Читать книгу Чотири шаблі (збірник) - Юрій Яновський - Страница 39

Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра – великої ріки.

Справи починаються коло млина.

На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.

– Во ізбіжаніє нагроможденія факту, – сказав він.

– А нащот там облізації – так я вам скажу, брешуть, гади.

– Що ти понімаєш на воєнних ділах? – сказав Серьога-міліціонер. – У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.

– Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці – половина Сибіру, Англії – Чорне море, Франції – Петроград та Москву. А Германії – Україну. От-от прилетять ерапланом.

– На конференцію, значить? – запитав Степан. – Нащот резолюції й контрибуцій?

– Будуть тобі резолюції! – пообіцяв Серьога.

Решта – двоє куркулів – солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.

– Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, – роззявив рота церковний староста.

– Не іноплемінники, а інтервенція, – сказав Серьога, – а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.

– Який це бокс?

– Бокс – єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп – так щоб все по-научному було.

– Гріх тобі, хоча ти й Совєцка вдасть, – почав Гундя – церковний староста, – це кощунствене слово.

– Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія – опіум для народа», – сказав Серьога.

Серьога перед цим покуштував «первака» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.

– А знаєте, чого ми тут зійшлись? – сказав Гнат Карпович – куркуль на двадцять десятин і самогонщик.

– Угу, – підтвердив міліціонер.

– Наш ворог настрочив на нас листа.

– Семко?

– Він. Підлиза, сукин син, до голих кенесів.[92] Втопити його, арештанта, сволоча!

Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:

– Вещественні доказательства?

– Єсть, – відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, – ось!

«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція – непобідимий представник Радвлади і гордость революції, кривий Серьога по прозванію вуличному – під куб для первака дрова носить.

Товаришу ридактору газети сообщеніє щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці – болоті Революції.

Селькор Семко».

Обличчя витягайся.

– Мало його ще били, – сказав церковний староста.

Всі мовчали.

Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії. Вітер дмухав у ліс, як у велику валторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:

Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!

– Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові – ось що йому треба.

Гундя. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!

Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться.)

Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).

Гундя. Атож.

Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло?!

Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір.

– Трохи не вшльопали ми, граждани.

– Ану, без гражданів, – почулось од Гунді, – насточортіло вже їх слухати.

– Знаєте що, – сказав міліціонер Серьога, – Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.

…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показував би тут людське обличчя у збільшенні на першому плані, але я не хочу забігати наперед.

Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгартувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою валторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.

Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!

Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті – там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.

Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника – це Серьога-міліціонер і месник.

Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро – був по коліна. Пароплав – за панібрата. Верба – за кохану. «Уб'ю гада!» – запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.

Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни – я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.

Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.

Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.

Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.

Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.