Читать книгу Блокбастер - Зоран Жмирич - Страница 5

Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний захід від села, отже, я мав піти ліворуч, де натрапив би на річку. Але я гадки не мав, куди біжу. Розумів тільки, що видерся на узвишшя над селом, і тепер рачкував у темряві, не знаючи, в який бік рушити далі. Намагався не думати, що сталося в підвалі після моєї втечі, а зосередитися на думках про Аміджу, Швидкого й Черкеза, які вибралися раніше за мене. І хоч імовірність наскочити на когось із них була мізерна, мене зігрівала надія, що вони недалеко, теж десь зачаїлися, мізкуючи, куди податися.

Через багато років я лягатиму спати з думками про свою втечу з підвалу й щоразу в сльозах провалюватимуся у сон. Чи були в мене шанси вижити, якби я не втік? Чи вчинив би Шиме так само на моєму місці? Мабуть, ні, бо якби хотів, то так і зробив би. Але Шиме залишився і боровся. Розуміючи, що я тікаю, він, мабуть, і далі сипав автоматними чергами, поки я дерся стіною і кидав його в тій клятій ямі. Чи могли ми обоє вижити, якби я залишився? Чи взагалі міг Шиме пролізти через таке вузьке віконце?

Довго ще я прокидався ночами й до ранку намагався відігнати неспокій, від якого сіпалися м’язи на ногах. Я підводився з ліжка, присідав, ішов у душ, літрами ковтав воду, запиваючи жмені пігулок, глибоко дихав, не міг заснути. А тієї ночі я жодного разу не згадав про Шиме.

Нападники вважали, що хтось із нас може добігти до іншої розвідгрупи й повідомити в штаб бригади про події того вечора. Але вони не знали, що іншої групи немає, що шлях відкрито і ніхто їх не чекає. Вони знали тільки те, що кільком розвідникам з лісопилки вдалося вибратися з оточення і зникнути в темряві лісу. І їх це розлютило. З погляду тактики, я мав дві мети: залишитися живим і повідомити штаб бригади, що почався наступ. Насправді ж перша мета була для мене заразом і останньою. Чи вдасться їм напасти на наше основне розташування – мене те мало непокоїло. Підготовлена й озброєна бригада могла протистояти будь-якій силі, тоді як я, сам-самісінький, шпортався у лісі, гнаний страхом і переслідувачами.

Усю дорогу я думав, як взагалі сюди потрапив. Іще кілька місяців тому, як і більшість моїх однолітків, я жив звичайним життям. Ходив у кіно, на концерти, відвідував лекції в університеті, у вільний час зустрічався з друзями в кафе. Одного вечора ми всі сиділи за столиком і дивилися телевізор. У новинах показали неприємний сюжет: просто так, щоб продемонструвати силу, їхні військові перекрили воду дитячому будинку. Той сюжет став останньою краплею, що переповнила чашу люті, яку я відчував щодо «сильних», які вважали, ніби зі слабшими за себе можуть робити все, що заманеться. Ми зірвалися на ноги, – розлили пиво, намочили сигарети, – і просто звідти пішли до призовної комісії записуватися добровольцями. Того самого місяця ми один за одним отримали повістки й відбули на фронт. Мене призначили в розвідку, хоч я тільки недавно відслужив строкову службу зв’язківцем. Але тоді підрозділи поповнювали як заманеться, за можливістю, – добровольців було небагато…

Намацавши поперед себе іще одне дерево, я раптом усвідомив, що загубив автомат. Не міг пригадати, чи залишив його в підвалі, чи випустив з рук, поки біг нагору. Цілком можливо, що просто кинув, вистрибуючи через вікно. А якби й не загубив, то яка мені з нього користь? Я сам себе ледве рухав крізь темряву і мінус двадцять. Мороз дер горло, а дихати через ніс майже не вдавалося. Я геть знесилів і не міг більше зробити ані кроку, тож просто сповз під стовбур.

Невдовзі в лісі почулися крики. Вочевидь, шукаючи нас, вони розтяглися в лінію. Люто матюкалися і перегукувалися, звично полюючи. Вправно. На те не існує спеціальних шкіл і навчальних курсів. Для цього має бути якийсь природний, вроджений, предковічний інстинкт ловця, який зараз, після довгої сплячки, зненацька прокинувся.

На мить вони стихли, потім знову почали галасувати й покрикувати.

– Ось він! Я його бачу! Чого дивишся? Виходь, кому кажу! Виходь, нічого не буде!

Я пригнувся майже до снігу і, хитаючись, рушив далі, але сили геть не було. Якби це було кіно, то мене вистачило б на те, шоб бігти всю ніч. Тоді я вирішив зачаїтися і молити Бога, що вони проминули мене. Та якщо й пройдуть, куди мені податися? Назад до лісопилки? Вона була тут єдиним орієнтиром. Але де вона, та лісопилка? Тим часом вони опинилися вже так близько, що чути було рипіння снігу під чобітьми. Я не уявляв, чи можуть вони мене помітити і з якої відстані. Просто ліг під деревом біля коріння і так лежав, трусячись від холоду й страху. Зіщулився, долонями затулив рота – боявся, що почують моє важке дихання. Серце так гупало, що на мить мені здалося, ніби від цих ударів луна йде лісом і чути її за кілька кілометрів… Раптом менш ніж за десять метрів від мене постав силует і повільно повернувся до мене. Він був темнішим, ніж темрява, і я фізично відчував, що він дивиться прямо на мене.

– Бачу одного! Виходь! Виходь, поганцю!..

Боже, якщо ти є, либонь, ти маєш підстави для цього… Не думаю, що я чимось це заслужив, але якщо ти вважаєш, що заслужив – хай буде так. Хай… Що буде? Загибель тут, у снігу, і ніхто з моїх навіть не знатиме, де моя могила. Не пізнає моєї муки, болю й страху, не допоможе мені нести цю ношу. Як мені тоді хотілося, щоб поряд опинився хтось! Будь-хто – аби він хоч протягом миті розділив зі мною мій кінець. Притиснутися до чийогось тіла, якоїсь жінки з усіма забутого села, до якого й дороги немає. Жінки, якої не знаю ні я, ні світ… Я майже бачив її обличчя в темряві й тужний погляд, яким вона прощалася зі мною.

Самотність ніколи ще не була тяжча для мене. Сам, у лісі, беззахисний, безпомічний, закланий просто неба, мов ягня, принесене в жертву. Кому? Богові? За що? За мир? Я міг думати про це, бо й у собі не мав миру, щоб прийняти неминуче. Між тим я відчув, як теплом облило ноги, але навіть не намагався стриматися – просто неконтрольовано дзюрив під себе.

Тисячі разів після того вечора, коли я відчував тиск у сечовому міхурі, раптом спливав спогад про мить, коли, обійнятий жахом, я відчув дивну приємність, викликану теплом власної сечі. Наступного року напередодні Дня всіх святих я міцно спав у своєму ліжку, і раптом мене розбудила волога. Мені нічого не наснилося, просто ні з того ні з сього з мене потекло. І зараз буває, що ловлю рибу в ліжку. У напівсні. І радію, що можу.

– Вставай, кому кажу!

Голос привів мене до тями. Я вирішив підвестися і померти на ногах, хоч і обпуджений. Я зібрався пройтися лайкою по його матері, поки вставатиму, щоб він знав: хай я й помру у цій темені, а він піде звідси живий, це не значить, що він чимось кращий і заслуговує бути на тому місці, на якому є. Якби доля склалася трішечки інакше, все могло помінятися, і вже я тримав би його на мушці.

Хтозна-скільки разів у скрутних ситуаціях мені спадало на думку щось украй недоречне. Пам’ятаю, я був ще школярем, коли помер батько мого однокласника. Я і ще кілька приятелів пішли висловити йому співчуття. І все було нормально – аж до тієї миті, коли ми подзвонили в двері. Усі разом ми розреготалися, наче хтось інший керував нашими емоціями й не з нашої волі грався з нами.

А зараз я згадав «Касабланку»[3]. Дивлюся на свого ката – і думаю про людей, які жертвували коханням заради вищої мети. Доходжу висновку, що немає нічого такого, заради чого я міг би чогось зректися, а надто ж – життя. Вижити! Одна мета, одне бажання. Тому про таких, як я, не знімають фільмів і не складають легенд.

Це міг би бути початок чудової дружби, якби мій потенціальний вбивця збагнув, наскільки він нікчемний у всесвіті і як мало змінить моя смерть. Якби доля розважила інакше, ми в одному літаку відлітали б світ за очі, залишаючи свої проблеми комусь іншому. Дорогою ми б розводили про Гамфрі Богарта, який помер, не знаючи, що хтось переживав його репліки з фільмів значно гостріше, ніж він сам. Сиділи б у кріслах і спостерігали, як білявка-стюардеса з безживним поглядом вітає чергового іноземця.

Я вже роззявив рота, щоб крикнути, але з уст вилетіла тільки пара. Голосу не було. Страх переміг мою злість, а хоробрістю я вважав відчай. Мовчки лежав я, скоцюрблений, під деревом, а силует тим часом повернувся і сказав іншим:

– Та нема там нікого. Ходімо.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зважився рушити далі. Ступав тихо, намагався не видати жодного звуку, рипіння снігу різало мені слух і посилювало тремтіння в колінах. Я йшов у тому напрямку, звідки з’явилися мої переслідувачі, – бо вважав, що вони прийшли з лісопилки. І не помилився. З пагорба я досить скоро побачив село, звідки вони вже пішли далі. Лише кілька душ вешталося подвір’ям, перевертаючи складені дошки й колоди – усе сподівалися, що когось із нас знайдуть. Широким півколом я обійшов улоговину й попрямував до річки. Перейти через міст не було можливості – на тому березі досі стояли дві вантажівки, оточені групою вояків. Та й непомітно дістатися до моста не було змоги, бо єдиний шлях пролягав через подвір’я лісопилки.

Я тремтів усім тілом. Мокра білизна не довго втримувала тепло, і темна пляма між моїми ногами вкрилася тонкою кіркою льоду. Єдиний вихід був – перебратися через річку. Я спустився на берег найкрутішим місцем урвища й занурився у чорну воду.