Читать книгу Останній гетьман. Погоня - Юрій Мушкетик - Страница 9

Крізь дрімки Олексій почув чиюсь ходу. Він одразу впізнав, що йде Єлизавета. Дуже здивувався, сів на постелі. Він вже й не пам’ятав, коли вона сюди приходила востаннє. Олексій й сам ночував у палаці дуже рідко, тільки тоді, коли доводилося бути на балу або верталися здалеку з імператрицею, коли був дуже втомлений. А річ у тім, що фаворитом Єлизавети став один із знатних братів Шувалових, Іван, Олексій же був колишнім фаворитом. Нещодавно Іван Шувалов отримав мешкання в царському палаці. Але, окрім Шувалова, за цей час у коханцях Єлизавети побувало чимало інших достойників. Найперше їй приглянувся матрос Лялін на імператорській барці, весляр. Великий, дужий, з дикими очима, з м’язами, які так і рвалися з-під матроської сорочки, напиналися, і все там напиналося, рвалося нагору. Барка пристала до одного з островів, для Єлизавети поставили на острові намет, вона наказала Ляліну прийти туди, а сама вдала, що заснула, і на неї тоді, як вона казала, «взошел ангел». Він отримав чин камергера та орден Святого Олександра.

В Єлизаветі закипіла кров розпутного батечка Петра Скаженого і не менш розпутної матері Марти (Катерини) Скавронської, повії, маркітантки прусського, а потім московського війська. Безмежна влада, безмежні можливості – як тут не спробувати втіх, доступних людині. Грала кров, вела грузькою стежкою, й вона вже не опиралася. Гаряче молилася Богу в молільній кімнаті, просила в нього прощення, обіцяла гнуздати свою жагу… й не могла. Жага пересилювала навіть страх Божий. Жарка хіть розпирала груди, вона аж тремтіла, коли бачила міцного, гарної вроди мужчину. Була ненаситна. Й знову ж прикладом був батечко, та й інші вінценосні достойники. Де вони зараз, у раю чи в пеклі? Того ніхто не знає. А життя пролетить, як весняна вода в бурчаку. Й скільки можна од нього отримати втіхи.

Вона сама про це якось сказала Олексієві. Сиділи на лавочці в Царському Селі над ставом, у якому пливли хмари, й став щоразу мінився: з світлого, веселого на темний і похмурий.

– Отаке й наше життя, Олексію, – сказала. – Й ти не приймай близько до серця. У світі немає нічого вічного. Все міняється.

– Ну, не отут, на землі. А в серці. Найперше кохання.

– Там найшвидше. Ти бачив десь вічне кохання? Мовчиш. Немає його. Є повага, звичка.

– А Ісус і Марія?

– Там і не було нічого. Божий обов’язок. Божий обов’язок треба сповняти. І я його сповнятиму. Клянуся.

Коханці в Єлизавети були різні: нахраписті, бундючні, скромні (дуже мало), і всі намагалися використати момент, хапонути якомога більше, злетіти якомога вище. Олексій дивився на них іронічно-спокійно, він нічого не просив, воно само йшло до нього…

Кучер Войчинський також зійшов з облучка просто в постіль Єлизавети, цей промайнув так швидко, як пролітає карета повз верстовий стовп, а от Микола Бекетов змусив похвилюватися Івана Шувалова. Вихованці кадетського корпусу ставили трагедію Сумарокова, Бекетов грав головну роль, грав добре, а далі зів’яв, невдовзі, зображаючи сонного, заснув справді, й дуже міцно. Завісу опустили. Єлизавета зійшла на сцену, вона не дозволила будити сонного актора, сиділа й дивилася на херувимське обличчя в кільцях білявих кучерів, на ніжні губи, на пушок над верхньою губою. До наступної вистави одяг на Бекетова шили під наглядом Єлизавети (дорогоцінні персні, діамантові ґудзики, дуже дорогий годинник), вона той одяг приміряла на нього й сама одягала. За кілька днів він уже був сержантом гвардії, а далі майором, потім і полковником. Шувалов занепокоївся, й тоді він порадив Бекетову мазь, щоб той позбувся ластовиння навколо носа. Бекетов послухався, намазався, і обличчя («мордяку» – Шувалов) йому рознесло, воно вкрилося прищами й дрібними виразками. Змушений був полишити палац, закінчив астраханським губернатором, розводив виноград і шовковичну гусінь і вславився торговим умінням.

Шувалов заспокоївся. Спочатку він чіплявся й до Олексія. То більше, імператриця залишила в царському палаці Олексієві апартаменти, їздила до нього в Гостиліци, а День святого Олексія завжди проводила в Аничковому палаці, на балах дуже часто танцювала з Олексієм і за стіл садовила поряд з собою. Першого разу, побачивши, як танцює Олексій (хоч його й навчав придворний балетмейстер, але він не показував вправності в танцях), сказав: «Тобі корова на ногу не наступила?» – на що Олексій з усмішкою відказав: «Було, це саме тоді, коли вона тебе хвостом по пиці хвецьнула», й далі на всі кпини, колючки відповідав усміхом або якимось дотепом. А потім на балу Єлизавета витягла з кіс розкішну, небаченої краси троянду (вона чимось їй заважала) й звеліла Шувалову потримати її, він її довго носив, відтак загубив й кинувся шукати по всіх підвіконнях, заглядав за спинки крісел, злякався, спаленів, і тоді Олексій вказав пальцем: «Он вона, під тією пальмою, у вазоні», Шувалов кинувся туди й знайшов троянду. Він змирився з існуванням Олексія. Той знав, що зазвичай колишніх фаворитів зводять зі світу, в кращому разі засилають на край світу, спочатку придворні вельможі чекали на таке, а тоді побачили, що імператриця тримає малороса в попередній милості, притихли. Єлизавета приходила до Олексія за порадами в багатьох житейських справах, Олексій завжди радив розумно, розсудливо, аби не нашкодити нікому. Й було ще щось, що в’язало її з Олексієм. Пам’ятала його сильне гаряче тіло, його ласки – ніжні, спокійні, почувала, що не може до кінця одірвати його од серця. Неначе поклав хтось туди грудочку чогось доброго, певного, свого.

А що мав робити в цьому становищі Олексій? Спершу закололо в серці. Не почувався повноцінною людиною, а те, що перед ним запобігали, низько вклонялися, не радувало його. Якби оце все було в Лемешах, мабуть, тягав би за коси Єлизавету. А так, хто він такий? Хто він при ній? Яке має право, яку владу? Й спали на думку пташки, які висять в оранжереї в золочених клітках, усе в них є, і сім’я всіляке, і вода, а немає волі. Співають з туги. Гирями повисли на ньому і ордени, і камергерство, і графський титул, від них не відмовишся й без них уже не проживеш. Отак і волікся по царині життя.

…Єлизавета увійшла зі свічкою в руці, свічку поставила на столик, сіла на ліжко. Навіть при тьмяному світлі Олексій побачив, що вона схвильована, нездоровий рум’янець грає на обох її щоках.

– Лізо, щось сталося?

– Сталося, по всьому Літньому саду на шпичаках огорожі листки підбурливі розвішані.

– І що в тих листках?

– Як тільки волею Божою Іван престол одержить, всіх на сосну, щоб не переступали права передніх царів. Мене – в Неву. І всіх, хто при дворі, повісять на деревах у Літньому саду. І тебе там названо.

Олексій правою рукою взяв Єлизаветину ліву руку, ледь стиснув її. Це був потиск не коханця, а друга, чи й батька. Лівою рукою легенько погладжував.

– Лізо, це залякування. Той, що хоче щось вчинити, не погрожує, а робить. – Він помовчав. – Лізо, розкажи про цього Івана Антоновича. Я дещо чув, але не певно.

– Ну, це внук царя Івана.

– Якого?

– В царя Олексія Михайловича було два сина: Іван, старший, і Петро – мій батько. Вони вдвох сиділи на двомісному троні, а за ними – регентша, Софія, їхня сестра. Вона й правила. А тоді Петро ввійшов з нею в розмир, почав домагатися царства і врешті заточив її у монастирську темницю. А Івана… Івана посунув з трону. А той за законом залишався першим спадкоємцем трону, отож і його нащадки – перші спадкоємці.

– То Петро Великий – незаконний цар?

Єлизавета нахилилась близько до Олексія. Її очі блищали.

– Ми всі незаконні. І я також, у тому то й річ. Я народжена до того, як батько, Петро, повінчався з матір’ю. І сестра моя старша, Анна Петрівна, також. Щоправда, вона й не могла претендувати на престол, бо, бувши Гольштинською принцесою, прийняла католицтво. А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямій лінії. Тоді, коли мене возвели на престол, він був немовлям. Я хотіла, щоб він з матір’ю, батьком і іншими родичами виїхав у свою Брауншвейгію, й відпустила його. Але всі мені почали казати, що це прецедент, що будь-який іноземний монарх прихистить його й піде війною, відвойовуючи престол для законного спадкоємця. І їх повернули. Вони жили в Ревелі, далі в Ризі, Оренбурзі, а потім в селі Холмогорки на Двіні. За цей час у Анни Леопольдівни народилося ще двоє дітей, Петро і Олексій, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрійський посол Берг це замишляв. І тоді довелося Івана Антоновича одправити в Шліссельбург.

– І що він там? – пальці перестали пестити руку Єлизавети.

– Ну… сидить.

– Сам?

– Сам.

– Людей не бачить?

– Не бачить.

– Бідний хлопець, – вирвалося зітхання в Олексія.

Запанувала довга мовчанка.

– Лізо, а хіба не можна його випустити? Нехай би їхав у свій Брауншвейг.

Тепер зітхнула Єлизавета.

– Можна… А тільки… вхопляться за нього. Найперше – Фрідріх ІІ, король прусський, войовник великий, найбільший після Карла Великого. У нас і так ідеться з ним до розмиру.

Олексій зітхнув знову.

– І все одно… Закон християнський… В темниці, сам, без людей.

Єлизавета висмикнула руку, одначе сама знову втиснула її Олексієві в пучки.

– Ти добрий, Олексію, дуже добрий. А тільки ж… Тут не про серце йдеться. Тут влада, трон… Вони наді мною. І кругом недоброзичливці, затаєні вороги. Кругом. Он навіть Катерина, племінниця моя, велика княжна. Так і стриже очима. Вона б давно… Тільки не те що прав законних, а й незаконних не має. Хто вона? Гольштинська потіпаха. А я… Мабуть, таки його відпущу. Поцарюю ще років три в спокої, а тоді… – й міцно стиснула Олексієві руку. – Посунься, – сказала просто. Скинула з себе халат і лягла до Олексія. – Я всього боюся. Скрізь вороги. Он син наш… Бояри… Од животика помер… Дали щось. – Вона вдруге нагадала про смерть їхнього сина. – І за дочку боюся. А ти? Ти такий добрий, такий хороший… – І міцно обійняла Олексія за шию.

Вона знову була жагучою і вигадливою, як і колись. А Олексій, який давно не знав жіночого тіла, жіночої ласки, загорявся раз по раз і, ледь відійшовши, загорявся знову, не відпускав її.

– Ти найкращий коханець, – сказала вона.

Йому це трохи й полестило, а водночас образа торкнулася серця – вона відверто зізнавалася, що віддається багатьом коханцям. Хотів сказати це – не сказав. Лежав і думав, який його приділ на землі. Коханця? Немає такого приділу. Бог кожного ставить на якусь певну стежку. Для чого? Цього ми не знаємо. Знає тільки він. І в усьому є смисл. Мусить бути. Який його смисл у цьому житті? Їсти-пити? Певно, що ні. Допомагати. Кому? Своїм людям. Допомагати скільки можна. Скільки його душі. І серця.

За вікном вила хуртовина. Злі вітри налітали з моря, з темних ялинових лісів, і били у вікна, заліплювали їх, хурделиця шаленіла, свистіла, ревла, неначе хотіла накрити це випадкове місто, поховати його навіки під білим саваном. В грубці потріскували березові дрова, було затишно, тепло в постелі, а він згадував віхоли в ріднім краю, коли, одягнений у кожух і кирею, йдеш поперед саней, везеш у село сіно з лугу, й не видно дороги, не видно нічого, а ти торуєш шлях, тебе чекають дома, й так затишно та гарно на душі.

Єлизавета не встигла випустити Івана Антоновича – помер. Це зробила Катерина ІІ, випустивши його на той світ. З властивою їй підступністю й підлістю. Катерина часто ходила в казарми до гвардійців, які возвели її на трон, пила з ними горілку, злягалася, могла обслужити цілу роту. Підговорила одного з них, Василя Мировича, щоб він звільнив Івана Антоновича й вивіз за кордон, той послухався, підібрав помічників, а тим часом цариця сповістила варту – капітана Власьєва і поручика Чекіна, – що прийдуть визволяти бранця й щоб вони тоді його вбили. Так загинув Іван Антонович – Іван VІ. Мировича теж було страчено, і вибито всю рідню до ноги, щоб не лишалося свідків.

Наступного дня Єлизавета була жвава, весела, скакала на світло-сірій кобилиці по полях і перелісках, вполювали вовка і четверо зайців. Зупинилися в березовому гайку, поставили столик для іменитих гостей, пили й закусували стоячи. Єлизавета смачно гризла шмат оленятини на дерев’яному пруті, з якої крапав жир. Біля неї обгризала курячу ногу принцеса Катерина.

– Одійди, – раптом сказала Єлизавета. – Од тебе смердить.

Катерина спалахнула.

– Це французькі парфуми.

Єлизавета нагнулася.

– Це – гівно.

Лесток ледь помітно показав Катерині на чобіт – вона справді вступила десь в собаче лайно. Катерина мовчки відійшла.

Олексій та Кирило стали під дикою грушкою. У зелених кучерях грушки виспівувала якась птаха, між гілками виднілося гніздечко.

– Ось нам всім приклад, – тицьнув пальцем угору Олексій. – Прожити, як птаха небесна. Тихо, мирно, нікому не вчинивши шкоди.

– На жаль, ми не птахи, – відказав Кирило.

Він три дні тому приїхав до Петербурга – занудьгував за високосвітським товариством, та й мав обов’язок наглянути за Академією, президентом якої залишився. Запросив з собою відвідати Академію і Єлизавету, з ним були Апостол, Маркевич, Горленко. Апостол виголосив вітіювату вітальну промову імператриці, йому відповів від імені Єлизавети фельдмаршал Мініх. В Академії були на лекції з фізики професора Крафта, дивилися в мікроскоп і в закіптюжені скельця на сонце, оглядали Кунсткамеру, яку заснував ще Петро І, там всілякі потвори, які відповідали хворобливій вдачі царя. Коли імператриця й супроводжуючі її особи пішли в Сенат, Кирило затримався й вчинив нагінку за великі грошові витрати (тільки на переклад книги про фортифікацію вже витрачено три тисячі п’ятсот карбованців, а роботі не видно кінця), за те, що не зроблені карти, як було заплановано раніше, потім довго бесідував наодинці з Ломоносовим, відтак той читав йому ідилію у віршах «Полідор», Кирило похвалив і сказав, що в поезії він не дуже тямкує, але здається йому, що поемі «не вистачає делікатності форми. Та й звідки їй узятися, мистецтво в Росії ще не народилося».

Поки мисливці пили та їли, Кирило говорив з Олексієм про Академію, а в кінці сказав:

– …Але я не міг вибрати хвилі, щоб поговорити з імператрицею про глухівські справи. А мені конче потрібно. Старшина чекає від мене добрих справ.

– Зараз поїдемо в Літній палац, може, там буде менше люду. А якщо не вдасться – запросиш її до себе на Мойку. Ти приїхав з далеких країв, тобі можна… Почастуєш її всіляким нашим смачненьким.

З полювання поїхали просто в Літній палац. Підйомний механізм підняв їх у дивані з подушками до великої зали з дерев’яним паркетом, визолоченої і пофарбованої в зелений колір, яка увечері освітлювалася люстрами і жоранделіями. Імператриця підійшла до відчиненого вікна, Олексій і Кирило – за нею. Гостей ще не було, тільки з’їжджалися.

– Ми хотіли… – заїкнувся Кирило.

У двір шестериком заїхав французький посол, кружляв довкола клумби, побачивши імператрицю, зняв капелюха з пір’ям, розкланювався. Імператриця помахала йому рукою:

– Які ці французи люб’язні.

Це могло означати: ввічливі, не лізуть зі своїми справами. Кирило затнувся. Обідали. Єлизавета їла гречану кашу з бараниною і вареники з полуницями. Полуниці привіз з України Кирило і встиг передати до палацу. Чимало гостей також їли вареники з полуницями.

– А ти? – звернулася Єлизавета до Олексія.

– Я чоловік простий і через те п’ю тільки шампанське і їм жульєн та антрекот, – з усмішкою відповів той.

Відтак прогулювалися в саду. Яріло сонце, водомети розбризкували срібні водяні струмені, мармурові статуї сліпили очі, тільки з грота, оздобленого заморськими раковинами, повівало прохолодою. Над Єлизаветою камердинер тримав «солношник» від сонця, на ній був голубий люстриновий плафон з блондами, парчова мантилья з горностаєвим хутром, була велична й чарівна, хоч вже трохи й розповніла. Пройшли в кінець саду, Єлизавета зайшла в оранжерею і по хвилі вийшла та подала Олексієві великий стиглий ананас.

– Це тобі, – мовила зі сміхом, – ти в нас любиш все просте.

Шувалов дивився з-під лоба. Він стояв поруч з Кирилом, суперничав з ним діамантовими ґудзиками на камзолі. Єлизавета – таке з нею бувало не раз – заявила, що вона втомилася й хоче відпочити. Немов з-під землі десь взявся килим, застелений шалями, подушка, вона вклалася на них. Гості стояли, не насмілюючись піти, бо ж не знали, скільки спатиме імператриця. Раптом у фельдмаршала Мініха, який стояв біля самого килима, засмикався ніс, затремтіли губи, й він, схопившись рукою за носа, голосно чхнув. У ту ж мить йому в голову полетів позолочений черевик і приклався до самого лоба – імператриця кинула його дуже влучно. Ніхто не сміявся, Мініх скривився й відійшов геть.

Єлизавета спала з півгодини. А потім вона понтирувала у фараона, по тому розмовляли про оперу, обговорювали одразу дві: одна була про римського імператора Тіта, друга називалася «Радості російського народу при з’яві його Астрея». Астрей, зрозуміла річ, була Єлизавета, тут ще висунувся дячок з Чемерка, який теж уже давно жив при дворі, він знахабнів і вимагав, щоб оперою диригував тільки він.

– Дяче, – сказав Олексій, – хоч ти і вчитель мій і колись добряче луснув мене смичком, коли я потягнув не той глас, але боюся, що від твого диригування на десять верст довкруж позриваються з прив’язі корови й розбіжаться світ за очі. Швець знай своє діло, а в кравецтво не втручайся.

Дячок образився.

– Мало я тебе тоді потягнув.

Далі імператриця розмовляла лише з власником італійської опери Локателлі. Й тільки під час ілюмінації залу Кирило влучив момент між двома випалами й мовив до імператриці:

– Ваша Величносте, запрошую вас на завтра до мене на Мойку. Покажу вам звіра небаченого: зінське щеня називається. У нас існує така примовка: злий, як зінське щеня. І є свіжі раки з Батурина, з річки Сейму. Віднині ви їх матимете, коли захочете, я наказав закласти на всій дорозі станції для перевозу раків.

Єлизавета схитнула головою. Далі почався маскарад, усі чоловіки були одягнені в жіночі строї, жінки – в чоловічі, так веліла імператриця, ті й ті стояли лавами одні навпроти одних. Першою була кадриль, Єлизавета знову танцювала її з Олексієм.

Кирило не вельми сподівався, що імператриця приїде до нього на гостину, то більше, того дня він сам приймав австрійського посла Естеразі. Сиділи в малій, голубій, вітальні, гостей було небагато. Перед цим грали в карти.

…Обід добігав кінця. Естеразі, високий, худий, як щупак, потягнувся до кишені й здивовано закліпав очима: портсигара не було. Поліз до другої кишені й панічно замахав руками. Всіма за столом оволоділа незручність: більше нікого не було, ніхто не виходив з кімнати. Всі заніміли. Тоді Кирило підвівся за столом, виклав з кишені кілька монет і вивернув кишені. Всі інші, соромлячись, червоніючи, зробили те саме. За столом лишився старий з бакенбардами. Ніхто не знав, хто він, звідки він, є такі люди, які ходять по гостях, і всі думають, що це чийсь родич або знайомий. Відтак підвівся й він.

– Кириле Григоровичу, – сказав надтріснутим голосом, – вийдімо вдвох з кімнати.

Вони зайшли до кабінету, зупинилися біля шафи, в якій за склом Кирилів кобеняк і сопілка – талісман і згадка про далекі пастуші дні, про Лемеші. Старий, нітячись, вийняв з кишені два пакетики: в одному – загорнута в салфетку велика котлета, в другому – складені один до одного два бутерброди.

– Ваше сіятельство… можете оддати мене на конюшню. Я – бідний чоловік, зовсім бідний, колишній дійсний радник при Анні Іоаннівні, й попав у немилість, я взяв їжу внукам… Табакерки я не брав.

У цю мить прочинилися двері з вітальні:

– Знайшлась, знайшлась, вона лежала на підвіконні.

Кирило поклав руку старому на плече, у нього з очей викотилось по сльозі:

– Сідайте за цей стіл, ось папір, ось перо, напишіть прошеніє, я призначу вам пенсію зі своїх прибутків.

…Єлизавета з’явилась несподівано, без попередження – вона таке любила. Влетіла, як вихор, аж мантилья запінилася за нею. Кирило завів її до маленької кімнати, застеленої зеленим килимом, на ньому сиділо зінське щеня – схоже на крота, тільки разів у три більше, зелено-сіре. Воно справді було дуже зле – накидалося на піднесену гілочку, із якої летіли цурки. Спереду в зінського щеняти стриміли два великі зуби. Кирило посунув до нього ногу, воно вчепилося в чобіт. Єлизавета сміялася. Звідти вони перейшли до кабінету, Олексій подбав, щоб за ними ніхто не зайшов.

– Це щеня я упіймав на лужку в одного сотника. Такого собі Соломона… ось як він розсудив одну дівку з парубком.

І він розповів про розсуд над Омельком з Вівдею, розказував майстерно, говорив за сотника, за Омелька та Вівдю, як вона деменула Омелька за гроші і якою була, коли той її безчестив. Єлизавета реготала до похлипу. А Кирило враз посерйознішав і сказав:

– Якби тільки такі пригоди я бачив. От у тому самому селі…

Й розповів про закутого в залізо козака, його матір, про офіцера.

– По всій Малоросії солдати безчинствують. Забирають все, що кому сподобається, й не заперечуй, бо понесеш важку кару. Нагодував козак гусара чи улана, напоїв, той каже – мало, у козака більше горілки немає, москаль біжить і кричить: «Слово і дєло государєве». Постоями, грабунками розорили всю Малоросію. А нащо вони там? Кордон з татарами і турками пильнують запорожці і наші козаки. І колишні російські колегіанти безчинствують. Скрізь відомий Мгарський монастир, архімандрит у казанні спом’янув, що монастирська церква була збудована на кошти Мазепи, його забрали й замучили. А він просто обмовився, не подумав. Судочинство в нас найгірше в Європі, себто і в Малоросії, і у Великоросії. Найперше: треба розділити судочинство військове і цивільне, я в нас уже розділив, увів суди земські, графські і підкомірні, кожен судить своє. Це треба зробити і у Великоросії.

Розмовляли довго. Кирило та Олексій розповідали імператриці про безправ’я люду на Україні, про беззаконня, наводили на думки, що це лихо для всієї імперії.

Єлизавета пішла, залишивши ледь вловимий запах гіацинтів. Тільки вона мала парфуми з цим запахом, усім іншим було заборонено.

Наступного дня вийшли іменні укази про виведення всіх російських полків з України, про те, що забороняється великоросам брати українців у кабалу, дозволити українцям переходити з місця на місце (власне, скасовувалась панщина), заборонялося московітам купувати землю на Україні, а також при проїзді через Україну брати москалям коней, провіант, дрова. В Сенаті здійнявся рейвах, але Єлизавета грюкнула по столу кулаком, підвелася й пішла, перед цим звеліла провести судову реформу в імперії: укласти звід законів, а для цього створити судову комісію – так їй порадив Кирило. Сама поїхала в Царське Село.

Олексія розбудив якийсь грюкіт, якийсь скрегіт, плач чи стогін. Сів на ліжку. Схоплюватися не поспішав. Тер очі. «Що це таке, знову мене будять серед ночі? Де це я? А, так, у Царському Селі».

Огниво в нього було припасене. Запалив велику товсту свічку. На підлозі валявся чоловік, на чотирьох повз до нього.

Олексій намацав під периною турецького ятагана.

– Ти хто? Чого тут? – запитав якомога грізніше.

– Ой, ой… Я, я… – белькотав чоловік і підвів голову. Олексій з подивом упізнав Івана Шубіна, нового фаворита імператриці.

– Чого ти тут? Що з тобою? – вже спокійніше.

– Пропав я… Пропав… Прости мені… Прости, – вродливе обличчя Шубіна було спотворене. Чуб розпатланий, з куточків рота текла слина. – Прости мене ради Христа.

– За що прощати? Встань. Сядь у крісло. Сядь, я сказав!

Тільки тоді Шубін послухався.

– То за що прощати?

– Убив я… Убив. Я думав, що то ти прийшов помститися.

– Куди прийшов? Коли?

– Щойно. До мене. – Шубін втомлено витер долонею обличчя, й воно трохи розправилося. Куди прийшов – Олексій уже здогадався. В Царському Селі вони жили по окремих флігельках.

– Прийшов мене вбивати з помсти. Двері прочинив. А я не спав. У мене мушкет старовинний, картеччю набитий. Я за мушкет. А воно в кущі. Думав, прийшов підглядати: в мене Єлизавета чи ні? Її не було. Прийшов убити. А тоді в кущ… Я до дверей і пальнув у кущ. Тільки застогнало. Кого я вбив? Кого я вбив? Тепер мені кінець. Може, великого князя. Він такий придуркуватий, міг підглядати.

– А чого думав, що то я?

– Ну, а як же… З-за Лізи. Що тепер я з нею.

– Якби кожен попередній коханець убивав наступного, людей би не лишилося, – сказав Олексій розважливо. – А хто бачив, хто чув?

– Ніхто. Грім віддалеку гримів. І зараз гримить. Чуєш?

Олексій глибоко зітхнув.

– Чую. – Спроквола всунув ноги в капці, одягнув халат. – Ходімо. – Переступив порога. – Ти постій тут.

Свічку затуляв долонею. Ось кущ. Розгорнув. Нічого не видно. Ступив далі. Щось темніє. Присвітив, нагнувся.

Вернувся до дверей, мовчки пішов до кімнати, сів на ліжку, вкрив ноги атласною ковдрою. Шубін стояв перед ним зігнувшись. Нижня губа відвисла, під очима сіпалися жилки. Руки тремтіли.

– Ва-ва-ва… К-к-князь?

Олексій мовчав. Раптом упіймав себе на тому, що коли в першу мить почув від Шубіна про постріл – зрадів. Зрадів біді суперника. Тепер з ним можна покінчити. Можна ще й зараз: сказати, що вбив таки князя, нехай іде заявить, що стріляв у князя, нехай кається. Зітхнув.

– Пес.

– Хто пес, я?… Так, я – пес…

– Ти вбив пса. Ірландського сетера. То сетер дворецького.

– Сетер? Не може бути! Це правда? – Його очі засяяли, як великодні свічки: – Ти не жартуєш?

– Чого б я мав жартувати. Та й хто б поліз до тебе серед ночі. Кому ти треба.

– А ти?

– Ну, я не міг. Я – козак. Лицар. У нас так не роблять.

Шувалов упав на коліна, тицьнувся до Олексієвої руки, аж той подумав, чи не хоче фаворит його вкусити. А той цілував руки, коліна, плечі його дрібно тремтіли, з очей крапали сльози.

– Пес… Я врятований. Я живий…

З того дня Шувалов жодного разу не глянув на Розумовського зизом.