Читать книгу Блокбастер - Зоран Жмирич - Страница 4

Покинута лісопилка була однією з нечисленних будівель у селі. Кілька хат зяяло пусткою без людей і меблів. Важко було навіть уявити, що кілька місяців тому тут міг хтось жити. День при дні, змінюючись із чат, ми спускалися у село в долині, роздивлялися і думали – кому взагалі спало на думку в такому місці зводити житло. Але колись давно людей привела сюди робота. Крутий схил, що спускався до села, ідеально придався для доставки колод на лісопилку, а річку, що наполовину оточувала долину, природа ніби навмисно створила для судноплавства. Буваючи в селі, я часто уявляв, з яким звуком спускалися схилом колоди, як линув лісом стукіт сокир, шипіла пара з котла, шелестіли гумові паси пилок, плюскали колоди у воді, і мені здавалося дуже дивним, що я тут – а не чую всіх цих звуків. Не чую жодного звуку життя цього місця. Думки про це тільки посилювали занепокоєння. Село було порожнє, як мертва душа, така мертва, що ми своєю присутністю вже не могли її оживити.

Якщо тоді я й сумнівався, сьогодні певен, що розташування розвідувального поста в цьому місці було абсолютним безглуздям. Він був так само ефективний, як ягня, прив’язане біля загону з великою рогатою худобою, навколо якого кружляють голодні вовки. Тепер, коли я думаю про це, згадую сотні інших, значно кращих місць для розміщення розвідників, бо помістити нас у долині, з трьох боків оточеній густим лісом, – те саме, що перед зголоднілим дикуном поставити горщик, повний м’яса. І ми, безумовно, були в тому горщику. Ми були м’ясом. І дикуни не змусили себе довго чекати.

Вечір Дня всіх святих нічим не відрізнявся від попередніх і був схожий на всі інші вечори цієї пори року. Зима гасила день майже одразу після обіду, і навіть сніг не висвітлив геть нічого, а місяць вирішив, що йому краще залишитися за хмарами й почекати кращої нагоди показати носа. Напад почався не так жорстоко, як хтось міг би уявити. Найперше в нас за спинами з’явилися вантажівки. Підрозділ регулярної армії створив буферну зону таким чином, що заздалегідь відрізав нам усі можливості для відступу. Коли ж у нас за плечима постала стіна, вони могли вільно спуститися до тартака, впевнені, що жодна душа не покине долину живою.

Це була не перша наша зустріч з ворогом, але кожна наступна не була легша за попередні. Протягом кількох днів, сидячи на лісопилці й виходячи тільки на короткі огляди, ми постійно намагалися витіснити зі свідомості, що колись це станеться, і це давало нам змогу терпіти. Коли людина про щось не думає, то поводиться так, наче цього немає. Ми намагалися, наскільки це місце нам дозволяло, поводитися якнайближче до нормального мирного життя.

Протягом дня ми смажили ковбаски і половинки картоплі, якщо ж хотілося чогось іншого, то й м’ясна нарізка з вогню була смачна. Аміджа, який їв усе, що бачив, полюбляв перехопити оселедця з ананасом, подарунок від скандинавського «Карітасу»[1]. Хліб ми зберігали загорнутим у поліетилен, присипаний снігом. Він був твердий, як камінь, та достатньо було потримати окрайчик кілька хвилин на гарячій плиті – і він ставав смачніший за свіженький, щойно з пекарні. На горищі одного з будинків Бранкович знайшов шматок копченого сала, забутого господарями під час утечі. Нам його вистачило надовго. Різали його дуже тонко, не часто, і лише тоді, коли всі були разом. Вечерю ми неодмінно підсолоджували консервованим компотом з персиків або шоколадом, що його зі зворушливими листами й незграбними малюнками надсилали нам вихованці дитячих садочків. Пізніше я чув багато спогадів про ці часи зі скаргами на погане харчування. Особисто я не мав ніяких нарікань – може, тому, що я завжди віддавав перевагу бутербродам, а не гарячим стравам. Варену їжу я почав цінувати вже після тридцяти п’яти років.

Ми намагалися сприймати виходи в розвідку як прогулянки лісом, а повернення до теплого приміщення переживати як приємну подію. Уранці температура була така низька, що вода замерзала, хоч відро стояло за якихось півметра від бочки, що служила нам за пічку. Стінка бочки була така розжарена, що ми підпалювали від неї сигарети, але вода у відрі ставала кригою. Дрова, якими ми грілися, час від часу вибухали у вогні – хтось ще до нашої появи попідкладав у деякі поліна петарди. Може, це діти так розважалися.

Так чи інакше, але раз на кілька днів одна з дровеняк стріляла у нашій саморобній печі. Зрештою, подейкували, що це був поширений у цих місцях звичай. Хтось уночі крав дрова у сусідів, а інший хитрован придумав, як виявити злодіїв: повкладав у деякі поліна петарди й залишив у дворі як приманку. Коли в хаті у сусіди починалася канонада, одразу ставало зрозуміло, хто злодій. Звичай зберігся, якщо й не з практичною метою, то принаймні для підліткової розваги.

Нам, однак, ці дитячі жарти лише нагадували, що ми не на вакаціях. Уже після першого пострілу з лісу ми зрозуміли, що не маємо, чим відповісти. Зброя наша могла стріляти не далі, ніж на п’ятдесят метрів вгору вздовж схилу, а якби й добивала далі – ми все одно не мали доброї позиції для оборони. Вийти з лісопилки означало поставити себе під приціл, тим більше, що нам у бік лісу не видно було геть нічого. Ті ж фарами вантажівок освітлювали лісопилку й добрий шмат двору перед нею. Вони спускалися повільно й упевнено, покрикували й підбадьорювали один одного, поки ми панічно намагалися придумати, що ж нам робити. Протягом перебування в селі нікому не спало на думку, що нас можуть оточити з усіх боків, і аж тепер ми зрозуміли: канонада танкових гармат, яка почалася за півгодини до того, як нас оточили, означала, що вони прорвалися з правого флангу, перекрили нам шлях відступу й захопили нічию територію. Ми були мурахами на аркуші, що плавав на поверхні води. Ракета, випущена з лісу, вибухнула на даху. Черепиця і тріски згори посипалися на нас.

– У підвал!

Хтось крикнув, і всі ми, як дурні, кинулися в підвал лісопилки. Я намагався бути розважливим, але страх стискав мені легені й перехоплював віддих. Нічого іншого не спадало на думку, але підвал точно був мишоловкою.

– З підвалу немає виходу! Якщо зайдемо, нам гаплик!

Мене не чули. Або не хотіли. Я побіг з усіма, не відчуваючи ніг. Ми попадали під стінку, дивлячись угору, а згори чулися крики й нестримний сміх. Я думав, чи справді вони такі дикі, чи просто намагаються заглушити страх, що їх самих охоплює. Не знаю вкотре вже згадав фразу командира бригади Кватерника: «Нормальна людина в ненормальних умовах поводиться ненормально».

– Хлопці, послухайте мене…

Шиме тримався спокійно, наче вже безліч разів опинявся в таких ситуаціях. Правда ж була в тому, що Шиме взагалі не був спокійний, але, на відміну від інших, у непростих ситуаціях умів міркувати розважливо. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він багато років готувався до таких випадків. Ніколи й не подумав би, що три місяці тому він ще видавав відео-фільми напрокат. Либонь, хтось у штабі дізнався про його холоднокровність і метикуватість і призначив його за старшого, хоч і без усякого чину.

– У підвалі є вікно, отам угорі, гляньте!

Вікно – занадто гучне визначення для дірки під стелею, через яку легко пролізла б хіба дитина. Але тоді вона здалася нам воротами до раю. Отвір виходив на протилежну частину двору, неосвітлену. На першому поверсі почувся вибух гранати і тупіт чобіт. Вони захопили тартак і шукали нас.

– Шукайте їх! Он він! Там!

Стріляли в приміщенні, навмання, короткими чергами, репетували, хоч і не мали ні найменшого уявлення, де ми ховалися. Знали тільки, що нас мало. Це було очевидно, адже будівля не могла вмістити багато людей. Більшу частину простору було відведено під вкритий дахом розпилювальний верстат, і лише кілька десятків квадратних метрів залишалося на колишню контору начальника, роздягальню і душ з туалетом у підвалі.

– Один за одним, швидко! – скомандував Шиме.

Він став під вікном, зчепивши руки у «замок». Черкез і Швидкий пролізли легше, ніж я очікував, – майже вилетіли з підвалу, пірнувши у темряву. Нам не було чути тупотіння їхніх чобіт, але тиша з того боку свідчила, що їм вдалося залишитися непоміченими. Нам це послужило чудовим стимулом до дії.

– «Вікно у двір»[2]. Га, Шиме?

У сутінках підвалу я чітко бачив тільки його широко розплющені очі. У цьому погляді була вдячність. Будь-кому в такій ситуації знадобилася б повна концентрація, але я надто добре знав Шиме – йому був потрібен перепочинок.

– Гічкок, 54-й, – видихнув Шиме. – Стрибай, Аміджо!

Аміджа прослизнув так легко, як я міг би вийти через двері. Він перестав рости ще в школі, і взагалі становив собою справжній тип розвідника. Маленький, швидкий, спритний, як кіт. Він двічі коротко шкрябнув чобітьми стіну й зник у темряві. І саме коли зібрався вилазити я, підвал виявили, а заразом і викрили наш план.

– Вікно! Ці пацюки вилазять через вікно! Там, там!..

Я скам’янів. Що робити? Шиме досі стояв під вікном, не знаючи, чи зважуся я стрибати, тоді як я чекав його сигналу.

Наше оціпеніння перервав Бранкович. Він кинувся до Шиме, а той негайно підсадив його під стелю. Бранкович обома руками схопився за отвір і намагався підштовхнутися ногами. Ми почали підпихати його в отвір. Поки я мовчки лаявся і думав, що це ж я міг би бути тим, чий зад зараз зникне у вікні, знадвору почулися постріли. Бранкович раптом сповз між нами.

Двадцять чотири роки. Минулого тижня повернувся з відпустки. Пам’ятаю, ми говорили з ним після його повернення. Казав, що цього разу остаточно вирішив одружитися. Вони зустрічалися три роки, і все йому здавалося, що він молодий іще для шлюбу. Розповідав, цідячи ракію: «Ми однолітки. Мені, може, ще трохи й рано, а їй саме добре. Одружимося, як звільнюся. Уже почали працювати над дитиною. Я вже в неї ночував. Я не спішу, та якщо залетить, то ще й краще…».

Це слово – «залетить» – здалося мені гидким і тоді, коли я почув його вперше, і потім, коли згадував Бранковича. Я зневажав себе за те, що з усього часу знайомства з ним не можу згадати кращого епізоду, за яким пам’ятав би його. Але щоразу, коли я думав про нього, згадувалося це слово.

Мене починало нудити. Ще за секунду він був моїм товаришем, а зараз – обм’яклим трупом, що заважав нам вижити. Ми відтягли Бранковича в куток підвалу, як мішок гнилого м’яса, що псує наш маленький простір.

– Там! Я підстрелив одного! Отам, кажу! Вони тікають через вікно!

Крики стали голоснішими, ми чули, як щось падало, як вони грюкали у двері підвалу.

Доки ми дивилися: то на двері й вікно, то один на одного, – між нами впала граната. Не було такого місця в підвалі, де уламки нас не дістали б. Граната крутилася біля нас і сичала, а ми скам’яніло дивилися на неї. Схопити й викинути назад? А як вибухне й розірве? Може, якщо не чіпати, тільки поранить? А якщо тільки поранить, скільки я ще проживу, перш ніж зрозумію, чи варто було ризикнути й викинути її назовні?

Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.

Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.