Читать книгу Сенсацiйний репортаж Лоли - Ізабель Абеді - Страница 3

Власне, я хотіла почати з бандита з водяним пістолетом, але подруга каже, що правильніше все-таки почати з феї.

Отож, починаю з феї.

Фея – це моє таємне й сенсаційне відкриття. Сенсаційні відкриття – моя спеціальність, бо я репортер і пишу для газети.

Мій журналістський псевдонім Ло Фе, і я дуже добре відома в певних колах, тому що мої репортажі просто шокують. Минулого тижня, наприклад, я писала про грушу, що вміє говорити, а за тиждень до цього – про людину з двома носами, а ще тижнем раніше – про літаючу вівцю.

Звичайно, я бачила все це на власні очі, інакше про це писали б не в газеті, а в книжці. Адже історії в книжках вигадані, а в газетах – цілком реальні. Вигадати їх просто так не можна, їх треба відшукати. Тому я весь час у пошуку. Як детектив. Тільки детектив не записує і не публікує свої історії. Принаймні у газетах. Репортерові ж доводиться працювати значно більше. І тільки-но він надибає щось цікаве, відразу пише про це. Новину друкують у газеті, і про неї дізнається весь світ. І тоді репортер стає відомим. Як-от я.

Як репортер я, звичайно ж, пишу про найзлободенніші події чи беру інтерв’ю у зірок. Наприклад, у небезпечних грабіжників банків. Або у славнозвісних співачок. Колись я теж була славнозвісною співачкою, але це зовсім інша історія.

Історія, яку я хочу розповісти вам зараз, почалась одного разу вночі з феї, бо саме тоді я її і знайшла. Фея була в порожній бляшанці з-під коли, яку хлопчисько відфутболив у кущі. Я почула її крик, хоча до хлопця не долинуло ані звуку. Люди не чують фей, це ж ясно як білий день. Але моя професія навчила мене багато чого. Хлопець загилив бляшанку, та залетіла в кущі, а він пішов собі далі, бо нічого не почув. Крик був дуже тихий. Та коли працюєш репортером, треба завжди дивитися пильніше й до всього прислухатися.

Я пішла на крик, стала навкарачки й полізла в кущі. При цьому я до крові пошкрябала руки, але справжнього репортера ніщо не зупинить. І тут я побачила фею.

Вона виповзла з бляшанки, скуйовджена і замурзана, бо теліпалася в бляшанці туди-сюди. Треба було якось їй допомогти. Правда, у мене із собою була лише носова хусточка, яку я, на жаль, раз уже використала за призначенням. Але фея все одно була мені вдячна, і коли я поцікавилася, чи можна взяти у неї інтерв’ю, вона погодилась.

Вона всілася на моєму коліні, і я дістала мікрофон. Я почала ставити їй різні запитання (так завжди роблять під час інтерв’ю), і фея на них відповідала. Вийшло ось таке інтерв’ю:

Інтерв ’ю з феєю:

Я: Ти найсправжнісінька фея?

Фея: Так.

Я: А є ще феї крім тебе?

Фея: Ні.

Я: Ти єдина жива фея?

Фея: Так.

Я: Тобі не здається це сумним?

Фея: Ні.

Я: Бляшанка з-під коли – твій дім?

Фея: Так.

Я: Ти давно в ній живеш?

Фея: Ну так! Я переїхала сюди чотири місяці тому. Але тепер мені доведеться знову переїздити, адже мій дім зруйновано.

Я: А куди ж ти тепер переселишся?

Фея: Туди, де не зайнято.

Я: А ти правда-правда справжня?

Фея: Та-а-ак!

Я: І можеш виконувати бажання?

Фея: Так.

Я: Тобі для цього потрібна чарівна паличка?

Фея: Ні.

Я: Як же ти тоді виконуєш бажання?

Фея: Я розтираю між пальцями краплинку слини, і коли слина розітреться, бажання виконається.

Я: А моє бажання виконаєш?

Фея: Так.

На цьому місці я відклала мікрофон і заглибилась у роздуми. У мене було ду-у-уже багато бажань, і я ніяк не могла вибрати, яке з них найважливіше.

– Я хочу, щоб я вміла чаклувати, – сказала я. – Тоді я могла б сама виконати всі свої бажання.

Фея глибоко вдихнула, сплюнула золотисту краплинку на вказівний палець і розтерла її великим пальцем. Вона терла й терла, слини ставало дедалі менше, і моє бажання незабаром здійснилося б. От здорово!

Аж раптом мені стало мокро. Десь під лівою ногою. Дуже-дуже мокро і дуже-дуже тепло.

І цієї миті я повернулася до реальності.

Тобто до моєї дитячої кімнати в Гамбурзі. На вулиці Бісмарка, 44, якщо бути цілком точною. І стояла ніч.

Мабуть, ви вже здогадалися, що репортером я буваю лише вночі. І лише вночі, певна річ, надибую такі сенсації, як груші, що вміють говорити, і феї в бляшанках із-під коли. Саме у ті хвилини, коли перевертаюся у ліжку й не можу заснути. Зі мною це трапляється майже щоночі. Оскільки лежати й не спати в ліжку досить нудно, я починаю вигадувати, ким би я могла стати, якби не була собою.

Довгенько ночами я була співачкою, і звали мене Джекі Джонс. Це було дуже приємно. Але потім мені закортіло чогось новенького. Звідтоді я перетворилася на репортера, і звуть мене Ло Фе. Ло Фе – це скорочення, бо репортери завжди страшенно поспішають. Їм доводиться багато говорити або писати, тому треба підписуватися якомога коротше. Крім того, Ло Фе звучить дуже ефектно, в усякому разі, мені так здається.

І саме зараз, коли моє відкриття ось-ось стало б справжньою сенсацією, подруга обмочила мою ногу.

І саме це відчуття мокрого й теплого повернуло мене до дійсності.

А втім, насправді мене звуть Лола. Лола Фелозо. Мою подругу кличуть Фло Соммер, і вона обмочила мене не навмисно. Це в неї такий мимовільний рефлекс. Так каже мама, а вона напевно знає, бо працює медсестрою. Мимовільний рефлекс – це коли люди, як-от Фло, не помічають уночі, що вони пісяють в ліжко. Зазвичай ми прокидаємось, якщо хочемо до вбиральні, або ж терпимо, поки прокинемось. Але коли Фло спить, усі її рефлекси теж, мабуть, сплять. У всякому разі, коли Фло захоче вночі до вбиральні, то попісяє прямо в ліжко і при цьому навіть не прокинеться.

А оскільки цієї ночі вона спала в моєму ліжку, то попісяла в моє ліжко.

Мокра тепла пляма на моїй нозі швидко холонула, а моя уявна фея зникла.

Я зітхнула й розбудила Фло, а потім ми розбудили маму, щоб вона дала нам чисту постільну білизну та піжами.

Коли ми знову лягли, я почувалася втомленою, як собака. Але Фло, навпаки, спати зовсім розхотілось, а захотілося їй почути яку-небудь історію, і тоді вона змогла б заснути.

Загалом, я розповіла Фло, що вночі буваю репортером Ло Фе і пишу до газети. І що цієї ночі я надибала єдину в світі фею. І раптом Фло страшенно розхвилювалась.

– Це ж класна ідея, Лоло! – перебила вона мене.

– Яка? З феєю?

– Ні, – нетерпляче пояснила Фло. – З газетою.

– Як це? – я сіла в ліжку, а Фло увімкнула світло.

– Ми можемо організувати щось подібне до цього, тільки по-справжньому!

– Тобто? – я ніяк не могла збагнути, чого хоче Фло.

– Ну, писати статті. До газети.

– Ти з глузду з’їхала? – я покрутила пальцем біля скроні. – Газети якраз і є по-справжньому, але вони для дорослих. Ти ж не думаєш, що в редакції почнуть приймати статті від дітей?

– Звичайно, ні, – посміхнулася Фло. – Але ми можемо робити свою власну газету. Якщо ти Ло Фе, я можу бути Фло Со. А разом ми – команда журналістів!

У мене аж голова засвербіла. Вона свербить щоразу, як я хвилююсь. Ідея і справді була добряча. По-перше, тому що у нас попереду ще цілий тиждень літніх канікул. Цього року ми нікуди не їздили відпочивати, бо папай тільки що відкрив «Перлину півдня», а Пенелопа влаштувалася туди офіціанткою.

«Перлина півдня» – це наш ресторан, а папай – це мій тато. Він приїхав із Бразилії, тому я називаю його папай – це «тато» бразильською. Пенелопа – мама Фло. Удень, коли Фло в школі, вона працює в «Перлині півдня». Але на канікулах вона працювала й вечорами. Тому Фло ночувала в мене.

Ми з Фло стали найкращими подругами зовсім недавно і проводили разом кожну вільну хвилину. Найкращі подруги саме так і поводяться. Ми ходили купатися з тіткою Лізбет або відвідували бабусю в книжковій крамниці, або писали чарівні слова для колекції Фло, або навчали її хом’ячка різних фокусів. Ополудні ми йшли до «Перлини півдня», щоб пообідати.

Але останнім часом нас геть заїла нудьга. А власна газета, самі розумієте, – найкращий засіб від нудьги.

Ми з Фло ще довго обговорювали, що має бути в нашій газеті і як ми це зробимо. А наступного ранку все й почалося.