Читать книгу Свята Марійка - Зінаїда Луценко - Страница 4

Надежда вийшла заміж молоденькою, відразу ж після школи. Ніде вона й не вчилася і світу ще не бачила.

Зате ж чоловік у Надежди був не простий собі парубок – закінчив вище військове училище й отримав направлення на службу. Молодій сім’ї виділили службову квартиру.

Спочатку між молодим подружжям наче все було гаразд.

Чоловік із дому, Надежда готує їсти, прибирає, а як час повертатися – фарбує губи, крутить кучері і виглядає із вікна.

Хоча ніде й не ходять, та скільки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому дивані, цілуються, а після вечері – п’ють чай із цукерками, розмовляють.

Більше говорив Віталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирі, ні з ким чужим знатись не хотіла, от хіба що по телевізору щось побачить – та й усі новини.

– Зажди, – казав Віталька, – як отримаю відпустку, поїдемо відпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офіцерська сім’я, побачимо з тобою світу.

– Я б хотіла поїхати кудись за кордон, – мріяла Надежда. – Я ж народилася в Германії, татко мій шість років прослужив на прикордонні, у мене й фото є. Як там гарно! Стільки квітів, магазинів!

– А чому повернувся?

– Мама скучила за рідними, дуже просилася додому, от тато і пожалів її, попросив переведення, а потім вони увесь час згадували ті шість років, як найщасливіші у житті. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мріяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

– Твоєму батькові ще повезло, – зітхав Віталька. – А мій усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспі; вони тільки й світу бачили, що дім і робота. Я тобі, Надю, закордону не обіцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поїдемо… із дітьми…

Кожен вечір закінчувався обіймами, а ранок починався з поцілунків.

Часом Віталька забігав додому й пообідати, приносив тоді Надежді букетик квітів. Із міста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчі й усе, що потрібно було для дому.

– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приїхали вони з Віталіком уперше додому на Різдво.

– Поталанило ж тобі…

– Тільки що від дому далеко. Але купимо машину та й будемо навідуватись частіше!

Надежді подружки заздрили – дівчата ще вчилися, а їй не треба здавати заліки, екзамени, та й роботи потім шукати; поряд законний чоловік, є своє житло.

Батьки теж раділи.

Теща гордилась зятем:

– Моя дочка така щаслива!

– От побачите, Віталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.

– Нехай Бог помагає, як буде старатися та матиме удачу, так і буде!

Але потім… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевні.

Яка там служба?

Віталька щоранку вставав, ішов до своєї частини. Як і в країні, так і тут був повний хаос. Та що поробиш, відсиджував як-небудь день. Займатися на службі не було чим, то Віталька здебільшого грав із хлопцями в карти. Або виїжджав до міста, заходив до крамниці, неначе йому було щось там треба (але нічого не купував, грошей не було), та й їхав назад до лісу. Одним словом, нудитись почав чоловік на роботі.

Надежда ж залишалась на цілий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевізор, часом спала аж до вечора. Одна їй була турбота – прибратися й чекати чоловіка. Але вона його любила, то й час спливав непомітно.

Часом Надежда подзвонить мамі та й теревенять по годині.

– Як там Віталька? – між іншим питає мати.

– Та… на роботі пропадає цілими днями.

– Він хоч тебе не ображає?

– Ні, – дивується Надежда, – за що має ображати?

– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловік у тебе показний, усяке може статись.

– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить із матір’ю, а сама тим часом розглядає себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камінці в сережках, чи личить до очей колір халатика.

– От іще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Віталька – красень? А я що хіба, потвора?

Та й посміхається своєму відображенню.

А сам із себе Віталька і справді мужчина показний – високий зростом, очі сині. Умів він правильно заговорити, між людьми повестися, як слід. Хіба мав один ґандж – був трохи клаповухий.

От народилося в молодят одно по одному двоє дівчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла відійти, аж тут на тобі – вже й друге в колисці плаче! І так бідолашну молодичку після пологів рознесло! То була струнка, тендітна, як берізка, а це стала не жінка, а гора. Ходить Надежда по квартирі туди-сюди, човгає ногами, важко дихає. А Віталька ж брав її, бо красуня!

– Де воно й начіплялося до мене тих дев’яносто п’ять кілограм… – журилася Надежда.

– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Віталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…

– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!

– Треба тобі якусь гімнастику, чи що, робити, або на дієту сісти, бігати вранці, – наче не чув роздратування й кпинів, – трішки схуднеш.

– Тоді буду худнути, як ти собі вуха вкоротиш!

А жили ж молоді у військовому містечку серед лісу, до міста далеченько, розваг – катма, а квартира їхня в гуртожитку маленька, однокімнатна; ще й Вітальці раптом перестали видавати платню.

От Надежда й збунтувалася.

Чоловік прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:

– Коли я маю час готувати? Та й із чого?! Ти гроші приніс?!

Надежда кричить, сердито вимахує руками, діти від того плачуть.

Віталька підійде, хоче її обійняти, заспокоїти, а вона – ні приступу, відпихає його від себе, а сама зла така, аж труситься.

Отак Надежда день при дні тільки й злиться, вогнем аж дише, і шукає, шукає, до чого б ще причепитися та й вимістити на чоловікові свою гірку досаду.

А далі Надежда і взагалі махнула на все рукою – не пере, не прибирає, в квартирі страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита і неприбрана.

Оце так повелося: як устала Надежда з ліжка, сорочка на ній аж сіра, в плямах – бо ж і біля плити у ній, і малих годує, – так і проходить увесь день і лягає у тій же сорочці спати.

– А хіба мені є час за дітьми? – відгризнеться, як чоловік скаже, що хоч би постіль поміняла.

Вранці Віталька сідає снідати, Надежда йому по столі сердито мисками совгає, гримить каструлями, сопе.

– Ти чайку мені запарила? – намагається піддобритися Віталька.

– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда. – Для чайку треба цукру, заварки треба, ти купив?

– Скажи, якого треба чаю, куплю…

– Мені, крім чаю, ще багато чого треба!

– Що саме?

– Дивана нового, штори, туфлі, увесь одяг треба поміняти, діти наші теж, мов старці, колготки на них геть порвані, машину пральну, щоб я рук не випарювала у порошках і відбілювачах, телевізора…

– Дякую за сніданок!!!

Віталька біжить у двері, а Надежда йому услід ридає. Він уже на вулиці, і звідти чує, як кричить Надежда.

От і почав Віталька шукати всіляких приводів, аби раніше з дому на роботу втекти та довше звідти не повертатись.

Молода жінка через це ще більше лютує.

Та й спробуй тут не лютуй: Надежді двадцять років, ще і погуляти хочеться, і світу побачити, розважитись, між людьми побути. А вона цілими днями товчеться сама й сама, із двома малими дітьми в чотирьох стінах…

А воно ж як – у тієї дитинки зуби ріжуться, а те просто хоче до мами на руки; у квартирі увесь день тільки крик і вереск стоїть, плач і голосіння – нема ні від кого ні допомоги ніякої Надежді, ні розради.

Як уже дівчатка почали самі ходити, стала Надежда вивозити їх гуляти. А там, у військовому містечку, були ж іще й інші жінки – дружини офіцерів. Помалу-помалу Надежда з ними й обзнайомилась, стало їй веселіше – мала із ким поговорити, відвести душу, уже й самій не нудно.

– Аж розвиднилося мені неначе! – дзвонила вона своїй мамі. – А то думала, що зійду з глузду. Ніч була, мамо, темна ніч!

Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хліб, взялася вишивати – зробилась спокійніша.

Аж тут почали жінки Надежді доносити то одна, то друга, що її Віталька пустився берега.

– Он як почав гоголем ходити, лисину під чуб ховає, ти не помічаєш?

– Либонь, завів собі коханку та й розважається на стороні… – казали прямо в вічі.

І раптом…

– Бачила, як із букетом троянд ішов!

– Мені він букетів уже давно не носить, – зітхала на те Надежда.

– Та комусь же несе?

А далі ще й таке…

– Бачила твого Віталіка сьогодні у місті, стояв біля парку з якоюсь красунею, напевно про зустріч домовлялися.

– Може так, знайома… – не вірить вухам Надежда.

– Та вона йому бісики пускала, а Віталік – тільки ж ти не здавай мене! – тримав її за руку, от!

– Ти, Надеждо, придивись пильніше, чим твій чоловік після роботи займається, спитай його, куди він ходить.

Надежда й придивилася, і спитала…

Якось увечері, тільки-тільки переступив поріг, а вона й накрила мокрим рядном:

– То це так?! – кричить. – Я тут сама з дітьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!

– Це хто тобі таке сказав?!

Надежда не хотіла видавати, хто, то й перемовчала. А Віталька тоді:

– То це ти не маєш доказів, а причепилась? Мабуть, тільки вишукуєш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваєшся? Розлучення хочеш?! То буде тобі розлучення!

Пожалілася тоді Надежда на чоловіка своїй матері, виплакалася їй у слухавку й поради запитала. А та:

– Я тебе заміж йти не силувала, – каже, – треба було після школи в інститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобі з батьком про те казали. Але… Як ти нас тоді не слухалася, вчинила по-своєму, вийшла заміж – то тепер терпи! Кому, як не мені, знати… – щось недоказала.

– У Віталіка є інша жінка, я його покину! – кричить Надежда, думає, що матір тим розжалобить. – Можна, мамо, я до вас повернуся?

– Коли б ти ще була сама, то й мови немає, приїхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще є двоє малесеньких дітей, хто їх одягатиме й годуватиме? На нас із батьком не надійся, нам аби пенсії на ліки вистачило, де ще троє людей на собі тягнути?

– Я піду працювати, – хапається Надежда за соломинку.

– А моє хворе серце? – каже мати. – Мені потрібен спокій, тиша в домі, діти ж будуть бігати, галасувати. Та й не закінчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.

От Надежда і притихла. Бо куди їй було діватися? За що б вона жила? Куди в чужому місті пішла б на роботу? Хіба прибиральницею, та й то які часи! – нехай би знайшла ще де роботи! А коли б і знайшла, то як поділити на себе й на дітей ту дрібну зарплату; квартиру знайти, дівчаток на когось залишити?

Обдумалась Надежда…

І відтоді й голову схилила, ходить, мов вівця, покірна й тиха.

А Віталька з того радий! Як побачив, що вона з усім змирилася, то й зовсім сором втратив, уже й не крився, що має полюбовницю.

Вже й друзям похвалився. А ті вдома – своїм жінкам. Жінки Надежді й донесли:

– Твій чоловік…

– А що я можу зробити?!! – кричить Надежда. – Ви мене до себе, може, заберете?

– Та ні… Тільки ж так геть неподобно, на що це схоже!

– Наші чоловіки ще з твого приклад братимуть, треба припинити!

– Ти йому пригрози розлученням.

– Уже грозила, – журиться Надежда.

– То не допускай до ліжка.

– Давно вже разом не спимо…

– Викинь його речі на вулицю! Ось так, усі, як є, збери у велику сумку й викинь, і скажи, що пожалієшся начальству!

– Ні, це ж буде страшний сором! Та й… а що як Віталька забере речі і насправді піде? Може, та полюбовниця тільки цього й чекає.

– І що ж твій чоловік думає, де його совість?

– А ще та жінка? Хто вона така, як їй не гріх розбивати сім’ю, забирати батька у малесеньких дітей?!

– Ти ж узнай, Надеждо, та піди до тієї безсоромної та хоч патли їй потріпай або – плюнь у вічі!

– Звідки ж я дізнаюся, хто вона, – прислухається до порад Надежда.

– Шила у мішку не втаїш, – кажуть їй подруги. – Рано чи пізно, але про все дізнаємось.

– Бідна ти, бідна, така ще молодесенька, а вже безталанна.

Так усім гуртом Надежду пожаліють, вона поплаче, побідкається, та й тягне дітей додому.

Віталька ж прийде, було, після роботи додому, ні на дітей, ні на жінку геть не гляне; вимиється, причепуриться, дорогим одеколоном обіллється увесь та й іде кудись, ще й насвистує – чисто тобі парубок!

Пробувала Надежда чоловіка всовістити – тільки посміхнувся. А як підняла голос… То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.

Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.

І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчки – але «не так» дивилась.

Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.

То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.

А далі й по три дні на квартирі не з’являвся.

Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.

– Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей… – просить.

А він:

– Нема грошей і у мене, – каже, – ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.

Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.

От Надежда знов – до матері.

– Мамо, – просить, – порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.

А та порадила:

– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.

Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надежда – ще й не сама, а з дітьми! – до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.

От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.

Аж тут – іде Надеждин чоловік… Як побачив свою сім’ю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.

А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти…

Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частині почали глузувати.

Ох і відливалося Надежді за ті насмішки!

Віталька прийде сердитий, Надежда сипле їсти, а він:

– Ти знаєш, що мені було?! Сьогодні той і той мене підкушував! Я своє життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись мені звання підвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього мені ніколи не забудуть!

– Ти сам у тому винен…

– То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!

– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двоє дітей тобі народила, якби я знала…

– Що?! Як ти смієш дітьми дорікати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за двері в шию, коли б не діти. Тільки заради дітей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й діти не допоможуть! Геть з очей!

Такі розмови були між Надеждою і її чоловіком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.

А жила в частині Соня Львівна, офіцерська вдова, вже немолода й одинока. Дітей у неї не було, от і горнулася до чужих. Жінки із військової частини дуже шанували Соню Львівну, і хоч їй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».

Часто ввечері зберуться мамці на лавочках, діти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львівна тим часом винесе пиріжки та й пригощає геть усіх.

Але ж ніяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у місті, – куму Наталку. А у тієї була доросла донька Світлана, похресниця Соні Львівни, – і красуня, і розумниця, тільки ж – нещасливо одружена. Чоловік Світлани давно сидів у тюрмі, листів їй не писав. Соня Львівна кожного разу вислуховувала бідкання Наталки про долю своєї дитини, а потім ішла в частину і ділилася почутим із офіцерськими жінками. Усі разом вони журилися за Світлану.

– Як воно у світі, – казала Соня Львівна, – у кожного своя біда. От у моєї куми, наприклад, усе у неї є. Хоч Наталка і вдова, але багата: чоловік її був дуже розумний, очолював усіх комуністів у районі. Гроші після розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжці не пропали, кум їх уклав у бізнес, директором поставив рідного брата, а сам тільки й їздив по закордонах, возив дочку і жінку. І де вони тільки не побували! От хтось із вас точно знає, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зі Світланою фотографувалися біля пірамід! Купили трикімнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – інфаркт. Кум помер, Світланка невдало вийшла заміж. Хоч Наталка з дочкою тепер і живуть, мов вареники у маслі купаються, гроші у них є і будуть, нічого ніколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а інша, не знаю, як і сказати, – солом’яна?

І от «бабуся» дізналася, що її похресниця розлучилась.

– Нарешті, – казала Соня Львівна. – Бо що ж це за заміжжя? Поки він там серед усіляких злодюг і волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старіти? А потім той бандит повернеться, гроші собі до рук прибере, та й скаже Світланці: ти вже мені така не треба. Бо хіба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода і гарна, та й то… І взагалі, дівчатка, навіщо хорошій жінці чоловік-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива і багата, знайде йому заміну!

Вже й швидко після того знайома похвалилася Соні Львівні новою радістю.

– Я тобі не хотіла всієї правди відразу казати: не просто так Світланка розлучилася, вона буде у парі.

– Он як!

– Тепер моїй донечці посміхнулося справжнє щастя! Ходить до неї гарний хлопець, іноді залишається й на ніч. А що такого? Світланка – вже не дівчина, ти, Соню, знаєш, яка у неї важка доля. А я своїй дитині хочу добра.

– Може, не треба було б спішити залишати хлопця на ніч до весілля, ще хто його знає, як складеться.

– Я Світланці повністю довіряю, та й нема ніякої причини сумніватися у парубкові: він і гарний, і забезпечений, стриманий, делікатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловічу нам у квартирі переробив; настане весна, то візьмемося й до дачі; матиму собі нормального зятя!

– Ну й добре! – радіє хрещена мама. – Я дуже за Світланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звідки?

– Родом з-під Одещини, у батьків – один син, тепер служить в армії, офіцер.

– Де ж він саме служить?

– У нашій військовій частині!

– А який із себе?

– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очі блакитні, трохи, правда, лисуватий, але то нічого, кажуть, що лисі дуже розумні.

– Так і є, мій покійний чоловік теж зарання полисів, – згадувала своє «бабуся».

– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Світланці квіти, а онучці купує дорогі цукерки, дарує іграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловіка, а я нарешті спокій. І ще: я йому кажу, щоб переїздив уже до нас, та й житимемо всі разом, квартира в мене простора, трикімнатна, місця на всіх стане. А він: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сідати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потім ми переїдемо туди із Світланкою, а до вас, Наталю Павлівно, каже, будемо приходити в гості». От яка людина! Справжній чоловік! Де тепер такі ще є?

– Що правда, то правда, кумо, таких немає…

– Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.

– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львівна, – а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?

– Чому боюся? Звуть його Віталій!

– А він, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.

– Ти що, знаєш його?…

«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сім’я – жінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершим – при тому ж для обох сторін – ворогом.

От Соня Львівна й викрутилася:

– Я живу у військовому містечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось інший.

Ось так несподівано й дізналася Надежда, куди саме її чоловік ходив.

«Он воно що, – думає Надежда, – знайшов багату жінку із квартирою, уже й обживається в сім’ї, звикає; ще трохи потягне кота за хвіст, а там наважиться, та й шукай вітра в полі! Треба мені із цим усім щось робити».

І вирішила Надежда для початку за Віталієм прослідкувати. Але ж двоє дітей на кого зоставити? Та й клопотів по дому вистачає.

День, два збиралася Надежда, а потім таки намірилася вийти в місто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе її розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.

Третього дня після того, як дізналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новіше плаття, взяла дітей за руки…

Аж тут – чоловік іде додому, мов щось відчув.

– Куди це ти збираєшся? – питає.

– Та хотіла до перукарні піти, учора домовилася із Сонею Львівною, щоб за дітьми подивилась.

– Я знаю, мені Орися сказала, що ти на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то…

Мабуть, слідкував за нею.

Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.

І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.

– Мабуть, щось між ними сталося, – казала подружкам Надежда.

– А раптом усе само собою розсмокчеться?

Вона вже й рада…

Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:

– Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.

– Як щось гарне, то кажіть!

– Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.

– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жінки. – Одумався нарешті!

– Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!

– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала… Ми ж із ним знову почали разом спати!

– Ти зарання не тривожся, – кажуть жінки. – Якщо спить із тобою – це гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?

– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював…

– І на квартиру у нього грошей немає!

– Сьогодні побачимо, – каже Соня Львівна. – Кума казала, що Світлана дуже чекає на Віталія, зранку має йти до перукарні, і якщо вони таки помиряться, то увечері йтимуть до ресторану, відзначатимуть заручини.

– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть відзначати…

От цього дня прийшов Віталік із чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерігає, сама не своя від страху: що має робити? А він перевдягнувся в чисту сорочку, обіллявся одеколоном, та й каже:

– Піду я, Надю, в місто, треба нам щось до столу солодкого купити.

А Надежда:

– Нічого не треба! Я ось вечерю зготувала, маківника спекла, усе ж є, сядь та й поїж.

– Вечеряйте без мене.

А дівчатка, Надежда понавчала, й собі кинулися до батька, просяться на руки:

– Татку, татку, візьми мене, погойдай!

– Ми без тебе не будемо сідати, – каже Надежда, – діти увесь день чекали.

– Гаразд, я обіцяю, що швидко буду, повечеряємо! А тоді у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.

– Не йди…

Але Віталька її вже не слухав, узяв гроші та й вискочив із дому.

А Надежда, коли вже знала, що чоловік вирушив до полюбовниці, то й кинула усе, як є, і в халаті й капцях назирці за ним побігла.

До міста треба було через ліс іти. Віталька пішов уперед, а вона скрадається слідом, ховається в тінь, перебігає від дерева до дерева, боїться якось видати себе.

Коли ж вони так вийшли уже і в місто, чоловік завернув до першого квіткового магазину, купив великого букета – малинові троянди. Трохи із Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи відхилив голову убік, помітив би свою жінку, а так Надежда стоїть посеред вулиці, ні жива ні мертва, нігтями долоні до крові здерла, а він і не озирнувся, упевнено пішов вперед.

Надежда перевела подих, побігла далі. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбільшу площу, Віталік знову зайшов до магазину і вийшов звідти із невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», – думає Надежда.

Аж ось підійшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Віталька у під’їзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекає і роздивляється. Будинок гарний, хоч і не на одну сім’ю, дах покритий черепицею, на балконах ковані перила, довкола огорожа, невеличкі обрізані дерева, біля під’їзду припарковані дорогі автомобілі…

Надежда обмацала очима кожне вікно, роздивилася на кожну штору; як дізнатись, де ховається її розлучниця?

Подивилася на годинник – минуло тільки п’ять хвилин, а Надежді здалося, що ціла вічність, вона вже хотіла йти й собі за чоловіком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вічі. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Віталька вийшов із дверей і попрямував геть.

Надежда трішки почекала, доки чоловік відійшов подалі від будинку, – і швидесенько забігла у під’їзд. Йде Надежда східцями нагору, прислухається… «І як я дізнаюся, де живе ота Світлана?»

Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Віталіків букет, а під порогом – стоїть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщій бігти.

Біжить Надежда через місто, аж вітер їй у вухах свище; вскочила до лісу, не дивиться на стежки, вибирає найближчий шлях, чеше через кущі й бур’яни навпростець.

Швидко була й вдома.

Доки чоловік повернувся, Надежда встигла вечерю на стіл накрити. Застелила навіть нову скатерть, дістала із шафи красиву вазу, ту, що батьки їм на весілля подарували, налляла по вінця води і встромила зверху букета. Дітей за стіл всадовила і сама сіла, переможно посміхається.

Недовго і чекала…

Чує Надежда, хтось іде по доріжці, грюкає дверима, – заходить Віталька до коридору, роздягається, мугикає щось собі під ніс, щасливий.

– Я вже є! – гукає звідти. – Купив вівсяне печиво, ось, беріть!

Так із простягнутою рукою й зайшов він до кухні, аж глядь на стіл – а той букет, що він купив коханці, стоїть на видному місці! І Надежда сидить, розпатлана, упріла, із складеними під грудьми руками…

– Це що?… – показує Віталька на стіл.

– А ти не впізнаєш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Віталіку, ти купив нашим дітям солодкого? Чи тобі краще на хвойд і їхніх байстрюків витрачати гроші? Їм букета, цукерки шоколадні, а нам жменьку дешевих пряників у целофані? Тобі перед дітьми не соромно? От я батькам подзвоню і розкажу, як ти тут вислужуєшся! Я до командира частини піду! Що?! Заткнуло тобі пельку? Не знаєш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!

Як озвірів же після цих слів Віталька, та як кинеться на жінку з кулаками!

– То ти за мною стежила! – кричить. – Забрала навіть квіти! Як ти посміла, свинюка підла!

І відлупцював Надежду так, що потрапила вона в лікарню зі струсом мозку.

Віталік швидку допомогу сам і викликав, як побачив, що жінка не може прийти до тями. Тільки ж як під’їхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:

– Надінько, ти ж нікому нічого не кажи, чула? Не зізнавайся, що… що ми із тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усім тоді будуть непереливки.

Надежда мовчить, а він її ще й по голові гладить, цілує руки.

– Я сам не знаю, що на мене найшло, – каже. – Якась мана мені закрила очі, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути… Ось уже лікар іде, Надю, то ти утямила?

Так Надежда й не зізналася, сказала, що перечепилася за поріг і ударилась об ванну.

Лікар тільки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.

Відвезли Надежду до лікарні, а Віталік відпросився із роботи та й чкурнув разом із дітьми до своїх батьків. Дівчаткам накупив цукерок, іграшок і пообіцяв, що відведе до цирку, тільки щоб вони нікому-нікому не казали, чому мама впала.

Тим часом Надежда ні матері своїй, ні батькові не подзвонила, і чоловікові теж заборонила про те, що із нею сталося, казати.

То Віталіку – як гора з плечей. Його батьки зустрічають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приїхала!

– Як це так?! – вже за столом каже Надеждина свекруха. – Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дітей самих відпровадила!

– Надежда прихворіла, – пояснює Віталік.

– Знаємо ми ті хвороби, видно, хоче сама в хаті вилежатися! Де їй до села їхати, городській красуні, ще манікюри тут на городі поламає!

– Та ні, мамо, – захищає жінку Віталік. – Вона справді хвора.

– Маму лікарняна машина забрала, – каже тут одна з дівчаток. – У неї дуже голова боліла!

– Як?! Чому в лікарню?!

– Тато дуже просив, щоб ми не казали, – лепече дитина. – І як ми не скажемо, що це він маму попхнув, то підемо скоро до цирку!

Віталікова мати й за голову вхопилась.

– Ах ти ж негідник! Ти підняв руку на свою жінку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобі не подарують того, що ти Надежду скривдив!

– Ніхто, мамо, не дізнається, – похнюпився Віталій. – Діти скоро забудуть, а Надежда вийде з лікарні, то я її перепрошу.

От Віталій у селі копає картоплю, а його жінка тим часом відновлює здоров’я.

Лежить Надежда в травматології, у загальній палаті. А поряд жіночка – маленька, чорнява, волосся довге-довге, звали її Ніна. До Надежди ніхто не ходить, а до тієї – зранку діти, удень чоловік, а увечері усі разом. Понаносять Ніні всього – і яблук, і пиріжків, цукерок, ковбаси, вона не може всього з’їсти, то й роздає сусідкам, і Надежду пригощає. А в тої і апетит пропав, не хоче ні їсти, ні пити нічого; нікого бачити не хоче Надежда, тільки лежить на ліжку й плаче.

Добре, що хоч Ніні чоловік приніс до лікарні телевізора, то яка-не-яка розрада – то кіно подивляться, то новини, якусь цікаву передачу, разом і обсудять. Надежда в розмовах участі не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.

– Ти, мабуть, приїжджа? – якось питають жінки.

– Та ні… – зітхає Надежда. – Тут живу, у військовому містечку.

– Сім’я у тебе є, чи, може…

– Є і чоловік, і двоє діток.

– Зрозуміло.

– Чого ж вони не приходять до тебе? – підсіла Ніна на ліжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!

– Як я вам заздрю… – і Надежда розвернулася до стіни плакати.

– Не треба мені заздрити, – Ніна зігнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловік тебе побив?

– Він…

– А за що?

– Бо має коханку, а я його вистежила.

– О-о-о-о, бідна ти, бідна, та ще й немудра, – похитала Ніна головою. – Для чого тобі було чоловіка вистежувати, що це дасть?… Мій чоловік, як був молодий…

Надежда розвернулася.

– Знаєш, – зітхнула Ніна. – Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?

– Що ж мені робити? Покинути його?

– Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості…

– Де ж мені її набратись?

– Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.

– Що ж робити?

– Коли повернешся із лікарні, – повчає Ніна, – забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі…

– А Віталік?

– Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а ні…

– А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?

– І ворожки бувають різні. Але… коли тобі буде від того легше, йди.

Так говорили Надежда з Ніною день при дні.

А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:

– Можна я буду вам час від часу телефонувати?

– Можеш.

Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.

А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.

Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.

Виливали на віск.

Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.

Купувала різні трави й амулети.

А він – хоч і не б’є більше Надежди, але й не кидає коханки.

Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.

Надежда як у вогні жила і таки насмілилась – пожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в того залишилися серед військового начальства знайомі в керівництві…

– Тату! Зроби так, щоб Віталіку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зі служби!

– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!

– А що ж мені робити?!

– Та ти ж жінка, будь мудрою, хіба мені тебе вчити?

А потім Надежда ще й дізналася правду, через що її батьки покинули колись Германію.

– Надінько, – казала мати, – не хотіла я виносити брудну білизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германії, то він зв’язався з якоюсь фрау. На моє щастя, тоді були такі часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з війська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пішов розголос, то одним переведенням не обійшлося б!

– І ти батькові пробачила?

– Ти теж пробачиш, Надю, тільки дивись, не будь дурною, не перегни палицю і не зостанься сама з дітьми. То все через молодість, оті Віталікові дурощі, повір моїм словам, пройде час, і він заспокоїться, вгомониться, буде сидіти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.

Почувши таке, Надежда більше в батька допомоги не просила, але до ворожок бігала часто – то пожалітися, то на картах погадати.

І не знати, чи то бабки допомогли Надежді, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вітальці направлення – переїжджати на службу в інше місце.

Дзвонить Надежда Ніні, така рада!

– Дали нам у місті квартиру двокімнатну, і зарплата у Вітальки буде вища! – радіє. – Тільки не знаю, чи їхати мені разом із ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дітьми тут, поки він у новій квартирі ремонт зробить?

– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нічому досі не навчило? Мерщій кидай усе, як є, та їдь за чоловіком і не залишай його там самого ні на день, ні на годину, ходи за ним, мов тінь! – радить Ніна. – Почекай… А твій чоловік ще в частині, біля тебе?

– Ні, – каже Надежда, – вже два дні, як поїхав.

– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогодні ж! Чи ти хочеш сама з двома дітьми залишитися?

– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже їду! Біжу складати речі! Спасибі вам за пораду.

Переїхали Надежда із Віталіком на нове місце.

Відразу ж по приїзді відвели дітей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками і стала готуватися до екзаменів. Ще записалася на плавання в басейн, замість м’яса їла рибу…

Навесні Надежда почала бігати до інституту, а в кінці літа прийшло повідомлення, що вона вступила на заочне відділення.

– Все! Я тепер уже більше не дурна курка! – кричала до Ніни в слухавку Надежда. – От побачите, закінчу інститут сама!

– Ну, старайся! Тільки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловік, діти, басейн, навчання?

– Який басейн? Я на роботу піду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звільнилося місце, жінка в декрет пішла. І біля своїх дітей буду, зароблю гроші, та й стаж зараховуватиметься.

– Молодець! – Ніна подивувалася такій переміні.

– А хто в мене є, крім мене? – каже Надежда. – На кого мені ще надіятись? У матері з батьком одна відмовка: ти вийшла заміж. Чоловік? Де гарантія, що мій Віталік знов не заведе собі коханки? Досить мені принижуватись? Ні! Усім докажу, що я теж чогось варта!

Ось так і завертілося.

Надежда усе встигала: зранку на роботі, потім порядкує вдома, у вільний час читає, вчиться. Добре, що інститут був у тому ж місті, де вони жили.

Та й Віталік, на щастя, на новій роботі мусив цілий день бути на території, вільного часу не мав і не міг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощі йому в голову не лізли, щовечора повертався додому, до сім’ї.

Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.

А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.

Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тут – ставлять її завідуючою дитсадочка…

– Це ж така відповідальність! – дивується Ніна.

– Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покине – мені не страшно.

– І що, ти…

– Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили… Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.

– То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?

– Пробачила і геть усе чисто забула!

– Я за тебе дуже рада!

І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.

Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.