Читать книгу Чотири шаблі (збірник) - Юрій Яновський - Страница 10

Срібна нитка веде чоловіка по стежках степів і морів, по землі, що в мільйони разів менша за сонце. І якась золота нитка веде землю по стежці, одній лише, відомій, певній.

Рейки, як нитки, простягайсь прямо. Дівчина оглядалася, наче на знайомих, на Большакова й лікпома. Золотавий вечір роззявив рота й позіхав, позіхав.

Я скептично ставлюсь до гілозоїзму[78] взагалі,[79] але вечір, що позіхає, що мляво розводить руки, темніє й синіє, хіба він не дає уяви живої, конкретної? І коли навкруги цвіте жито, утворюючи невимовну широчінь чуття, коли рейки йдуть у безвість, навкруги тихо й лише за обріями гвинтівки, навкруги вечір – хіба не можу я напитися із струмка лірики?

Дівчина ходила в містечко коло станції, а зараз ішла в село, де була вчителькою. Все це пояснила лікпомові Софія Михайлівна після лицарської пропозиції – «проводить». Санітар Большаков похмуро йшов, мовчав.

– Вам не скучно в цій деревні? – дипломатично заспівав лікпом.

– У мене праця в школі.

– Як це, однак, скучно. Ми, люди науки, не витримали б такого остракізму. – Лікпом знав ще з фельдшерської школи, що остракізм – це голосування черепками за «ізгнаніє», яке сам лікпом запам'ятав навіки після одного неприємного випадку.

– Це зовсім не скучно. В мене є книжка, і зо мною живе друга вчителька з Києва. Власне – жила, бо вона зараз переїхала з матір'ю в сусіднє село.

У лікпома бракувало слів. Він почав молоти щось про тягар відповідальності, який лежить на його плечах – тягар головного «лікаря» санлітучки. Казав про університет, де не був ні разу, про самотність душі.

А Большаков проводив свого друга мовчки, похмуро дивуючись манівцям, якими плутав лікпом, маючи на увазі конкретне.

Поминули залізничний міст, зійшли з насипу праворуч і дійшли до села.

На півночі темні ліси стояли смугою на горах. Од лісів текли вниз степи, шумували, як вода, царини, комиші.

Хата вчительки освітлилась каганцем, одчинене вікно набирало прохолоди, інтимно десь у кутку пиляв немудру мелодію цвіркун.

Після короткої вечері лікпом продовжував наступ на серце вчительки, а Большаков переглядав книжки на столі. Після «арифметики Шапошнікова» на черзі стояв якийсь зшиток. Великими літерами було написано: «Щоденник». Цілком машинально санітар Большаков слідкував за сторінками. Тоді він побачив між рядками прізвище його друга – Шурки Рубана. Жіноча рука писала:

…«мій любимий, ти приснився мені сьогодні. Ти обнімав свого друга Кригу, а я тремтіла вся, не знаю від чого. Він…»

Большаков сміявся: «Баби!»

– Чия це книжечка под названієм «Щоденник»?

– Моєї подруги. Вона забула його в мене при переїзді до другого села.

«Вона переїхала значно далі – у республіку хробаків…» – думав Большаков.

Далі вечірній вітер дмухнув тепло в вікно так, що каганець погас. Санітар Большаков сам засвітив його вдруге. Важке повітря хати стало важчим. Вечір вабив надвір, на берег, де зелена трава й верби.

Серед ночі, що заглядала золотими каганцями в ріку, підіймалась літня млость. Вода йшла мимо, бачивши не одні кордони, поминувши не одне поле. Думав Большаков про роки, що течуть, про чорні очі жінок, губи кармінові, тіло – про все, що думає людина хвора, дивлячись на молоду пару.

Лікпом надто часто нахилявся до вчительки, а вона сміялась, як далекі дзвоники десь у лузі. «Вожжається! – подумав Большаков, – жалко, що я не можу». Намацавши в кишені зшиток-щоденник, він посміхався собі в бороду. «Получай, Шурочка, подарунок!» – промурчав тихо.

Була ніч синя, і на всі степи цвіло жито. Раптом зачмихала пара і гуркотіли колеса. До мосту й через міст пішов швидко поїзд із заходу. Скоро на станції гули гудки, чулась метушня, постріли навіть.

– Прощайсь! – крикнув Большаков лікпому.

Вони побігли до станції. Вчителька дивилась услід, але місяць не світив, і не видко було, чи плакали її очі. Відповідь на лікпомове кохання перебувала таємницею для людей.

Залишився ззаду вже залізничний міст, побігли шпалами, дихали важко, дихали цвітом жита, нічною душею. На станції знову стріляли гвинтівки. Рукав санітара Большакова почав тріщати від руки лікпома.

– Там поляки! – задихано репетував він. – Біжімо навпростець до Києва.

Большаков біг, не звертаючи уваги, біг по шпалах на близькі станційні вогники. Київ був разів у п'ятсот далі!

Вони встигли вхопитися за буфера лише останнього вагона, і, перелазячи на тормозну площадку, лікпом і Большаков радісно зітхали, набираючи повні груди нічної сили. Поїзд ішов. Друзі продовжували розмову про перстень.