Читать книгу Лола та єдиний свiдок - Ізабель Абеді - Страница 3

Навіть не знаю, як і почати. Бабуся каже, що це ахіллесова п’ята більшості письменників, а дідусь додає, що всім відомо, як важко починати. Енцо пропонує почати відразу, як у кіно, Фло говорить, що забагато думок – це погано, а тітка Лізбет стверджує: «Тобі потрібне натхнення!»

Натхнення – це інтуїція, просвітлення або осяяння, і моя маленька тітка має цілковиту рацію. До трьох років чогось подібного вона, звісно, сказати не могла, лише пустувала та кидалася виноградом. Тепер їй чотири, і вона кидається розумними словами. Авжеж, тітка у мене розумна не на свої літа, а от я – хвора. Ні-ні, голова тут ні при чому, не подумайте чогось поганого! І взагалі все це – тимчасово!

У мене в зошиті триста закарлючок і три початки, які здаються мені прийнятними. Та все одно не можу вирішити, який з них кращий.

Ох-х-х!

А може, як письменниця я маю право писати все, що заманеться? І хто сказав, що у моєї історії не може бути три початки? Це вже нехай вирішують читачі.

Зараз я наведу три більш-менш вдалі початки, а кожен хай вибере той, який припаде йому до вподоби, домовились?

ПОЧАТОК НОМЕР ОДИН

«Я знаю історію про дівчинку, яка посковзнулася на підгузку свого молодшого братика, а відтак опинилася в інвалідному візку…»

Ось так могла би початися одна із страшних маминих історій. Вона знає їх силу-силенну, та я сумніваюся, що більшість із них трапилися насправді.

На жаль, ця історія правдива.

Позаяк саме я – ота дівчинка, з якою вона й сталася.

Це трапилось увечері в останній день шкільних занять. Мама роздягнула Леандро і купала його у ванній. Ми з Фло раділи, що незабаром приїдуть Сол і Алекс. Уже цілий тиждень ми планували, що будемо разом робити, і саме цього вечора мали намір вибрати найкращі пропозиції. Аж тут тітка Лізбет зчинила чергову істерику: їй захотілося пограти у гру, в якій головне правило – пересуватися кімнатою, не торкаючись до підлоги.

– Ну, гаразд, – урешті здалася я. – Але тільки п’ятнадцять хвилин, обіцяєш?

Тітка підняла долоньку вгору, що означало обіцянку під присягою. І одразу ж перебралася з моїх книжкових полиць на конячку-гойдалку Леандро, а Фло повисла на гімнастичній стінці і, перебираючи руками, посунула до підвіконня. Я переповзла з комода на стілець, який стояв на моєму письмовому столі, тому що папай допіру міняв перегорілу лампочку в моїй кімнаті. Стояв він не так уже й тривко, і з мамою теж, напевно, трапилася б істерика, якби вона мене побачила цієї миті. Та я лазила майже так само спритно, як і Фло, тому одним котячим стрибком перемістилася зі стільця на письмовім столі на сповивальний столик Леандро. І все було б добре, якби… якби не його підгузок, який мама залишила на ріжку столика. Вже уживаний за призначенням, коли це вам цікаво.

На нього я й наступила. Правою ногою.

Швамбс!

Ой!

Геп!

Гейм овер!

Я вдарилася лівим стегном об маленький стільчик, що стояв біля сповивального столика, а головою – об дерев’яне бильце ліжка.

Результат – ґуля завбільшки з тенісний м’ячик на лобі й закритий перелом великої гомілкової кістки.

Плани на майбутнє – як і раніш, не торкатися до підлоги. Принаймні лівою ногою, бо її на невизначений час закуто у гіпс. Прогноз погоди – плюс двадцять сім, яскраве сонечко, безхмарне небо. «Морґен Пост» повідомляє про надзвичайно спекотне літо. А в нашому списку планів на канікули значилося таке:

1. Катання на велосипедах.

2. Парк атракціонів.

3. Катання на скейтборді.

4. Нічний похід у Гамбурзький ліс.

5. Верхова їзда.

6. Футбол у міському парку.

7. Майстер-клас з хіп-хопу.

8. Відвідання цирку на набережній Ельби.

9. Хокей на траві.

10. Курс навчання серфінгу.

Вам нічого не здається дивним?

Я підвела під усіма десятьма пунктами жирну риску і намалювала череп із кістками.

Запитання: що робитиме дванадцятилітня (майже!) дівчинка під час літніх канікул у Гамбурзі, коли вона може пересуватися тільки в інвалідному візку?

***

ПОЧАТОК НОМЕР ДВА

Того літа, яке я провела в інвалідному візку, я була письменницею. Славу мені, в першу чергу, принесли мої містичні триллери. Моя героїня – дівчинка-детектив, що перехворіла на поліомієліт і тепер була прикута до інвалідного візка, оснащеного всілякими суперприладами. Її прозвали Око-Дзиґа, а історії про неї так лоскотали нерви, що кожна книжка продавалася в комплекті з упаковкою заспокійливого, аби читачі могли вгамувати емоційну напругу. Перша книжка називалася «Око-Дзиґа і зло під сонцем». Друга – «Око-Дзиґа і жах у повний місяць», а третя – «Око-Дзиґа і тремтіння в тумані».

На зустрічах із читачами я роздавала більше автографів, ніж поп-зірка. Листів од шанувальників було стільки, що їх привозили вантажівкою. Я отримала Нобелівську премію як найталановитіша письменниця-початківець. Сама Джоан Роулінґ виголосила на мою честь дуже гарну промову. Ось що вона сказала: «Часто буває так, що у найзнаменитіших письменників життя складається нелегко. Інакше вони не змогли б написати такі чудові книги. Я з великою повагою ставлюся до героїні на прізвисько Око-Дзиґа, яка з’явилася на світ у результаті нелегкого життя і багатої фантазії нашої дорогої Серафіни Скриптум».

Серафіна Скриптум – це мій псевдонім. Славнозвісні люди іноді вигадують собі ім’я та прізвище, щоб їх не діставали папараці.

Моє справжнє ім’я – Лола Фелозо, і знаменитою письменницею я буваю, як ви самі розумієте, тільки вночі, коли не можу заснути.

Щоправда, вдень мені теж треба написати одну історію – «Як я провела літо». Таке завдання ми дістали в останній день занять від нашого вчителя німецької мови гера Деммона. Взагалі, я охоче вигадую історії, і коли уявляю себе письменницею, зі мною завжди моя муза. Музи – це такі грецькі богині, що опікуються мистецтвами і мають магічну силу. Вони посилають творчим людям натхнення, і тоді в їхніх головах з’являються геніальні ідеї.

Іноді музами можуть бути і люди, як-от у поетів – це їхні кохані. Поети складають вірші, присвячені їх усміхненим устам або солодким поцілункам, чи навіть жіночим персам, від яких вони просто божеволіють. У мене в денному житті теж є коханий. Звуть його Алекс, і коли він мене цілує, голова моя страшенно свербить, але ніяких геніальних ідей у ній при цьому не виникає. А коли я намагаюся вдень записати пригоди детектива на прізвисько Око-Дзиґа в реальному житті, то вони чомусь нагадують маячню психічнохворої людини, і я починаю буксувати вже після перших трьох речень. Вигадувати історію – зовсім не те, що її записувати, це я вам точно кажу!

Одне слово, гер Деммон попросив нас написати про те, що ми робили під час канікул.

Енцо запропонував написати жахливу історію про те, як я посковзнулася на підгузку і гепнулася додолу, додавши в неї якомога більше подробиць, здатних шокувати читача, – про запах і таке інше. Але, по-моєму, це вже занадто! Невже мої літні пригоди на цьому й закінчаться, думала я, роз’їжджаючи у візку з кутка в куток своєю кімнатою. І настрій у мене був такий паскудний, що я ладна була відкусити власну загіпсовану ногу.

***

ПОЧАТОК НОМЕР ТРИ

Моя кімната – на першому поверсі, вікном – у двір. Із нього я бачу сусідські вікна.

На першому поверсі ліворуч живе моя найкраща подруга Фло разом зі своєю мамою Пенелопою і зведеним братом Енцо. Вони переїхали сюди зовсім недавно. У будинку п’ять поверхів, але решта мешканців, напевно, роз’їхалися у відпустки, тому за їхніми вікнами нічого не відбувається.

У будинку навпроти чотири поверхи. На горішньому живе старенька жінка, яка розмовляє з квітами. Вони ростуть у неї на балконі в ящиках і горщиках. Я можу розгледіти їх зі своєї кімнати і знаю, як вони називаються, завдяки довіднику рослин, що його я надибала у моєї бабусі. Крайні ліворуч – жовтогарячі анациклуси, схожі на ромашки, поряд із ними – мініатюрний перчик чилі, потім австралійські стокротки і крайня праворуч – калея закатечичі. Саме з нею старенька і говорить найдовше, причому низько схиляється над зеленими листочками, гладить кінчиками пальців блідо-жовті квітки, а потім заплющує очі і хреститься. На жаль, не можу розібрати, що вона при цьому говорить, але мені здається, що вона молиться цій травичці, бо в довіднику сказано, що іспанці називають її «Боже листя». Настій з цієї рослини дарує хворим людям цілющі сновидіння.

На третьому поверсі живуть сумна жінка і її чоловік. Гадаю, що вона така невесела через те, що чоловік не розмовляє з нею за вечерею. Він завжди читає газету, а жінка дивиться або у вікно, або на газету під носом у чоловіка. Коли одного разу вона ненароком впустила на газету картоплину, чоловік розкричався, схопився і вибіг із-за столу, а ця бідолаха розплакалась.

На другому поверсі живе чоловік без жінки. Він не читає газет, але кожного вечора години по три вправляється з гантелями коло відчиненого настіж вікна – з голим торсом, укритим татуюваннями. На лівій руці у нього витатуйовано павутиння, на правій – вогнедишний дракон, а на грудях написано «Dum spiro, spero». Це латиною, а перекладається так: «Поки живу – сподіваюсь». Переклад я знайшла в Інтернеті. На що саме сподівається цей добродій, там, звичайно ж, не написано. Але, напевно, надія у нього дуже велика, тому що під час вправ він важко сопе й іноді почухує груди. Після тренування він випиває пляшку молока, а потім або вимикає світло, або починає роздивлятися свої татуювання.

На першому поверсі живе сім’я з трьома дітьми. Позавчора вони поїхали у відпустку. Я бачила, як вони спаковували валізи. Думаю, вони їдуть до моря, бо складали панамки, ласти і маски. Старший син хотів прихопити ще й ігрову приставку, але мама йому заборонила, а коли вона вийшла на хвильку з кімнати, він повикидав із валізи усі речі і потай сунув приставку аж на спід.

Не можу сказати, хто живе на першому поверсі, позаяк вікна там закриті шторами. На першому поверсі є ще невеликий прибудівок, він за кілька метрів од мене. Якщо перекинути дошку з мого вікна, я б цілком могла потрапити на дах прибудови (якби не цей інвалідний візок, певна річ). Помешкання там зовсім невеличке, у ньому живе чоловік, якого я ніколи раніше не бачила. Хто він і де працює, мені ще треба було дізнатися, як і те, що він поробляє, крім, власне, своєї праці.

Так і починається моя історія, яка коштувала мені чимало нервів. Тож і мені варто було б запастися упаковкою заспокійливого, щоб витримати емоційну напругу.

***

Ну, от і всі три початки.

Неважливо, який вам подобається більше, але кожен із них годиться для тієї історії, яку я вам зараз розповім. Тепер ви вже знаєте, як я провела перший тиждень своїх канікул. Але події почали розгортатися тільки з середини другого тижня. Щоб розповісти про це, доведеться відмотати стрічку назад, до ранку середи, коли я сиділа у візку біля вікна і з біноклем у руках чекала, коли ж до нашого будинку переїде моя найкраща подруга Фло.