Читать книгу Свята Марійка - Зінаїда Луценко - Страница 5

Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.

– Куди в селі тобі те плаття? – журилась її мати. – Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?

– Ну купіть… Купіть мені! – канючить.

– Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.

– Отаке вигадала! – так само й батько.

Тільки старший брат утішив малу Маланку:

– Я колись тобі куплю те плаття!

Та й забулося.

Підросла.

Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плести – мамо рідна!

Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше свято – а хоч і весілля! – то непримінно йдуть і біжать до Маланки.

– Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.

– Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!

– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.

І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.

– Ось, маєте! – віддає нареченій.

– Яка ж краса! Очей не можна відірвати.

– Щоб щасливі були у парі…

– Ой, дякуємо!

– Зажди! – переб’є Маланка. – Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!

Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!

Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!

– От уже горить у вашої дівчини в руках робота, – переказують Маланчиній мамі люди.

– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…

А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапу – і гайда сапати буряки, пішла у ланку.

– Що ні, то ні! – якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.

– Поїдеш учитися! – каже.

– Та нізащо!!! – звереснула Маланка. – Я ні ногою із села!

– Тобі ось-ось – та й двадцять років, що собі думаєш?! – кричить на неї брат. – Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?

– І не кажи, не поїду!

– Мамо, батьку? – розвів руками брат. – Я п’ять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?

– А що я скажу? – знизує плечима мати. – І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.

– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.

Та й поїхав…

А саме весна, у берегах заспівали солов’ї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.

– Ти куди це на ніч? – питає мати.

– Піду трохи до дівчат.

– Ото вже, дня немає? – бурчить батько.

– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!

– Як наробилась, то лягай спати!

– Ніч довга, висплюсь!

І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не в’яже та не плете квіток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.

Аж тут приїздить брат.

– То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!

– Куди?… Не хочу я вчитися…

– А це ж чому?

– Бо я… бо я скоро піду заміж.

Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її плекали і ростили, щоб була біля них – і розрада, й допомога. Щоб робила, як усі люди, бо там, у місті, без батьківського ока, гляди, ще розледащіє, а тоді сором і обмова. Ні, таки вийшло на добре для батьків, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько біля них.

– Слава Богу! – радіє мати.

Але брат іншої думки, аж на виду потемнів, зробився хмурий.

– Хто він?! Кажи, як його звати! – приступає до Маланки, боїться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще із сватами у хаті не був, а ти вже кажеш про весілля?

– Та це… Це ж Павло, ти знаєш, він трактористом у сусідньому селі робить.

– І оце ти хочеш йти заміж за тракториста?! Тьху! Не буде ніякого весілля!

– Сину… – спиняє мати.

– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, і піде за тракториста заміж?! Ні, нізащо!

– Та яке там добро, у тому місті? – ще хоче збити батько.

– О, тату, не кажіть, як ви не були й самі не бачили! Люди у місті живуть, а у селі – тільки животіють. Немає ніякого в селі добра, тільки робота й робота, і більш нічого. А Маланка має талант, не дам їй життя занапастити!

Син дорослий – батьки тільки зітхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зірве із себе хустку, пхає до рота, щоб не ридати, та труситься уся і стогне.

– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у місто!

– Не поїду, хоч ріжте мене… я важка, у мене буде дитина…

– Он як?!

І так-таки зосталася Маланка біля батьків, у селі, вийшла заміж. А що мав брат вдіяти, як дитина? Та тільки народилася маленька Настя, минуло ледве два місяці, й Маланка мусила виходити на роботу, він нагадав про своє:

– Вступатимеш хоч до педагогічного, на заочне! – навідався весною. – Бери атестата, та й поїдемо.

– Ой, не можу, мене чоловік не відпустить, – відмахується Маланка.

– Оце так?! Ну, як знаєш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспі ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звідти проситися.

Так і сталося! Чомусь усі біди і вся робота упала на Маланчині плечі відразу ж по від’їзді брата. Усі напасті і знущання, які тільки можна було стерпіти у колгоспі, Маланка терпіла. Якось так повелося від того дня: у полудень дівчата і жінки обідають, а Маланці бригадир дає додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всі після роботи йдуть додому, а їй аби ще одна година, та й то б не встигла.

– Що це за робітниця?! – щомиті стоїть над головою і соромить її начальник, підганяє. – Як так будеш працювати, то підніматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчій!

Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвіртку, а там – починай нову зміну! І за місяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери і лягай в лікарню, не жінка, одна тінь стала.

– Та що ж це таке зі мною? – жаліється вона чоловіку і плаче. – Я ж як усі працюю, а виходить, що ледащо?

– Ну… Будь моторніша, чи що…

– Куди вже бути моторнішою? Я й так ні хвилини ніколи не сиджу, просто мені дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене…

– А що я вдію? Що мені, йти і сваритися, бо моя жінка не може гарно працювати?

– То неправда!

– Ну, знаєш!

А сталося от що: перед тим як їхати до міста, пішов Маланчин брат до бригадира і виставив йому гарного могоричу.

– Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала від утоми, допечи їй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала і молила мене, аби я допоміг їй із того пекла вирватись.

– Зроблю! – пообіцяв бригадир. От і почалось…

Як приїхав за місяць брат, Маланка мало до ніг йому не впала.

– Братику ріднесенький, коли можеш, допоможи мені, бо накладу на себе руки!

– А що я казав?

Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школі відразу ж знайшлося для неї місце – вчительки трудового навчання.

Неначе у рай потрапила Маланка після свого колгоспу. Бігає вона поміж дітьми, щебече, а ще – читає, пише, їздить на сесії. А Павло робить їй діти; це ще добре, що поряд мати з батьком, є на кого залишити, щоб гляділи.

Ледве-ледве закінчила Маланка інститут, та й то! Із останнього екзамену швидка відвезла її до пологового будинку.

– Вродила хлопця! – телефонує вона до сусідів із міста. – Перекажіть чоловікові, щоб приїжджав за мною через тиждень, бо раніше не випишуть!

Та повернулася Маланка сама, із дипломом, на руках – згорточок із немовлятком. Тільки увійшла до хати, а тут і батько з матір’ю, ведуть дітей – аж троє!

– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виїхав за мною?

– Павло… Він скоро повернеться, то й спитаєш.

Маланка із дороги втомлена, ще хвора від пологів, та де дінешся? Четверо дітей, у хліві кричать свині, та й чоловіка треба стрічати.

Павло повернувся пізно ввечері, темний і чорний.

– Вже приїхала? – кричить із порога. – Давай щось на стіл, я дуже хочу їсти.

А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’їла, прилягла б, та не має часу й на те, щоб сісти. Чоловік суне до столу, за ним слідом шлейф із запахів мазуту й диму. Не обійняв, не поцілував він Маланки, не подивився навіть у той бік, де спала малесенька дитина.

– Добре, що ти вже вдома, – тільки й сказав приємного, а тоді: – Налий-но мені чарку горілки, щось я виморився дуже.

Маланка мовчки налляла…

– От тепер ти від мене нікуди й не дінешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту і вимережану колись, ще в дівоцтві. – Диплом у тебе в руках, діти в ліжках, то… знаєш що, Маланко, я ляжу окремо від тебе, не можу більше із тобою спати, розлюбив як жінку, постели-но мені на дивані.

А Маланка й не пручалась, їй і самій було не до любові. Мовчки постелила, сама лягла на ліжку, та й заснула, як убита.

Пройшло п’ять років, Маланка вже знана в селі вчителька, а ще – шиє й вишиває. Знову біжать до неї люди: як не квіток просять, то щось пошити, а ще – жаліють молодицю.

– Ото бідолашна, той тракторист її п’є, гуляє, волочиться за кожною спідницею…

– Ну то й що поробиш? Купа дітей, куди з ними піде?

– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хіба Маланка Павлові пара?

А Павло й не криється, на увесь голос хвалиться перед чоловіками:

– Мені моя жінка потрібна для господи, аби у дворі був порядок та свині нагодовані, та їсти зварено, вона ж іще мені й гроші заробляє! А для любощів я знайду коханку.

– А як кине тебе?

– Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!

Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.

Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.

Аж тут, мов грім із неба! – втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Куди – ніхто й не знає…

– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дітей бере на себе!

– А то вони не на ній були!

– Павло який-не-який, таки батько.

– Ото тільки й назва була, що батько.

– Як такий батько… – казали люди.

І як то сталося?

Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а ще – скоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.

– Це ви все вишивали? – питає у Маланки.

– Я…

– У твоєї сестри надзвичайний талант! – каже до брата гість, а тоді до Маланки: – А можна я поцілую ваші руки?

Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказала – хіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.

А брат із гостем прийшли й наступного дня…

І сталась переміна!

Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.

– І куди тобі такий колір? – то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі волосся сиве.

– Я матерію порізала… – каже йому Маланка.

– Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.

А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.

– Давай я накрашу тобі ще й нігті? – каже братова жінка.

– То й накрась.

Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.

– Ти дивись мені, часом не той… – пригрозив.

А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.

– А хто то такий? – перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.

– Диви, по нашій дорозі і цокає підборами!

За тиждень Маланка зібрала речі, поїхала із села і більше не вернулась.

– Це… Павле, той… Написала твоя жінка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.

– Як я її, сучку, знайду, розірву навпіл!!! – чоловік рвав на собі волосся.

Минуло чимало часу.

Впізнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платті, вишитому синіми квітками.

– Бачила її, як ось тебе, – розказувала одна жінка із села, що їздила аж до Москви по придане своїй доньці на весілля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоїть у магазині! Правда, то й не магазин, а така собі якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платті! Я трохи ближче підійшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упізнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змінилась.

– То, може, то й не Маланка була, може, ти обізналась?

– Ні, не обізналась: уся кімната в її рушниках, у квітках Маланчиних, хіба я не впізнаю? А зі стелі – пара голубів звисає, тільки вона таких вміла вирізати! А ще – те червоне плаття на ній, а на шиї – золоте намисто!

– То чого ж ти не підійшла до нашої Маланки, не поздоровкалась, нічого не спитала?

– А хіба б я посміла? – зітхнула жінка, Маланчина колись подруга. – Там усі так гарно вдягнуті, чоловіки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платті!