаївський сам збив себе зі шляху. Він, як і всі ми, розмовляв українською мовою, але мав великий чемодан збірок тогочасних російських поетів і сам писав російською мовою. Довгий час не читав своїх віршів, заінтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потім якось напився й почав читати свої, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсеніна і писав під його впливом, стихія російської мови була йому чужа, і вірші були роблені. Значно пізніше перейшов на українську мову.

Косматенко вже почав друкувати свої байки в газетах і журналах, а про себе я скажу далі. Ми ходили на літературну студію, вже аспірантом я був керівником студії, а Василь Симоненко – її головою, ми часто зустрічалися, планували заняття, читали вірші студійців, але справжньої близькості між нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керівником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пізніше, коли почав працювати в обласній газеті, тоді він в основному писав сатиричні вірші. А основні надії студійці покладали на Василя Діденка, Тамару Коломієць, Миколу Сингаївського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокімнатник запекло віршував – Зіновій Вінюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсі виключили з університету. Він закохався в нашу комсомольську, а потім і партійну активістку Тетяну Молодід, але вона не відповіла, і він вчинив дикий жарт – сфотографувався повішеним. Фото якось попало в комітет комсомолу, а там: «А якби його побачили іноземці…». Тетяна пізніше покінчила з собою, а була вона активісткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольські збори «товариш з ЦК», одразу сів у президії і почав перебивати виступаючих, тоді Таня: «А хто вас обирав до президії, сядьте в зал». А були активісти інші, кар’єристичні, ці завдавали багато лиха, цих було страшно.

З моїми однокурсниками-письменниками наші дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаємній повазі та злагоді. Усі були щирими українськими патріотами й залишили слід в українській літературі.