Читать книгу Лола та єдиний свiдок - Ізабель Абеді - Страница 4

Була за чверть одинадцята. На синьому небі сяяло сонце, Білосніжка полювала на метеликів, а пташки, либонь, від літнього щастя, яке їх переповнювало, галасували як навіжені. На жаль, я їх не чула, позаяк мій маленький братик знову влаштував концерт у моїй кімнаті. У липні Леандро виповниться сім місяців, але папаю вже й зараз було ясно: коли-небудь його син стане видатним музикантом. Леандро любить музику «Олодум», бразильської групи із Сальвадору – рідного папаєвого міста, яка виконує реґі і самбу. Щоразу, коли папай вмикає їхній компакт-диск, малий починає підспівувати, чи то пак щосили репетувати – як-от сьогодні. «О-ло-ду! Ту-бо! Бо-до-ло!!!» – загорлав він, заглушаючи барабани «Олодум». І при цьому ще торохтів ополоником по бляшанках і покришках, що звисали над його колискою.

Це Енцо змайстрував йому такий ударний інструмент, і мені б страшенно хотілося, щоб цей інструмент опинився в кімнаті Енцо, аби

той міг на собі відчути у повній мірі, що це за подарунок.

Окрім підгузка на Леандро нічого не було. Шкіра у мого братика кавового кольору, а волосся геть чорне.

Він дуже схожий на папая, і, якщо чесно, я навіть трохи ревную. Через мою світлу шкіру й біляве волосся ніхто навіть не здогадується, що я наполовину бразилійка, правда, папай каже, що зате я успадкувала мамину вроду.

Сьогодні мама на роботі в лікарні. Вона вже місяць як працює ранками. Тому папай тепер ходить до нашого ресторану у вечірню зміну, а Пенелопа з дідусем утримують позиції в першій половині дня. Але сьогодні в ресторані був тільки дідусь, бо Пенелопа, Фло і Енцо клопоталися переїздом.

Де ж вони? Я вкотре схопила бінокль і стала вдивлятися у вікна квартири навпроти. Коли після короткого перепочинку Леандро всоте завів свою пісню, я викотилася на кріслі в передпокій і гаркнула:

– Ну до-о-осить уже! У мене скоро почнеться криза!

– Хвилинку! – донеслося з вітальні.

Папай просидів там сьогодні півдня зі своїм ноутбуком, розшукуючи відповідні фотографії для нового сайту ресторану. Він увійшов до моєї кімнати, підхопив Леандро й підкинув його до стелі. Мій братик радісно задриґав ніжками у повітрі.

– Мій маленький, мій принц! Молодець, принце! – з гордістю вигукнув він. – Правильно – давай, тренуй м’язи ніг!

– А чи не міг би твій маленький принц займатися своїм музичним фітнесом у вітальні? – буркнула я і несхвально скосила очі на свою загіпсовану ногу, яка знову страшенно засвербіла.

Папай спохмурнів на виду.

– Пробач, Кокадо! Сьогодні мені треба віддати всі світлини, щоб наш сайт був готовий до запуску. Що я можу для тебе зробити?

– Окрему кімнату і здорову ногу! – зажадала я.

Папай зітхнув. Тепер і мені стало мулько на душі, адже я не мала рації. Я любила Леандро, та іноді мені страшенно хотілося, щоб моя кімната була тільки моєю. І ще більше хотілося, щоб із ногою було все гаразд!

– Уже приїхали? – спитав папай, кивнувши на вікно.

Я заперечливо похитала головою, попросила папая відчинити вікно і зраділа, коли він пішов назад у вітальню разом із музикантом і ополоником.

Тиша у дворі здалася мені райською. На четвертому поверсі старенька знову поливала свої жовтогарячі анациклуси, і лілові бігуді в її волоссі нагадали мені про фрау Балібар. Це ж їй раніше належала квартира, до якої сьогодні має переїхати моя найкраща подруга. Віднедавна фрау Балібар мешкала у своєї кращої подруги за містом, але на згадку про себе вона залишила нам своє «дерево слів». Фарфорове череп’я з написами, підвішене на шворках, тихенько подзенькувало на вітрі, наче шкодувало, що Фло і решта так довго не їдуть.

На третьому поверсі сумна жінка прибирала зі столу. Я помітила, як вона взяла газету і подерла її на дрібні клаптики. Татуйованого атлета з другого поверху не було вдома, але я почула голос іншого чоловіка. Спочатку я не зрозуміла, звідки він лунає, але потім визначила, що з прибудівка – просто піді мною. І мені навіть вдалося заглянути у відчинене вікно. Я побачила кімнату і частину передпокою. Чоловік сидів за столом і говорив по телефону. На ньому була чорна майка, час від часу він починав щось швидкома писати на аркушику.

– Що краще за все додати? – почула я його запитання і здивувалася, як добре все чути. Раніше я такого не помічала, але раніше мені й не доводилося проводити весь свій час в інвалідному візку біля прочиненого вікна.

Сусід кивнув, посміхнувся і знову щось записав на аркушику, і тут мене відвернув свист. Він доносився ліворуч.

У саду фрау Балібар стояв хлопець із худорлявим обличчям, темними очима і в небесно-блакитних шароварах, на яких були вишиті величезні яскраво-червоні квіти. У лівій руці він тримав відеокамеру. Вона була націлена на моє вікно. А за ним я розгледіла чорне розпатлане волосся моєї найкращої подруги.

– Енцо! Фло! – верескнула я. – Ну нарешті!

Сусід підвівся і зачинив вікно у прибудівку. У нього була цапина борідка, довгий гострий ніс, і коли він поглянув на мене, звівши голову, лоб у нього наморщився. Та мені вже було до нього байдуже. Мене поривало до Фло. Тим часом додому повернулася мама. Вона взяла Леандро, і папай із Джефом знесли мене в інвалідному візку вниз. Джеф – друг мами Фло і батько Алекса. У нього волосся до плечей, і він збирає його у хвостик. А коли він дивиться на мене своїми зеленими іскристими очима, я починаю страшенно нудьгувати за Алексом.

– Хочу переказати тобі привіт, – сказав Джеф. – Сьогодні телефонував із Парижа Алекс.

Унизу Енцо знімав, як розвантажують машину.

– Обережно, обережно! – гукав він. – Там цінний вантаж із Бразилії! Будь ласка, донесіть його до передпокою цілим і неушкодженим!

– Псих! – пробурмотіла я, але вантажники, які саме тягнули шафу Фло, тільки посміхнулися.

Коли я на своєму інвалідному візку вкотилася з передпокою до їхньої вітальні, мені знову згадалася мадам Балібар. Ми познайомилися з нею минулого літа, і я раптом засумувала за пахощами яблучного пирога, який вона пекла для нас у своїй крихітній кухоньці. Щоправда, тоді в інвалідному візку сиділа Фло, і, до речі, свої перші кроки без милиць вона ступила саме тут, у вітальні фрау Балібар.

Тепер цю квартиру годі було й упізнати, бо недавно її об’єднали з сусідньою. Скрізь пахло свіжою фарбою, а у вітальні вже височіла гора коробок, які тягала моя найкраща подруга.

Із вікна вітальні було видно і вікно моєї кімнати, і прибудівок. Можна було навіть заглянути в кімнату на першому поверсі, але, крім ріжка одежної шафи і миршавої квітки в горщику на підвіконні, там не було нічого цікавого.

А навколо мене вирувало життя. Пенелопа раз у раз заносила кошики й мішки з одягом. Вона пов’язала своє темне густе волосся косинкою і надягла коротеньку спідничку – такого ж темно-синього кольору, як і її очі.

– Здорова була, сусідко! – привіталась вона зі мною своїм оксамитовим голосом. – Рада тебе бачити!

Папай із Джефом вивантажували з машини важкі речі, а вантажники, пихкаючи, переносили їх у передпокій. Мимохідь вигулькнули меблі, яких я раніше у Фло навіть не бачила: синій диван, письмовий стіл та кілька величезних коробок з «Ікеї».

– Заносьте до гостьової кімнати, – скомандувала Пенелопа.

– До кімнати Енцо! – поправив Енцо, котрий тягнув за собою валізу завбільшки з шафу в передпокої. – Сюди, будь ласка!

– Він не спить із п’ятої ранку, – шепнула мені на вухо Пенелопа. – Хвилюється ще більше, ніж ми. Стривай, Джефе, тут крихкі речі!.. – вона кинулася до дверей і допомогла Джефу внести ящик зі скляним посудом.

Мені раптом здалося, що я зі своїм інвалідним візком тільки займаю місце й усім заважаю.

– Гей, – гукнула я Фло, яка поставила просто переді мною коробку з Пенелопиними компакт-дисками, – ти хочеш мене замурувати тут навіки?

– Ох, пробач! – подруга витерла спітніле чоло рукавом футболки. – Почекай, зараз усе зробимо.

Вона випхала мого візка з передпокою до кухні. Після ремонту та стала майже вдвічі більша, ніж була. Біля стіни кольору літнього лужка вже стояв обідній стіл. Через двері із саду сюди просочувалося сонячне світло, розсипаючи зайчики по світлій дерев’яній підлозі.

– Ух ти! – захоплено вигукнула я.

– Подивимося, що ти скажеш, коли побачиш решту, – відповіла Фло. – Ми вирішили пофарбувати всі кімнати в різні кольори, – голос у неї аж бринів із радощів. – Ще й досі не можу повірити, що ми тут житимемо. А це Пенелопині володіння, – вона вкотила мене до кімнати в кінці передпокою. Стіни тут були темно-червоними, а посередині стояло величезне ліжко, яке Пенелопа із Джефом відшукали в минулі вихідні на припортовій барахолці.

– Напрошується думка про швидку появу немовлят, – хихикнула я.

– Думай, що кажеш, – відважила мені потиличника подруга. – Досить із мене прибацаного зведеного братика. Добре, що Джеф залишає свою квартиру. Якби він здумав переночувати у нас з Алексом і Паскалем, було б страшенно тісно.

– Тоді хай Алекс ночує у мене, – запропонувала я. – А мого братика переселимо у твою кімнату.

– Краще в кімнату Енцо, – посміхнулася Фло.

Вона підштовхнула візок в інший кінець передпокою. Двері були зачинені, а коли ми їх відчинили, то побачили Енцо, який лежав горілиць посеред кімнати на новенькій дерев’яній підлозі, розкинувши руки і ноги в різні боки. Він лежав нерухомо і дивився у стелю так, ніби над ним було зоряне небо. Власне, майже так воно і було. Стеля була темно-синя, усіяна крихітними золотими цятками. Стіни пофарбували такою ж золотистою фарбою. Під вікном стояла коробка з написом «Кулінарні книги». Енцо – чудовий кухар і зібрав цілу колекцію книжок. До музики він теж небайдужий. У свій перший день у школі він улаштував ціле шоу на вчительському столі. Ось і тепер він барабанив по дощатій підлозі кінчиками пальців, не помічаючи, що у нього з’явилися слухачі.

– І пісня лунає, до болю знайома: «Заходьте до мене – сьогодні я вдома…» – наспівував він собі під ніс.

На душі у мене стало легко і радісно. Фло поклала руку мені на плече. Ми затамували подих і тихенько пораділи, що Енцо нас не бачить.

– Не розумію, як мати могла від нього відмовитись, – прошепотіла я, коли Фло обережно причинила двері. – Вона все ще дихає разом зі своїм Шрім-Шрімом в Індії?

– Не знаю, – знизала плечима Фло. – Та навіть коли й так, то занадто довго вона там дихає.

Точно. Минуло вже майже чотири місяці з того часу, як виряджена у квітчасте сарі Гудрун, що переживала життєву кризу, і її син Енцо з’явилися в житті Пенелопи і Фло. Це трапилося увечері. А вранці Гудрун немов у повітрі розчинилася. Лишилася тільки записка, в якій вона повідомила Пенелопі, що має намір знайти внутрішній спокій в індійському ашрамі гуру Шрім-Шрім Акхара.

Та, схоже, цей гуру був далеко не святим відлюдником – його дихальні курси коштували ціле багатство. Це Джеф розвідав уже згодом. А от Енцо Гудрун кинула у Пенелопи без єдиного цента. І як вам це подобається? Яка мати може так учинити?

Відповісти Фло не встигла, бо у неї в кишені задзвонив мобільний.

– Почекай, – пробурмотіла вона. – Це Пенелопин телефон… Алло? – Фло притиснула мобілку до вуха. – Ні-ні, це Фло, Пенелопина дочка. Хто? Вас погано чути… Хто? О… – подруга здригнулася. – А ми якраз переїздимо. Мені передати їй слухавку? Ага… – Фло почухала потилицю, замовкла і облизала губи, що буває з нею тільки тоді, коли вона дуже нервує.

– Хто це? – прошепотіла я.

Фло труснула головою і одвернулася.

– Що? – раптом різко запитала вона. – Але коли… Ей? Алло! – Вона ще кілька разів повторила «алло», та зв’язок, мабуть, обірвався.

Подруга опустила руку з телефоном і втупила очі в мене.

– Ти не повіриш, – пробурмотіла вона. – Тільки згадай про чорта, а він вже й тут!

Оце так! Невже… Не може бути!

– Будь ласка, – пробелькотіла я, – тільки не кажи, що це Гудрун!

Фло глибоко зітхнула – і кивнула.

– І що? – я аж засовалася у візку. – Не тягни, а то я помру з цікавості! Чого їй треба?

– Веліла передати Пенелопі, що повертається. І у неї є новини. І ще… – у Фло затремтів голос. – Ще вона хоче забрати Енцо! – Подруга стиснула руки в кулаки. – Боже! Кілька місяців тому я б ще й приплатила, тільки б Енцо зник із мого життя. Але тепер!..

Я зовсім занепала духом.

– Коли? – спитала я.

– Скоро, – відповіла Фло.

– Як скоро?

– Вона не сказала, – Фло сунула телефон у кишеню. – Зв’язок – повний відстій. Каже: хай він ще трохи поживе з нами, доки її не буде.

– Сподіваюся, її ще довго не буде! – пирхнула я і поглянула в дальній кінець передпокою, де Пенелопа саме вішала на стіну картину. – Ти скажеш їй про дзвінок?

– Не знаю, – моя подруга прикусила нижню губу.

– Краще не сьогодні, – прошепотіла я. – І не завтра, і не наступного тижня. Подивися, Фло, який Енцо щасливий! А коли він дізнається, це щастя розвіється, як дим. Будь ласка, не кажи нічого Пенелопі!

– Гаразд, – Фло покотила мене далі. – Зараз я покажу тобі свою кімнату.

Голос у неї більше не тремтів.

Кімната моєї подруги виявилася найбільшою у квартирі. Стіни тут були бірюзові, як південне море влітку. Біля однієї стіни стояла знаменита шафа з дев’яноста дев’ятьма шухлядками, а на протилежній стіні був намальований величезний кит.

– А де Хармс? – поцікавилась я.

– Тут, – Фло кивнула на коробку з-під взуття, що стояла біля шафи. У кришці були зроблені дірочки, зсередини доносився слабкий писк.

Фло відкрила коробку, і хом’як миттю видряпався по її руці. Його коричневе хутро звалялося, а на голівці виднілися невеликі залисини, ніби його підстригли манікюрними ножицями. Хармсу було вже два з половиною роки, і якщо зіставити це з людським віком, то йому вже стукнуло сто п’ять літ чи й більше.

– Давай, займай свої апартаменти, – Фло висунула шухлядку номер сім і обережно пересадила туди хом’яка.

Цієї миті в її кімнату сунув носа Енцо.

– Правда, наша нова квартира ну просто кльова? – запитав він.

– Еге ж, – погодилась я, але на серці у мене було мулько.

Дзвінок Гудрун усе зіпсував. Настрій у мене впав на нульову позначку. Фло теж справляла мовчанку.

Не встаючи з візка, я допомогла подрузі розкласти речі по всіх дев’яноста дев’яти шухлядках, а потім мені захотілося до туалету. Фло відвезла мене у ванну кімнату і подала милиці, які приніс папай. Взагалі користуватися ними мені дозволили тільки під кінець тижня, але тренер на лікувальній гімнастиці показав, як правильно на них спиратися, щоб пересісти з візка на унітаз. Я непогано освоїла цю акробатичну вправу, але цього разу зробити те, навіщо я сюди прийшла, мені не вдалося. Щойно я підняла кришку унітазу, як переконалася, що його зайнято. Звідти на мене витріщалася гостра мордочка. Сіро-бура мокра шерстка, жваві чорні оченята. На секунду мені навіть здалося, що якимсь робом (немов хто махнув чарівною паличкою) Хармс перемістився зі своєї шухляди до туалету.

Та це був зовсім не Хармс. Тільце більше, а за ним волочиться довгий рожевий хвіст. Я його чудово розгледіла, коли мешканець унітазу стрибнув на кришку, з неї – вниз, на підлогу, і прожогом кинувся з туалету в передпокій.