Читать книгу Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський - Страница 5

Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину і почало вже своє поступове сходження вниз до західного пругу, передвіщаючи прекрасний весняний вечір. Хоча Сергій і намагався переконати Горпину Степанівну, щоб вона лише розповіла йому, як дійти до оселі отця Михайла, а вже він, Сергій, сам дістанеться до панотця, відбуде там належну гостину й обов’язково повернеться, рішуче налаштована бабуся не здалася ні на які умовляння і наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергія. Загалом тихе й спокійне, село в цей передвечірній час все ж дещо пожвавішало: верталися додому з роботи люди, малеча після школи й виконання домашніх завдань висипала на вулиці побавитися дитячими веселощами, а старші парубки й дівчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечірніх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергія, безугавно розповідала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона віталася з людьми, які виходили зі своїх дворів назустріч, очевидно, оповіщені про приїзд художника Мотрею Микитівною. Горпина Степанівна, кожного разу, привітавшись, належним чином відрекомендовувала Сергія односельчанам і навзаєм кожному односельчанину представляла Сергія, потім ще трохи підтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, і вони знову вирушали далі, потроху наближаючись до мети свого походу – оселі отця Михайла.

– А ось і вона, оселя Михайла Архиповича, – коли вони з Сергієм, дійшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бічну вуличку, кивнула Горпина Степанівна в бік ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. – Оце тут він і мешкає, панотець наш Михайло, ось і машина його біля двору стоїть – значить він точно вдома, – додала вона, звернувши Сергієву увагу на старенькі «Жигулі» першої моделі синього кольору, що стояли за кущем бузку, який ріс біля панотцевого двору, і тому Сергій не відразу помітив автомобіль.

І щойно вони з бабусею наблизилися до воріт, як із відчиненої хвіртки назустріч їм вийшов і сам отець Михайло – високий широкоплечий чоловік з довгим русим волоссям і охайно підстриженими вусами з борідкою, одягнутий у просту сіру куртку і потерті джинси.

– А, Сергію, – радо простягнув він руки назустріч гостям. – Нарешті, нарешті ви до нас завітали. Дуже, дуже радий вам. Нарешті, – очі, все його обличчя сяяли щирою привітністю, яка свідчила, що Михайло Архипович дійсно був радий.

– Я теж, дуже, дуже радий, – вітально потискаючи руку панотцеві, теж зі щирою радістю відповів Сергій. – Тим більше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, – показав він на бабу Горпину.

– Горпино Степанівно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? – перевів погляд на стареньку панотець.

– Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, – відповів за бабцю Сергій. – Просто я приїхав до вашого села ще зранку, і встиг уже дещо познайомитися з вашим селом і з вашими односельцями, храм, до речі, вже оглянув.

– Так, так, а я, як на те, – з вибачливим виразом на доброму обличчі промовив отець Михайло, – сьогодні цілий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько від усіх благ цивілізації на хуторці в півтора десятка будинків, так що довелося зранку взяти нашого лікаря з місцевої дільничної лікарні, поїхати до Бондарів, на «швидку допомогу» у нас, знаєте, бензину не вистачає. Марія Дмитрівна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неї і тиск дуже високий, і з серцем щось негаразд, так що довелося відвозити Клаву до районної лікарні. А там доки все оформили, доки лікарі зробили перші призначення, доки вирішили питання з ліками, ліки ж бо в лікарні теж відсутні… Одне слово, так цілий день і довелося проїздити, а ви тут доки, виявляється, вже чекаєте на мене.

– Та я і не думав нудьгувати без вас, – заспокоїв його Сергій. – Я ж вам кажу, що мені, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанівна. Вона мені і про церкву розповіла, і в гості запросила, і нагодувала, і відпочив я в неї. Так що, нарікати мені не доводиться.

– В такому разі, я дуже радий, запрошую вас до господи, – гостинним жестом показав на свій будинок отець Михайло. – Ось тільки загоню в гараж свого «кадилака», – показав він на «Жигулі», і підійшовши до автомобіля, лагідно поклав руку на кабіну і додав: – поставлю на ніч на відпочинок свою стареньку «копієчку», вона бо сьогодні нівроку собі попрацювала.

– Старенька то вона, може, й старенька, – оцінюючим поглядом ковзнув по автомобілю Сергій, – а виглядає досить таки непогано, як на свій вік. Дуже добре виглядає. Як новенька.

– Ще б пак, – гордовито відповів панотець, – це ж помічниця для всього нашого села, – він ніжно погладив кабіну авто, наче це була жива істота, – а тому й доглядаємо ми її усім селом – хто чим може, і хто на що здатен: хто грішми, хто яку деталь дістане, хто підварить, хто підфарбує… А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню відкрив і взяв нашу стареньку «копієчку», як він сказав, на довічне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надійних руках. Ми то й придбали це авто всім селом, коли почалися всі ці негаразди: жінці народжувати – а на «швидкій допомозі» бензину немає, комусь треба терміново в район, а автобус зламався, і все таке… Так що склалися всім селом і придбали оце авто. А так взагалі-то я ніколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю свої потуги щодо оволодіння водійськими правами, – весело посміхнувся він. – І сміх, і гріх. Та нічого, все ж домігся свого. Як кажуть, не боги горшки ліплять. Справляюся зі своєю «копієчкою» не згірше за всякого завзятого водія. Але досить вже ліричних відступів. Зараз поставлю машину в гараж – і прошу до господи.

І доки отець Михайло відмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав і заганяв у гараж авто, Сергій ніяк не міг спекатися відчуття сорому при згадці про свої недавні роздуми щодо розкошування священників, які дозволяють собі роз’їжджати на автомобілях, в той час як прості люди не можуть дозволити собі витратити зайву копійчину на шмат хліба насущного. Автомобіль отця Михайла дійсно був не розкішшю, а засобом пересування.

Перша жива істота, яку гості зустріли у дворі отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергій, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого світу, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що ніяк не зміг би дістати до людей, які проходили в будинок, але Сергій про це не знав і тому зупинився в нерішучості, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-білу кудлату гору м’язів, і прикриваючи інстинктивно собою бабу Горпину.

– Не бійся, Сергію, не бійся, – бадьоро підштовхнула його Горпина Степанівна, – по-перше, Кудлай сюди не дістає, та й не стане він кидатися ось так ось, ні сіло ні впало на людей.

– Так, так, – підтвердив слова бабці отець Михайло, що якраз зачиняв двері гаража, котрі виходили в двір, – Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, – кивнув він псові, на що той лише на мить перевів свій погляд на господаря, а потім знову флегматично втупив свої величезні чорні добрі очі в Сергія, очевидно вивчаючи нового відвідувача.

– Кудлай – собака розумний, – похвалила пса Горпина Степанівна і собі, – можливо розумніший за деяких двоногих, що тільки, прости Господи, гавкати і вміють.

– Та це, власне, і є єдина жива істота із тварин у моєму господарстві, – Михайло Архипович обвів рукою подвір’я. – Немає в мене ні курки, ні свинки, тільки город – і все, – кивнув він. – Живу одинаком, паства велика. Немає коли господарством займатись.

Сергій окинув оком подвір’я. Все було чисто, впорядковано, подвір’я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок під черепицею, більший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стільки, щоб можна було з цієї різниці зробити висновок про велику відмінність у соціальному становищі господарів. А от із господарських будівель – лише льох та помірний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашній худобі, а тепер був перероблений на гараж.

– Добрий день, – раптом привернув увагу Сергія мелодійний дівочий голос. – А я чую, наче якісь голоси у дворі, думаю, чи гості якісь у нас.

Сергій повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дівчина в синьо-зеленому спортивному костюмі, який, облягаючи її молоде тіло, підкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фігури. Була це дівчина досить високого зросту, не набагато нижча від Сергія, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиці. Особливо ж Сергія вразила та невимушена природна гідність її постави, з якою вона, привітавшись, спокійно наближалась до гостей. Навіть ні, мабуть, гідність – це, можливо, й не зовсім те слово, адже воно передбачає якусь гордість, можливо, навіть гординю, а в дівчині не було навіть натяку на щось подібне до гордині, як не було й натяку на щось подібне до запобігання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергія ходою, якій позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголітньою подіумною наукою.

– Добрий день, – відповів Сергій на привітання. – Хоча, день вже, можна сказати, закінчується, і вже можна б сказати «добрий вечір», – і він придивився поближче до дівчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирішив Сергій. Але відзначалась дівчина не тією показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних світлинах – її краса не відразу кидалася в очі, на перший погляд ніби то нічого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя відзначався незвичним для жінки вольовим підборіддям, яке втім, нітрохи не псувало загального враження, адже в усьому іншому її обличчя було сама жіночність – красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький ніс, пухкенькі губи, красивий вигин чорних брів, і головне – очі, прекрасні великі сині очі. Великі сині й глибокі, дуже глибокі очі. Такі глибокі, що той, хто наважився б пірнути в них у спробі дошукатися їх дна, навряд чи зміг би випірнути – оце відчуття чогось незбагненного, а значить і небезпечного, опанувало Сергія при погляді на її очі, так що він навіть поспішив відвести свій погляд, але відразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозі опиратися якійсь чарівній непереборній силі. Адже саме очі, випромінюючи глибинну силу якоїсь потойбічної сутності, й надавали цьому дівочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонійності.

– А це моя донечка, Оксана, – лагідно взяв дівчину за руку, а потім, обійнявши її, ніжно пригорнув до себе отець Михайло. – А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно – не художник, а маляр, що приїхав до нас із Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергій Михайлович Богданенко.

– Дуже приємно познайомитися, – простягнув руку для знайомства Сергій.

– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, – вона показала свої забруднені руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальців землю, ні трохи при цьому не знітившись.

– Так, так, Оксанка допомагає мені впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, – лагідно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

– То проходьте до господи, будь ласка, – запросила гостей Оксана, – проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.