Читать книгу Чотири шаблі (збірник) - Юрій Яновський - Страница 9

– Кожне «яблучко» має свій тембр. Кожний тембр властивий лише банді музик, що «яблучко» те грає. І коли десь у степу, широкім, як кльош, до тебе дмухне «яблучком» – ти будеш знати, в чом дєло. Або шпалера кинеш у траву і заховаєш у кишеню зірку, або зірку сховаєш, а шпалера в руку візьмеш, або те й друге не ховатимеш. Будуть: банда, або махновці, або свої.

Найбільше я люблю махновське «яблучко», люблю, як вітра в штиль, як бабу теплу, махновське «яблучко» на сто струментів. Ще за п'ять верстов довіється воно до тебе і вдарить наповал. Підеш мести кльошем по дорозі, по пильному проспекту, підеш і підеш. Гранати бовтатимуться коло пояса, позаду буде безсонна доба, а ти йтимеш, доки не заблищать білі труби й фанфари. А братішок у Махна,[76] брат ти мо-ой! Ажратви у Махна – мо-о-ой! Грошей!..

Я тобі розкажу колись, як я на тиждень до Махна завльокся, як екзамен на анархіста держав – спиртовий екзамен, і як потім утік по сознательності…

А на станції Василькові стояли ми тоді як батальйон військ ВЧК. З «Коршуна» нас було троє: Шурка Рубан, Банька Мороз і я – Пантелеймон Большаков.

Саме така, як зараз, пора: день заходив на вечір у бухту, сонцеве плавання через пару годин кінчалося. Ми між двоколками на площадці грали в проферанц Ваньчиними картами, а Рубан садив «яблучко» між рейками під гармошку. Мені не везло. «Доволі», – сказав я після другої карти. Банкірщик відкрив свою. «Десятка, чортів банківщик!» – крикнув я од злості. Другу карту витяг – теж. У мене вісімнадцять, і я програв. Що? Очко? Це стара назва, товаришу лікпом.

Тоді я побачив нашого командира, нашого геройського командира. Він вийшов на перон скучної станції Васильків. З ним ішов брехун, гад і сукин син, як потім ми взнали.

«Парні, – сказав наш, – цей товариш нам резолюцію предлагає».

Ми зібралися, скільки нас було військ ВЧК, і чекали резолюції.

«Вот, товариші, – сказав гад і брехун, – на совєтську цукроварню імені товариша Лібкнехта[77] нападають бандити в колічестві двадцяти чоловіка. Я пропоную по два пуди цукру кожному з двадцяти чотирьох товаришів, що згодяться поїхати туди на дві доби».

Ладно, одібралось нас двадцять чотири. Шурка, Ванька і я – першими. Командиром один студент медицинський, двоє братів з «максимкою». Патронів сот по дві. Думаєм, виставим застави, а самі хоч виспимось та в проферанц цукор пустимо. Ванька й карти взяв.

Їдемо ми дванадцять верстов, сонце наближається до петлюрівської границі, у Ваньки Мороза блищить на пальці цей перстень. Минули лісок, видно й цукроварню. Товариш Большаков і каже: «Гулять будемо, хлопці?» «Мовчи, – сказав Рубан, – он у кущах пастухи пасуть».

І, вставши, без сомнєнія, пішов товариш Рубан до пастухів. Балакав із ними, кулаком махав, за грудки трусив. Прийшов і сів. «Поганяй, – каже, – мовчать гади – коров'ячі пастухи». Поїхали.

У балці перед цукроварнею злазить Шурка Рубан оправиться і непомітно пальцем зробив товаришу Большакову й Ваньці Морозу. Хлопці вперед поїхали, а вони ззаду йдуть – Шурка, Большаков і Ванька.

«Хлопці, – каже Рубан, – тіжилб! Через пастухів узнав, що в банді тисячі, а не двадцять. Чотири села підпрапорщик підняв. На комуну і проти жидов. Тіжило прийдеться».

«Може, зарані сорвать когті?» – запитав Большаков несознательно.

«Нє, братішки, ми наказа виконаємо. Злякалися, – скажуть бандити і ще десяток сіл піднімуть. Будемо битися і – мовчок. А того гада, що післав на смерть, ми потім знайдемо». Порадившись малоє время, вони сміливо стали доганяти свої підводи.

А в заводі, брат ти мой, вгощеніє! Шамовка, самогон, – пий, братва. Сонце зовсім червоним стало, великим і круглим. Крайком лише визирало з-за кам'яної стіни, що була навкруги. Цукроварня маленька, будинків небагато, і величезна стіна з залізними воротами. Весело братві, а Рубан рєч говорить:

«Товариші, – каже, – благодаря революції у нас тепер повний шторм! Но когда Совєтська вдасть скаже кров вилить на блюдо, то що нам дорого – завоювання чи якась паршива кров, у Господа Бога, наконєц?! Смерть контрреволюціонним бандам, коториє вооружени до зубов!!»

Тут убігає один чоловік і кричить, наче його взяли на мушку:

«Банда наступає!»

Ми враз вискочили за стіну й окопалися. Позаду нас була канава з водою, болотом, дерезою. За канавою – стіна.

Товариш Большаков лежав, командир-студент стояв, двоє братів крутились коло «максима», решта товаришів лежало між Шуркою Рубаном і товаришем Большаковим.

«Бий у гроб, – сказав Рубан Большакову, – тих, хто захоче сорвать когті!»

І, словом, лежали ми, через мушки дивилися, гвинти, затвори перевіряли, патрони розкладали під рукою. Проти нас поле тверде підіймається помалу вгору, через п'ятсот сажнів бугор, над бугром червоне сонце. І подумав тов. Большаков, що він своє останнє сонце розстрілює. Заходило сонце, і чути було гомін, тупотіння, наче від великої череди. Була така тиша, що здавалося – спиш важким сном.

А тільки заховалось сонце, на його місце вийшла чорна сила. Ішла маса. Останні промені блищали на косах, вилах, багнетах. Було тисяч зо дві.

Наші мовчали. Банда сунула чорною хвилею. Командир-студент приклав свисток до рота, коли можна було вже бити, не цілячись. Почався бій. Бій вечірній, лихоманковий бій…

Ви можете зупинитись тут і оглянути все, що є навкруги. Бо перед видимою смертю чоловік оглядає світ. Він для чоловіка остільки новий, незнайомий, що минуле життя здається лише прологом, увертюрою до чогось більшого, майбутнього. І мені – оповідачу – це здається, але я все заховаю в собі, і лише нервовий стиль, може, передасть вам моє хвилювання…

…Димки схоплювалися за димками, кулемет строчив без «задєржок» ленту за лентою, рикошетні кулі хльоскали й співали, співали й хльоскали – останні кулі чийогось кінця. Кулемет строчив, люди ряд за рядом падали наперед, як зрізані, темна маса переступала, минала, йшла. Ось кулемет став захлинатись, розігрівшись до того, що закипіла вода в «кожусі», гвинтівки парували й боляче били в плече. Товариш Большаков бачив перед себе чорне щось, жахливе, смертельне. Товариш Большаков тоді кинув гарячу гвинтівку геть і, схопившись на ноги, дав в упор дві гранати одну за одною. Він перескочив канаву, продерся через дерезу, по запертих воротях виліз нагору, впав у двір, і в голові задзвонило щось, задзвонило…

Прокинувся я – товариш Большаков, общупав себе – все ціле, на поясі три гранати висить. Страх на мене напав. А за стіною крики чути, вогні горять, матюкаються. Побіг я, як заєць, в одні двері. Попав на східці. Вгору. Іду. Велика кімната, під ногами наче пісок хрумтить, багато піску. Взяв рукою, поклав на язик – цукор. А в кутку я наткнувся на чоловіка, на Ваньку Мороза.

«Ванька, – кажу, – суки ми з тобою! Одна смерть, чи в цукрові тут, чи на дворі! На палубі, як воєнмори. Стидно мені, Ванька».

«Командира й кулеметників на вила підняли», – це Ванька.

Пішли на двір і в скорості знайшли ще трьох своїх, почали робити орієнтировку. Виліз я на стіну, одним оком на степ дивлюсь. Свербить моє око, бо так і чекаю, що хтось вилами штурхоне. Небо синім зробилося, як пуп, на небі дорога з Криму в Київ, через Васильків просто. А зорі холодні й підсліпуваті через дим, через білу пару. Але на зорі мені наплювать – навкруги табір з багатьма вогнями, стелиться дим, ходять вартові, і чути, як жариться на вогні щось чоловіче, бо дух забиває серце, бо скидає з голови шапку. Брат ти мо-ой, я почти впав назад у двір! «Братішки, – кажу, – тут нам і каюк. Навкруги вольні з косами воєнморів вартують».

Но один був Ванька Мороз. «Спомни, – каже, – братішка, сині моря! Згадай Вільку з Франціска. – І показує цей перстень. – Я не дрефлю, товариш Большаков, чужої кулі. Зараз ніч – банда полізе лише ранком. Я лягаю спати на три години, а ви киньте дві гранати за ворота. Перед ранком щось надумаю». Пішов він спати в цукор.

Я, звичайно, взяв у праву руку лимонку, витяг загвіздок і кинув за ворота, одійшовши вбік. Це було для паніки, щоб вони не полізли сюди ніччю. Бомба розірвалася, як самошедша, розкидавши пару бандитських вогнищ та освітливши на момент ніч і степ. Бандити одсунулись далі, а ми ходили всеньку ніч, матюкалися так, що луни сковзалися по дахах, досягаючи зорь, Бога, світла, темряви, і згадували все, що хотіли.

А ніч проходила, минала, як і все минає; синє небо, як і завжди ранком, мало витягти з-за гори сонця, сонце всім наллє життя з золотого чайника, життя малого, короткого, як крапка, але і в крапці терпкого, солоного, вічного життя, вічної відміни матерії.

Не знаю, як минала ніч, бо товариш Большаков не замітив і не примічав. Вогнища потухли за стіною, лише вартові голосно позіхали та курили городняк, цикаючи через зуби. Небо начеб хто рукавом витер – стало голубе, як сніг. На сході от-от мала з'явитись біла смуга, але було ще темно. Збудили Ваню Мороза.

Він витяг із кармана колоду карт для проферанца. «Тягни, братішки, – сказав він, – найстаршу хто?» Ми потягли, і витяг товариш Большаков короля. Решта менші мала. «Ану, тепер я, – засміявся товариш Ваня Мороз, – я потягну». І потяг він карту і витяг він винового туза, туза, що старший за короля. «Я, братішки!» – сказав Ваня, і, взявши всі карти, він поклав мені їх в кишеню. «Давай мені лимонки». Ми дали йому чотири ровним щотом. «Тепер слухайте, що надумав Ванька Мороз, коли він у цукрові спав і сни різні бачив. Нас п'ятеро. Ранком поріжуть нас усіх. Краще один загине, ніж усі». – «Братішка, – сказав я, – разом давай». – «Дурню, а перстень нащо? Мене нікакая сила не візьме».

Він виліз на західну стіну, а ми на східну. Я відібрав у хлопців три гранати. Потім ми почули, як стрибнув Ваня Мороз, розірвалася граната, за ним побігли вартові, і палахнула світлом друга граната.

Доки табір метушився, схоплювався на ноги, ми бігли степом на схід, у Васильків.

Товариш Большаков мовчки біг і червонів, червонів і став червоним, як прапор. «Братішки, – крикнув він, – здохну, кулю собі дам!» Стали. «А де це видано під білим світом, щоб Ваньку Мороза Большаков – сукин син – покинув?! Га? Спрашую?»

В скором времені ми побігли понад ліском на допомогу Ваньці, що викинув уже свою третю лимонку. Ваньку ми зустріли далеко і, пустивши зразу чотири гранати назад, затопали ногами до скучної станції Васильків.

Товариш Рубан – наш Шурка – лежав у ліску без пам'яті з сокирою в руці. Ліве плече його розпухло, як тісто. Ми почали його будити, і він, скочивши на ноги, побіг, як кінь. Ми піймали, заспокоїли, він уривками тер свою голову, лаявся в свєт і копійку, хлипав, як баба, і розказував свою случайность.

У болоті під дерезою лежав Шурка Рубан ніччю. І пальцями зачиняв собі вії на очах, але пальці не слухали, очі все бачили, все печатали Рубанів мозок картинами. Командира й кулеметників пекли на вогні й різали їм біле тіло. А в небі ввижались журавлі, а в полі йому ввижались жита і як цвітуть трави, і всяка нісенітниця.

Коли товариш Большаков кинув гранату за ворота, Шурка Рубан виліз і побіг під стіною. Хтось ударив його обухом по плечі, Рубан відповів кулаком і, вихвативши з рук сокиру, побіг і побіг, не знаючи куди, чого.

Так ішло нас шестеро у Васильків.

Наш геройський командир щось у караульній кімнаті писав. Ми сказали за вісімнадцять бійців. Командир побілів і став так плакати, що ми поспиралися на стіни, а кімната закрутилася, попливла тоді нам. Шурка Рубан пробив сокирою стіл і став смикати з голови волосся…

– А як же банда? – перебив лікпом.

– Із банди ми зробили грязь. А перстень…

По пероні пройшла дівчина, і це перервало розмову, направивши думки в інший бік. Сонце мало через годину зайти.