Читать книгу Останній гетьман. Погоня - Юрій Мушкетик - Страница 12

Кирило Розумовський далі відновлював Батурин. Ходив по руйновищах Мазепиного замку, і в серці щось щеміло. То щеміла Україна. Він і не думав, що вона відізветься в ньому. Водночас усе тут нагадувало про покару за любов до неї – купи цегли з замку під ногами, зарослі лободою вали, комини згорілих хат, що стриміли в небо, обгорілі дерева. А внизу тихо й лагідно біг Сейм, і сонячні зайчики грали на його хвилях, на тих самих хвилях, у які солдати Меншикова скидали своїми багнетами дітей. Чомусь подумав про власних дітей, і в серці знову защеміло. Треба відроджувати все спочатку. Підростають діти, але якими вони будуть? Це непокоїло його.

Роззирався з високого горба. На краю Батуринської гори, біля урвища закінчувалося будівництво дерев’яного дому. Його тимчасової резиденції. А камінний палац стоятиме он там. То стоятиме Гетьманщина. І аж стріпонуло серце. Зі спадковим правлінням. А поруч – університет. Один з кращих у Європі. Вже почав снувати про нього думку, дещо черкав на папері. Але як багато всього потрібно! Підкликав Самійла. Парубок був невідступно біля нього.

– Я припоручаю тобі дуже важливу справу. Ти поїдеш на Січ. Поїдеш… нишком. Як ти поїдеш, ще подумаємо. І знайдеш нагоду сказати кошовому на самоті, що гетьман чекає його на хуторі біля фортеці Святої Єлизавети. Щоб приїхав сам, без нікого. Ти втямив? Про це ніхто не повинен знати. Ордер йому повезе хтось із канцелярії. Але то буде зовсім інше. – І ще раз перепитав: – Утямив?

– Утямив.

…Самійло їхав з чумацькою валкою. Від села до села, битим шляхом, ночували за цариною, на пастівниках або в байраках. На передній мажі старий, але веселий чумак Топчій грає на бандурі, повеліває всіма чумаками. Особливо гарно увечері за кашею, чумаки згадують домівку, часом розповідають сороміцькі історії, всілякі пригоди, казки. Самійлів буланий іде прив’язаний до останньої мажі, Самійло сказав чумакам, що подається на Січ. Риштунок у нього козацький, кінь справний. Працював у пана, а нині вийшов указ, що можна відходити від одного пана до іншого, або й зовсім.

На одній ночівлі до них прибився з села пес, рудий, схожий на лисицю, і теж йшов за валкою. Одного разу він добряче став їм у пригоді. Чумаки полягали спати, й заснув пастух біля волів, а ранком прокинулися – волів немає. Кинулися шукати – ніде не видко. І вже коли майже впали в розпач, один чумак виліз на мажу й почав гукати:

– Рудик, ня, Рудику, ня-ня-ня-ня…

І побачив, що Рудик біжить з байраку. А тоді ватаг послав його поперед себе, й Рудик привів до волів у далекому відрозі байраку.

Потім їхали понад Самарою. Тут уже частіше траплялися запорозькі зимівники. Багата, красна річка Самара, тече в широкій долині, а понад долиною могили й могили, й хто знає, чиї вони, які тільки народи толочили тут степ. То тут, то там понад річкою зеленіли гаї, й не було кращого місця для ночівлі: в достатку дров, трави, річка кишить рибою. І вся долина – рай земний, козаки так і називають її раєм, понад Самарою дуби в обхват чотири аршини, і верби, і осокори, а в річці очерет і ситняг, чакан і вимельга, а в них кіз, оленів, вепрів, а гусей, а качок, в степу хохітв, куріпок, щоправда, й гаддя повно, чотириаршинні полози свистять у траві й кидаються на все, що до них наближається, й кусають, як собаки.

Біля Кічкасу переправились через Дніпро, це єдине місце, де можна переправитись з лівого берега. В Дніпро по балці впадає річечка Кічкас, вона намила косу, й така ж коса врізається в річку з того боку. Це місце, де в минулі віки переправлялися цілі народи, немов переливалися через велетенську лійку.

Дорога ставала все гіршою й гіршою. Й одного разу Топчій зупинив воли. З дна мажі, з-під волових шкур, якими буде накривати сіль, видобув велике-велике ратище, мушкета, порохівницю, мушкет зарядив і поклав на кирею в мажі. Те саме зробили й інші чумаки. Починався Дикий степ. Тут могли напасти й комишники, й налетіти татари, також розбійні, бо для татар не розбійних отаман віз у шкіряному гамані ярлик, за який було заплачено в татарській прикордонній митній будці. Ярлик – з печаткою перекопського мурзи.

І вже дорога між двох стін високих трав – підпалених сонцем на вершках, рудих, у китицях. Будяки серед них підносяться, як гордовиті пани, ковила звичайна грає сріблом проти сонця, а висока сягає людині до шапки, вона негнучка й жорстка, поміж них пирій, овсюг. Іноді цілі долини посідає трава низенька, м’яка – вербена і шавлія, а поміж ними неначе капустяне листячко. Правду співають у піснях: степ як море. Безбережне, хвилясте, хапає своєю тугою, самотністю, вічністю за серце, туди можна пірнути й не випірнути, можна заблукати, можна зустрітися зі всіляким звіром: ведмедями, вовками, вепрами, можна наїхати на кубло гадюк, а можна й проглянути з високої могили з кам’яною бабою в неозору далечінь; гарячий, напоєний полином вітер котить трав’яні хвилі одна за одною, і в очах гойдається, і в очах чемріє. І гойдається вгорі на широких крилах степовий підорлик, він бачить і валку, і кожну тварину, й маленького ховраха й тоді каменем падає вниз. Лебедями линуть у небі білокрилі хмари. Хистке марево гойдається вдалечині.

Чумаки посилають одного верхи на коневі вперед, він обдивляється степ і намічає місця для ночівлі. Краще в балці, біля зимівника якогось запорозького сидня, який, ризикуючи кожного дня, випасає худобу – наживає собі статок. Кілька літ випасає, а тоді втікає з худобою, яку продає десь на ярмарку. Але іноді доводиться ночувати просто в степу. Тоді здебільшого косять десь у долинці ситу траву, й пускають воли в загорожу з возів, і годують їх скошеною травою.

…Розтрушена небесними чумаками зоряна сіль яскріє через все небо, втомлений полиновий вітер ластиться до ніг. Десь у пітьмі посвистує ховрашок, дзвінко, заклично б’є в траві перепел.

Й тиснуться до багаття чумаки, відчуваючи в ньому захист, а довкола темне безмежжя степу, дикого, суворого, небезпечного, і вгорі чорне провалля неба з погубленими жаринами зірочок, і що в тому проваллі і в тому безмежжі, яке хапає за серце темною рукою туги.

Тільки раз бачили на гребені далекого горба кілька маленьких фігурок, як ото дітлахи вирізують їх з огірочків або жолудів, промайнули й зникли.

– Татари, – сказав ватаг.

– З чого видно? – запитав Самійло.

– З постави. Тільки татари так їздять на конях.

А на овиді козацькі могили, могили, в них похована козацька слава і степові клопоти минулих віків. Кінь під Самійлом перекидає в роті залізні вудила, жує сухими губами полиновий вітер, в якому зачаїлася таїна половецьких часів, запах їхній коней і стукіт некованих копит.

Одного разу Самійло одвильнув у трави й наскочив на котовило, на купи рудої землі, вигребеної з нір, то було вовче лігвисько. Довкола кількох нір валялися оббіловані дощами кістки. З вовками ж мали й пригоду: їхній Рудик якось оступився в багаття й осмалився, запахло смалятиною, яка чомусь збурила й зібрала вовків. Вони йшли в травах недалеко від чумацької валки, підвивали, гарчали, чумаки кілька разів стріляли, вони замовкали, кидалися врозтіч, а тоді збиралися знову. Аж поки таки не вхопили Рудика. Й знову запала тиша, й пряжило сонце, й жайвір тріпотів у високості, а трави гойдалися, текли у вічність, і текла з ними душа. Тут все дихало первинністю, недоторканістю, чистотою, таємницею, такою ж, яка ховається в океанських глибинах.

В степу лежала й мліла тиша, либонь ще з тих часів, коли тут ходили орди Чингісхана, половців, печенігів, коли вони заливали степ скрипом камінних коліс, ревом худоби, цвьохом батогів, коли вони переливалися через Дніпро біля Кічкасу, тиша й пахла вічністю: буркуном, деревієм, полином, татарським і половецьким духом, оленячим послідом, вовчою шерстю, смородом від кожухів татар, які причаїлися в траві.

Біля Старих Кодаків Самійло попрощався з чумаками, далі його путь лягав понад Дніпром, дорога була добра, й скрізь стояли сторожові козаки. Січ вразила його мурашиним шемранням, усе тут викликало подив, усе захоплювало, все вражало. Оглушили дзвоном ковалі в передмісті, їх було тут дуже багато, й кували вони в лад: і зброю, і лемеші на продаж; отож, на перший погляд, мурашник, але в ньому, як і в справжньому мурашнику, був свій лад і свій стрій. І не побачив Самійло багато п’яних, про що чував у Гетьманщині, козаки сутужили собі на життя: значна їхня частина ловили рибу, в літі тягали по Дніпру величезні сітки-матули, прокат-ранені в дьогті, ставили сіті на Дніпрових порогах й розробляли рибу: солили ікру, кав’яр, коптили. Все це продавали в Гетьманщині, Московії, Польщі. Інші били звіра, ще інші доглядали пасіки або працювали як поденники в хазяїв-сиднів по хуторах. Але найбільша частина їх несли сторожову службу на пограниччі з татарами та Польщею, а декотрі плавали на човнах до Криму, купували й перепродували сіль, інший крам. Великий Луг – це ціла зелена держава завдовжки понад вісімдесят верст і завширшки верст двадцять п’ять, це сотні проток, річок, зарічків, потягів, прогноїв, озер, боліт, островів і півостровів, а над усім тим столітні дуби, осокори, верби, очерети та ситняг, через які й не пробратися, у тих протоках легко заблукати й досвідченому човняреві, по них стоять риболовецькі гарди, схованки для морських човнів, корабельні, де будують думбаси та стерни, а звіра, а птахів, од велетенських пеліканів і бакланів до ніжних пастушків і очеретянок – ніде на землі більше немає такого розкішного й багатого місця, тут розкошує людська душа, розпросторюється, розкрилюється, тут воля сама вливається в груди й веде до звитяги. Тут Божа краса зацвітає співом і ласкою в серцях козаків: пливе козак протокою, Конкою, з обох боків шатрище дерев, вода тиха й блищить, як дзеркало, над головою лагідне миле небо, в кущах співають солов’ї, і хочеться плакати від цієї краси. І ось тут, в центрі цього земного раю, стоїть Запорозька Січ, місце гордих людей, місце волі та слави. Самійло за кілька днів осягнув це. Тут не було місця підступам, чварам, дрібним сваркам, та ще й над усім панували суворі, правдиві закони – звичаєві. Ці закони були непорушні, і в них укладався увесь триб життя. Живи, як хочеш, роби, що хочеш, тільки б це не було на шкоду товаришу, ближньому, товариству. Маєш гроші (захопив при штурмі фортеці, в полі, в бою) – можеш почастувати увесь курінь і всіх, хто захоче прийти до тебе в гості, а то закопай їх на березі річки Скарбної, а коли надійде твій час завести сім’ю, відкопаєш, поїдеш на свою Полтавщину, Черкащину чи Чернігівщину, купиш землю, збудуєш дім, народиш дітей, вивчиш їх і пошлеш на те ж Запорожжя. Скрегочучи зубами, шанують Запорожжя турецький султан, кримський хан, польський круль, а російський цар хоче упокорити їх обманом, підступом, нишковим способом. Коли б не це, жити б Запорожжю тисячі літ.

…Самійло слухав горлицю, яка туркотіла на дубі, й пильнував за січовою канцелярією. Три дні він не міг підступитися до кошового: то в нього іноземні посли, то зійшлися на раду курінні, то він ходить по кузнях, то поплив на корабельню доглядати, як будуються човни. Ось він вийшов з канцелярії. Навпроти куреня двоє козаків управлялися на шаблях, затуплених, щоб не завдати великої рани. Вони тупцювали, то налягав один, то другий, то крутилися на місці, збиваючи пилюку. Над ними, забираючи вгору, пролетіло троє чирят.

– Хіба так ширмують, – мовив кошовий і взяв з землі ще одну шаблю. – Ану ставайте поруч, ану налягайте, ну, дружніше, – й задзвеніла сталь, розбризкуючи іскри, і враз кошовий низько пригнувся, швидко, якось непомітно вертнув рукою, і одна за другою полетіли в порохню обидві шаблі з рук козаків. Вони реготали, не нітилися, не ображалися: на те він і кошовий, щоб бути найпершим у бою і останнім на раді. Кошовий сів на колоду, одхекувався:

– А таки втомили, харцизяки.

Самійло притьма поспішив до кошового.

– Пане кошовий, я до вас прибув од гетьмана.

– Чого йому од мене треба? Він пан, граф…

– Він просив сказати вам, і тільки вам, що хоче зустрітися з вами на хуторі біля фортеці Святої Єлизавети. Тільки з вами. Він також буде сам.

Кошовий розкурював люльку.

– А чого не в Глухові, не в Батурині?

– Того я не знаю. Мабуть, якась пильна справа, не для чужих вух.

Кошовий вийняв з кишені срібний таляр, скрутив його пальцями майже в трубочку – в Самійла очі полізли на лоб – й подав.

– Віддай. Він зрозуміє.

Над Великим Лугом трубили журавлі, старі вилітували молодняк.

Хуторянин (гніздюк) добре знав кошового, він залишив їх з гетьманом на хуторі, а сам погнав у степ череду. Хутір у байраці, по дну якого текла річечка, сиділи на пасіці, яка стояла в ліску на схилі горба. Господар лишив їм мед у сотах та барильце березового соку, настояного на ячмені, різкого, прохолодного, дуже приємного на смак. Нижче в огородженому лозою дворі побрязкував біля комори ланцюгом ведмідь – чимало степовиків тримали замість псів ведмедів: вовк чи лис, зачувши ведмежий запах, не підійдуть ніколи. А вівці господарю допомагають пасти дві курти: короткохвості вівчарки, розумні й спритні, як вивірки.

Перебалакали про все й не наблизилися розмовою до того, основного, ні на цалю. В обох думки снувалися про Україну, про її нинішнє і прийдешнє. Кирило вловлював, що кошовому вона болить пекуче, він має своїх вивідників і в Криму, і в Польщі, й про Петербург знає краще за гетьмана. А то – основне. Що буде далі? Які петлі плетуть сенатори, що думають при дворі? Які сили можуть стати за Україну?

– Київ одрізали під пряме правління Сенату, – вів мову кошовий. – І мито одібрали… Ваш наглядач Теплов думає, що він за цяця?

Кирило не знав, що відповісти. Теплов з ним од давніх днів, опікувався ним за кордоном, опікується й тут. Опікується по-своєму, по-московському. Україна йому чужа, потрібна, як підлегла земля. Він ніяк не може примиритися, що гетьман виговорив у імператриці вільний відхід селян-українців, він каже, що всіх їх треба повернути в холопи. Нервує його й уведення нового строю в козацькому війську.

Кирило вирішив сказати тільки про останнє.

– А нащо цей новий стрій? – запитав кошовий.

– Щоб військо було міцніше. Так тепер по всій Європі. Ходити колонами кепсько, артилерія стала сильною, валить людей сотнями. Все-таки лінійний стрій ліпше. А військо нам потрібне міцне, – сказав, а подумав, що невідомо кому потрібно міцне військо: Московії чи Україні.

Милошевському кортіло запитати про це прямо:

– Сенат намагається вищипнути то те, то се, але натомість наші здобутки більші. І з панщиною, і з військом московським, яке вже майже все виведено, і землю великоросам у нас заборонено купувати.

– Зате обсіли наші степи серби, волохи, особливо серби з генералом Хорватом, півстепу одпанахали. Вони Москві служать вірно.

– Так уже й півстепу.

– Множаться й множаться. І то неспроста, то опора московітів, коли що…

– Коли що?

– Всяке може статися.

Кирило задумався. Помре імператриця, або станеться новий переворот, тоді й тут заворушиться. Сил-то справжніх немає. І яке йому до того діло? Йому і всій його родині. Він – камергер, граф, генерал-фельдмаршал, кавалер усіх найвищих орденів, усі його родичі – двоюрідні, племінники, зяті – при посадах, усі отримують жалування, мають маєтності. От тобі й «коли що?». Душа хиталася на терезах.

– Нині все йде на добре, – мовив твердо. – Імператриця любить наш народ. Наша зброя нині – рахманне, лагідне слово.

– Вона не вічна, – мляво відказав кошовий. – Прийде новий Пйотр… А в нас уже й тіні колишньої свободи немає.

– А коли вона була? Гетьмани гризлися.

– Але були козаки. Була міцна Січ. А нині… Що ми залишимо нащадкам?

– Ви вже побували в турків, – сказав гостро.

– То одвічні вороги. З ними все зрозуміло. А тут… Думав думу Богдан, та не додумав.

– Ти й на це важишся?

– Я ні на що не важуся. Бо хто я такий і що можу зробити? З ким?

Їх розносило. Пливли в різних човнах. унизу заревів ведмідь. Попідводилися, пішли до двору. Від лісних воріт трюхикав лис з півнем у зубах. Півень на своє лихо видряпався з курника. Це півень-царик, який першим вилупився з-під квочки, він служить господареві замість дзиґарів – будить його – і відлякує всіляку нечисть, найперше відьом і чортів.