Читать книгу Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський - Страница 8

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Сергій метнувся до хати Горпини Степанівни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану повінь цієї бентежної наснаги, щоб вона не передалася рухам тіла, бо він боявся в таке рання розбудити Горпину Степанівну, коли забиратиме свою валізу з інструментами. Але зайшовши в двір, він побачив господиню вже за роботою – вона порала курей.

– О, – здивовано вигукнула Горпина Степанівна, побачивши Сергія, – а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою кімнату навшпиньки, та ще й двері причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тобі, мабуть, уже в Дніпрі скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травні, ранки ж іще прохолодні, не застудився б.

– Та ні, бабуню, – заспокоїв її Сергій, – я не застуджуся, я взагалі то й зимою в ополонці купаюсь, і нічого.

– А-а-а, це ти, значить той, як його, – замислилася бабуся, – кит?

– Морж, – поправив її, посміхнувшись Сергій.

– Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, – вилаяла себе бабуся. – А ти молодець. І морж, і встаєш рано. А хто рано встає, тому й Бог дає.

– Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, раніше все ж любив довгенько поніжитися в постелі, поспати подовш, адже ж і лягав я зазвичай досить пізно. Це вже я тут, у вас разом із сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко і з задоволенням. Пробігся, скупався. Зараз така наснага в крові вирує, що аж «ух»! – він розвівши руки, знов дихнув на повні груди. – І задум у мене щодо вашої церкви виник, що «ого-го». Бачите, я тут у вас навіть спілкуватися почав якось вигуками – «ух», «ого-го» – як соловей. Все, вибачте, побіжу. Немає вже терпіння. Візьму свої пензлі – і в храм. Задум грандіозний! Як добре, що храм тут зовсім поруч, – повернувся він і пірнув у хату.

А Горпина Степанівна, провівши його залюбленим поглядом, повільно й старанно тричі перехрестила двері, за якими щойно зник Сергій, і ще довго радісно дивилась йому вслід.

Вже за хвилину Сергій, одягнутий у свій улюблений сірого кольору льняний просторий робочий костюм і зручні кросівки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи всією душею його неповторну красу – будівничі таки справді постаралися на славу. Аж раптом – спершу Сергієві здалося, що це просто примарилося – він побачив, що наче б то двері храму прочинено. Якась неясна тривога замлоїла під серцем. Він підійшов поближче – так, двері дійсно було прочинено. Сергій думав уже сповістити про це отця Михайла, але вирішив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, кінець-кінцем, був він і не останнім бійцем, і як дійде до діла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зуміє. Поставивши валізу, потихеньку, за всіма правилами, засвоєними під час служби в Армії, він підібрався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до стіни, наче пробуючи в неї втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурхіт, що міг би долинути із середини, і побачити крізь щілину хоч найменші ознаки чиєїсь присутності…

Тиша. Пустота. Дивно. Тоді він рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, двері, миттєво опинившись у дверній проймі, намагаючись якнайповніше використати цю вирішальну мить, щоб оцінити обставини і, в залежності від небезпеки, чи то кинутися в бік, прихистившись за стіною, і вже потім приймати рішення, чи то кинутися вперед і, як це їх навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи вліво – а там вже логіка двобою підкаже подальші дії. Але тут Сергій раптом завмер, ноги неначе прикипіли до землі. Посеред храму на колінах, притиснувши складені руки до грудей, перед запаленою свічкою молитовно стояла Оксана в довгій сукні темного кольору, мабуть, сірого – Сергій відразу в напівтемряві не міг розпізнати колір. Запалена свічка вихоплювала із внутрішньої сутіні храму Оксанину голівку в темній же хустині, дівчина стояла боком до Сергія, і було зрозуміло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовсім ніяк цього не виявила, тим паче що на неї хлинув потік вранішнього світла з розчинених Сергієм дверей – жодного поруху, жоден м’яз не здригнувся на її обличчі. Чи вона бачила Сергія, та не видавала цього, а чи й насправді була заглиблена в молитву настільки, що не помічала нічого навкруги? Сергієві раптом знову примарилася Богоматір-отроковиця Сурбарана.

Деякий час він стояв, не в змозі відірвати очей від цього неочікуваного видива, але врешті оговтавшись, тихенько причинив двері храму, взяв залишену ним неподалік валізу й пішов до затишно розташованої неподалік під кущем бузку лави, і зручно всівшись на цій лаві, прикипів замріяним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що ховає в собі чарівну перлину – аж ось зараз мушля розкриється й подарує світові неймовірну красу цієї перлини. Сергій розташувався на лаві так, що храм опинився якраз між ним і сонцем, яке вже повністю вийшло з-за обрію, але було зовсім закрите від Сергія храмом, навколо якого, мов дивовижний німб, і сяяло світло від схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм сяє на тлі ніжної прозоріні травневого неба. Сергієві ж видалося, що це сяйво ллється з середини храму, не від запаленої Оксаною свічі, а від того молитовного полум’я, що горіло, мов свіча, у зверненій до Бога душі Оксани.

Через деякий час двері храму прочинились, Оксана повільно вийшла, тихенько зачинила двері, стала обличчям до храму, тричі розмірено перехрестилась і схилила голову, потім повернулася й своєю повільною граційною ходою пішла, неначе попливла до Сергія. Так, вона дійсно була в темно-сірій сукні й такого ж кольору хустині. Сукня була набагато довшою, аніж вчорашня коричнева, але так, як і вчорашня надзвичайно личила дівчині й була якогось своєрідного незвичного покрою, принаймні в магазинах, тим паче в наших, таку сукню відшукати навряд чи вийде так просто, Сергій як художник вже дещо в цьому тямив. При її наближенні він мимовільно встав з лави, навіть не встав, а просто таки підскочив, і подумав, що вийшло це в нього якось не зовсім…

– Доброго ранку, – підійшовши ближче, промовила Оксана зі своєю чарівливою напівпосмішкою-напівзадумою, і зрозумівши його невільне замішання, присіла на лаву.

– Доброго ранку, – відчув себе вже вільніше і теж сів поряд і собі Сергій. – Я, чесно кажучи, ніяк не сподівався побачити тебе тут, тобто, – затнувся він, відчувши, що допустився, мабуть, образливої для Оксани помилки, – тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храмі так рано.

– Та що ти, Сергію, не переймайся, не треба такої вже прикрої офіційності, – вона так вдало знову розрядила не зовсім зручну для Сергія ситуацію, так просто, без зайвих реверансів перейшовши на «ти», неначе поплескавши його по-дружньому по плечі, і в цьому не було й натяку на якусь фамільярність, зверхність чи розв’язність, це було так доречно, так природно й ненав’язливо, і Сергій разом з великою вдячністю відчув надзвичайну полегкість у спілкуванні, так наче вони знайомі з самого дитинства. – Я ж бо теж ніяк не сподівалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе міську звичку вставати досить пізно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастирі тим паче встаємо рано для вранішньої молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранці попросити в Бога не обійти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагалі храм не повинен бути без молитви, храм без молитви – це все одно, що день без сонця. Храм не може порожніти без молитви.

– Я прекрасно тебе розумію, – Сергій дійсно розумів її. – А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в місті вставати пізно. А тут, я навіть сам собі дивуюся, скочив сьогодні разом із сонцем, навіть не подумавши, що можна ще поніжитися в постелі, бадьорий, радісний, пробігся берегом Дніпра, скупався – і гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати…

– Так, так, а тут я на заваді.

– Та що ти, Оксано! Як це на заваді? Та я…

– Добре, добре, це я так, жартую, – поблажливо промовила Оксана. – Просто я так зрозуміла, що ти вирішив, що в храмі злодії, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двері в готовності кинутися в бій.

– А ти помітила? – знову трохи знітився Сергій. – Я думав, що ти була настільки зосереджена на молитві, що навіть не помітила мене. А ти навіть здогадалась про мої наміри.

– Як же тут не здогадатися, якби ти тільки бачив у цей час своє обличчя, – вона знову поблажливо посміхнулася, – як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нітрохи не завадило моїй молитві. Жаль, звичайно, що моя присутність не дала тобі здійснити героїчний вчинок, – цей невинний жарт зовсім не прозвучав уїдливо в устах Оксани, і Сергієві захотілось відверто все пояснити.

– Розумієш, – почав він, – я служив в Армії в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйоні, ні, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, – похопився Сергій, подумавши, що дівчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

– Я розумію, – просто відказала вона, і Сергієві відразу стало ясно, що вона дійсно все розуміє.

– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому місці, що… – Сергій трохи замислився. – В Афганістані я служив, – кинув він мимовільний погляд на Оксану й побачив, як її просвітлене радістю обличчя раптом посумніло, а її великі прекрасні очі, мов сльозами, переповнилися співчуттям. – Так, звичайно, – продовжив він, – набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулі, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшій небезпеці діяти так, щоб відвернути цю небезпеку не тільки від себе, а й від інших, діяти у строго визначеному порядку, рішуче й швидко, але без сум’ятливого поспіху, тверезо й усвідомлено. А побачивши, що двері храму відчинено, я, звичайно, відчув небезпеку. А що ще я мав би відчути, адже на власні очі бачив, як Горпина Степанівна вчора власноручно замикала ці двері, а сьогодні вранці, коли я ось зібрався йти до храму працювати, дала мені ключі від дверей храму, щоб я їх власноруч відімкнув, – Сергій дістав з кишені ключі й, тримаючи їх на відкритій долоні, наче зважуючи, додав: – що б я мав думати?

– Я розумію тебе.

– Так от, і думаю, що ж робити? Побігти повідомити когось? Доки бігатиму, злодії втечуть. От і вирішив спробувати своїми силами розібратися в ситуації. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навіть якби їх було декілька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи моє героїчне минуле, – спробував і він трохи пожартувати, щоб розвіяти невільно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого співчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвіяло настрій дівчини, додав: – Тебе, я бачу, якось вразило таки моє героїчне минуле?

– Зізнатися, це й справді так, – погодилася вона. – Адже, сам подумай, якось воно незвично – художник, та не просто художник, розписує храми, пише ікони, а до того раптом – Армія, ДШБ, Афганістан… До того ще ж, як уявила, що тобі там довелося пережити. Якось це все відразу й не складеш до купи. Дивно.

– Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганістан, як це вже й справді не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на межі людських можливостей поставило мене перед невідворотністю вибору, перед невідворотністю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не відмовиш мені в цій розмові? – Сергій побачив, що обличчя Оксани знову проясніло.

– Аякже, – вже веселіше відповіла вона, – я з великою радістю поговорю з тобою про це, – просто, відверто й щиро, як завжди відповіла вона.

– Ні, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом і раніше, читав книги, і все таке інше, але щоб отак глибоко й відверто відчути себе частиною Божого задуму, це відбулося все ж після Афганістану, і як це не звучить дивно, завдяки Афганістану. А взагалі, в моєму житті було декілька таких, можна сказати, поворотних моментів, які рішуче змінювали, вірніше поглиблювали світорозуміння, розширюючи водночас життєві видноколи і показуючи нові життєві шляхи. Це, по-перше, – Сергій невільно замислився, – як я вже казав, Афганістан, який зробив мене християнином, потім проголошення України незалежною державою, яке зробило мене відвертим українцем, тоді проголошення Київського Патріархату, яке зробило мене християнином українським, і нарешті, сумнозвісне і водночас велично-незабутнє поховання Патріарха Володимира, яке зробило мене православним українцем незворотно, кінцево, на віки віків. Звичайно, тобі може здатися, що я якось пасивно, безвільно слідував за всіма цими подіями, спонукуваний ззовні до внутрішніх переворотів. Втім, не відкидаючи зовнішніх спонук, я все ж з відповідальністю й без сумніву можу сказати, що все це відбувалося так, ніби мої внутрішні, найглибші мрії й надії виливалися назовні і втілювалися в життя в цих вікопомних подіях, так, наче Бог чув мої сподівання і виконував їх, а може це я просто відчував божественну нагальність цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що всі ці події були кроками невідворотного поступу втілення Божого задуму щодо України не може бути жодного сумніву. Як би там не було, – додав він рішуче.

– Так, звичайно, – її очі засяягои глибоким внутрішнім натхненням, – я тебе прекрасно розумію. Адже подібні до описаних тобою почуття переживали щодо відзначених тобою подій, хоча, – вона трохи знічено задумалась, – хоча, зрозуміло, щодо Афганістану я не можу сказати, а щодо всього іншого, названого тобою, то просто впевнена, що подібні до твоїх почуття, мрії та надії переживала переважна більшість українського народу, в тому числі, звичайно, і ми з татом як і все наше село, район і так далі. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи більше приготовані до саме такого перебігу подій, дещо сильніше бажали саме такого перебігу подій, бо відома нам історія нашого священицького роду сягає дуже далекого минулого, принаймні нам точно відомо, що наші далекі пращури, Князенки, православні священики, боролися з польськими утисками ще за часів Речі Посполитої, наснажені полум’яним словом Івана Вишенського, потім брали безпосередню участь у Хмельниччині; далі боролися з можливою передачею Київської Митрополії під владу Московського Патріархату, коли ж ця згубна для Українського православ’я передача все ж відбулася всупереч канонам Церкви і бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб і в тих умовах зберегти своєрідність українського православ’я, за що й були переслідувані імперським режимом і Священним Синодом; під час же проголошення Української Народної Республіки священики з роду Князенків були першими серед ініціаторів проголошення Автокефалії, через що першими ж після радянської окупації отримували в потилицю чекістські, енкаведистські та кадебістські кулі, оскільки, як і за часів Хмельниччини, не лише словом, а й ділом боролися за віру й Україну, хоробро відстоюючи право свого народу на існування ще й в лавах як Армії УНР, так і Українського Опору в останній великій війні. Так що, й Українська Незалежність, і Київський Патріархат були для нас вже не стільки нежданими подарунками долі, як довгоочікуваним справдженням наших віковічних мрій і боротьби.

– Тепер мені зрозуміло, – промовив Сергій, захоплений високою натхненністю Оксаниного обличчя, – чому твій батько, Михайло Архипович Князенко, приїхавши до Києва умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повідомив, що ваша парафія належить до Київського Патріархату – і треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

– Звичайно, адже в нашому роду про це мріяли з діда-прадіда, а втілити цю велику мрію випало нам. То як же тут не радіти. Тут мимоволі будеш гордим і натхненним, – вона сиділа на лаві гордо виструнчившись, неначе підносячи свої слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декілька локонів її русявого волосся, що вибилося з-під хустки, хвилююче тріпотіло на легенькому вітерці, що надавало дівчині якогось зворушливого і водночас романтично-піднесеного вигляду.

– Я вас теж прекрасно розумію, – щиросердно відгукнувся Сергій, – адже я, як тобі вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Київського Патріархату, і сприйняв його проголошення з великою радістю, хоча й ішов до цього не з діда-прадіда, а відчув у собі цю патріотичну жилу зовсім недавно, уже в свідомому віці, видобувшись із радянського й російського імперського мороку. Як би це тобі пояснити… – йому так хотілося донести до її свідомості свої справжні найпотаємніші почуття. – Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвідомлення божественних одкровень щодо окремих людей, їх гуртування в спільноти, і взагалі щодо людства, зрозумів усю несправедливість, неприродність становища мого рідного народу, відчув себе невід’ємною часткою мого несправедливо скривдженого народу, відчув божественний задум щодо України. Україна і Бог – ці два поняття злилися для мене в одне ціле, адже Бог міг явитися українцям лише в образі України, як для євреїв Бог явився в образі Ізраїлю, а для росіян в – образі Росії. Не існує бо ніякого абстрактного просто Бога, як не існує якоїсь абстрактної просто матері, а існує насправді лише одна єдина, поступово старіюча, рідна тобі мати – все більше й більше похилого віку жінка з неповторними й незрівнянними очима, посмішкою, зморшками, які одного дня відійдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутніми й живими на віки віків. Адже, просто Бог і просто мати – це лише слова, просто слова, мертві букви, а живі лише та свята жінка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьківщина, яка породила в муках твій рідний народ, живий лише той Бог, що втілений в одному зі свої ликів-народів. Нам Бог явився в образі України, і щоб уповні відчути себе синами Божими, ми повинні відчути себе українцями; лише повністю ставши самими собою, ми зможемо зрозуміти інших.

– Як гарно ти говориш, – прекрасні очі Оксани прикипіли до Сергієвого обличчя. – Ти казав учора, що тобі дуже подобається, як говорить мій тато, а сам ти говориш не гірше.

– Та просто тема така, що слова самі собою говоряться.

– От, от, так говорить і тато. А ще ти питав у мого тата, чи він бува не пише, тепер і я хотіла б спитати і тебе, чи бува ти сам не пишеш не тільки пензлем, а ще й пером?

– Та чесно кажучи, – ніяково промовив Сергій, – є такий гріх, буває виливаю свої почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папір. А як ти вгадала?

– Можу сказати лише одне – я, взагалі то, за освітою філолог.

– Ти філолог? – здивовано спитав Сергій.

– Так, філолог. А чому це тебе так дивує?

– Просто якось, не знаю, – він хотів було згадати про її чернецтво, але чомусь не захотів зараз торкатися цієї теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою професію взагалі.

– Я закінчила філологічний факультет Київського університету, до речі, з відзнакою. Так що з твоїх, вельми в літературному сенсі прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на літературній ниві. В якій же іпостасі література має щастя приймати твої послуги – проза, поезія?

– Звичайно, поезія, – зізнався Сергій, – в якій же ще іпостасі в літературі найзручніше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас філологів називається, тавтологію, занадто прозаїчно для художника.

– Даремно ти так гадаєш, проза іноді буває справжньою поезією, навіть більше поезією, аніж деякі вірші, принаймні мені це часто зустрічалось, – Оксана заохотливо подивилась. – А чи можна було б почути твою поезію?

– Звичайно ж можна, але, – Сергій подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом і ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна і до вечора проговорити. А я, взагалі то, прийшов сюди працювати.

– Працювати – значить малювати, а поезія значить так – розвага? Впізнаю нинішню зверхність до поезії.

– Та ні, ти мене не зрозуміла…

– Та це я знову пожартувала, на сьогодні вже аж забагато жартів. А час дійсно пролетів непомітно, мені, до речі вже теж пора. А поезію твою я все ж таки сподіваюсь почути.

– Обов’язково! При першій-ліпшій нагоді. Мені ось треба б до твого тата навідатись, вирішити питання щодо матеріалів для тинькування перед розписом. Для початку в мене є запас, але невеликий, а надалі треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладніше з вашим веселим селом Веселим, сподіваюсь, ти не відмовишся стати для мене гідом і показати мені село, розказати…

– Із задоволенням, при першій-ліпшій нагоді. А зараз дійсно вже час і мені повертатися додому. Справи, – вона потихеньку встала з лави і пішла, кивнувши на прощання головою, і більше не повертаючись.

А Сергій, теж вставши з лави, ще довго стояв і дивився їй услід, аж доки вона, ні разу не озирнувшись, повільно зникла за рогом. І він раптом подумав, що, розповівши Оксані про ті вікопомні події останнього часу, які справили на його життя вирішальний вплив, він забув розповісти ще про одну величну, такої ж ваги вікопомну, принаймні поки що для нього особисто, подію – його приїзд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанівною та й взагалі з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подія була настільки значущою тільки для одного Сергія, але цілком імовірно, що ця подія стане такою ж значущою і для всієї України, якщо йому вдасться втілити в життя свій задум щодо розпису храму – адже ж, виник цей задум завдяки саме цій події, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем і Оксаною Михайлівною Князенками. Як дивно! Сергій раптом подумав, що він же, врешті-решт, теж Михайлович, як і Оксана! Його батька теж звали Михайлом – і це все, що він знав про свого батька. Жодної світлини, жодного слова з уст матері, незважаючи на прохання Сергія розповісти хоч щось про свого батька, тільки запис у «Свідоцтві про народження» – «Михайлович». І все. А тепер – Михайлович і Михайлівна. Дивно.

Та, врешті, Сергій увірвав свої роздуми, одночасно відірвавши погляд від того місця в кінці вулиці, де за рогом щойно зникла Оксана – треба вже починати втілювати задум розпису, який став би подією в житті України. Він зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увібравши зором його красу, Сергій повільно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, відчинив двері, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолодніше, ніж надворі, де, піднявшись досить високо, пригрівало вже доволі відчутно сонце, чиє світло дещо розвіювало прохолодну внутрішньо-храмову сутінь, яка, поволі огортаючи думки й почуття Сергія, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втілення його задуму. Втілення задуму? А в чому ж полягає, врешті решт, його задум? Конкретно. Поки що він відчував лише загальний настрій, всеохоплююче відчуття якогось прозріння, немов перед ним раптом розчахнулась завіса, але світло, що нахлинуло з-за завіси, поки що лише засліплювало, породжуючи натхнення, але ніяких виразних обрисів якихось конкретних образів у цьому всеохопному засліпленні бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум – Сергій називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигає, немов хижак у засідці, напередодні втілення нового твору, що завжди йде пліч-о-пліч з натхненням, наростаюче відчуття якоїсь нехоті, яка, мов сутінь, що посилюється перед самим сходом сонця, потім переходить немов у переляк, і нарешті вибухає майже панічним жахом перед грандіозністю задуму – панічний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панічний жах перед межею між смертністю та безсмертям, між сьогоденням та вічністю, коли твар повинна стати творцем, миттєво й неймовірно перерісши, перевищивши самого себе. Це почуття було і принизливим, як почуття простого смертного, який в тобі відмирає, для гордості безсмертного, який в тобі народжується, але водночас і велично піднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоїш перед безоднею і точно знаєш, що тобі доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але які неповторні почуття охоплюють тебе, коли ти врешті безоглядно кидаєшся в цю безодню, яка виявляється безоднею радості і щастя, коли твоє серце безпосередньо єднається з істиною, добром і красою, без міри черпаючи натхнення з безміру творіння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Сергій тимчасово й відступав назад від цієї фатальної межі перед навалою нехоті і жаху, тікав у заспокійливу буденність повсякденних справ, стараючись забути свої високі наміри, але ж все одно доводилося таки долати потім межу вже більш ослабленим. Зараз же Сергій не мав наміру відступати, він відчував у собі силу здолати цей жах, відчував рішучість кинутися в безодню натхнення. І, знаючи, що це його переродження із смертної людини в творця неможливе без Божої допомоги, Сергій, як завжди в таких випадках вирішив звернутися безпосередньо до Творця – ставши на коліна на тому самому місці, де щойно перед цим з Богом спілкувалась Оксана, він поринув у молитву.

Йому відкрилося. Він зрозумів. Він знав. Він відчув, побачив внутрішнім зором. Він побачив той шлях, вірніше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресіння. А чому, власне йшло? Хіба людство й зараз не блукає поганськими завулками, мета яких – Голгофа? Хоча зараз воно блукає з Христом у серці і з почуттям вини, а були часи… Сергій побачив весь дохристиянський безмір часу, всі ці тисячі, десятки, сотні тисяч років, мільйони днів і ночей, коли кожен день – ніби відкрите боже око, що закривається на ніч, щоб наступного дня знову відкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство прямує до Голгофи…

…День – ніч, ніч – день, день – ніч: у переливах сонцесяйності благословень і темряви прокльонів замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигів Ока-Неба, що, як і за часів прощання з Авелем, все незворушно споглядає, як по обличчях сполотнілих віків кривавою гримасою відчаю, страху й ненависті пробігає судома, просякнутої димом жертвоприношень, стежки, мета якої від віків – Голгофа. Залізний поступ плоті, зґвалтованої замахом на слово, залізний крок, гартований на сходах клятвопереступів – і плутається під ногами зужитий, непотрібний світ, який кожен із безсмертних приміряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку – стежка… Дехто із всемогутніх повелівав розпочинати безсмертя від брунькування березневої наснаги, метою якої, врешті, виявлявся – листопад; дехто із слуг Великої Матері проповідував початок шляху від зерня першого цілунку, метою якого, врешті виявлялось – тління; і кожен з провісників справедливості проголошував початком шляху подзвін розірваних кайданів, метою якого, врешті, виявлялась – безвихідь помсти: ніколи і нікому не оминути стежки, уплетеної кривавим струмком у вінок тернових літ, мета яких – Голгофа… Якщо ж твоя молитва глибиною в твоє життя, тоді і смерть твоя – лише цілунок вічності, який спрозорить твоє тіло до невидимості нетлінних слів: вростайте ж, здійняті до Бога, руки, корінням молитов вростайте в небо – плоди нетлінних слів хай пожинає вічність…

Розплющивши очі й підвівшись із колін, Сергій вже розумів загальну композиційно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне місце, місце, найбільш вигідне щодо можливості його спостереження з любої точки храмового простору, найвигідніше місце щодо освітленості буде займати смерть і воскресіння Господнє, Голгофа – ця центральна точка в історії людства, від якої бере початок не лише нове літочислення, а й цілком нове світобачення, основа якого полягає в перевазі божественного над тваринним в людині.

В колористичному плані це центральне місце розпису буде також виділене найбільш світлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою – кольорів сонцесяйної ранкової травневої заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача від цього центрального фокусу розпису, який відразу ж буде приковувати увагу, тим похмуріші, темніші, зловісніші тони будуть розповідати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи – в композиційному плані це будуть, в основному, сцени із Старого Заповіту від початку світотворення й гріхопадіння людини аж до появи Христа, що символізуватиме вселюдське сходження від панування тваринних інстинктів до розуміння Божих заповідей; вище ж у світлосяйніших тонах будуть зображені сцени з Нового Заповіту, діяння апостолів, євхаристія, й тут же будуть сцени з давньоукраїнської історії християнізації – діяння княгині Ольги, хрещення України-Русі Володимиром…

І так буде кожного разу: як тільки відвідувач буде входити до храму, його увагу мимовільно буде приковувати Воскресіння Господнє; далі погляд буде поволі спускатися, неначе в пекло, в сутеніючі нетрі дохристиянського гріховного шляху; а потім знову, вже бажаючи розрадити й розвіяти похмурі відчуття, погляд буде повертатися до найсвітлішого Воскресіння, вже на новому рівні, з новим відчуттям радості від нового усвідомлення величі Благої Вісті…

Звичайно, це буде дещо незвичне, може навіть трохи не канонічне виконання розпису, але ж головне – не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свідомість людини, й отець Михайло, як ніхто, повинен розуміти це, не повинне це викликати нерозуміння й з боку ново-відродженої, неначе воскреслої з історичного небуття Української Церкви – Київського Патріархату, Церкви, для якої вже не повинно бути наріжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонів великодержавного імперського залізобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування різноплемінності загарбаних народів в одну вірнопіддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в імперському великодержавному механізмі для зручності світських властей, яким і слугувала імперська церква, перетворившись в один із інститутів тієї ж самої світської влади.

Для Української ж Церкви завдання зовнішнього насильницького згуртування людей в одну спільноту за допомогою незрушних залізобетонних норм канону не має вже жодного значення, адже вільний український народ в своїй власній незалежній державі не потребує жодних зовнішніх спонук для об’єднання, бо ж він уже й так само-згуртований внутрішньою глибинною єдністю українського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною єдністю, яка вже сама й породжує, як вияв цієї божественної єдності, незалежну Українську Церкву, для якої головне – духовний розквіт кожної людини, як умова загального духовного розквіту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергієм: це буде жива, нагальна, дохідлива розповідь про важкий шлях людства від гріхопадіння до воскресіння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гріхів, покаятися і – воскреснути разом з Ісусом Христом!