Читать книгу Серце не обдуриш - Зоряна Лешко - Страница 7

Леся

– Куди ми їдемо?

– До лісу. У мене там є таємна галявинка, хочу показати тобі.

– Ага, вирішив з’їсти мене подалі від свідків.

Руслан оцінювально подивився на неї, примруживши одне око, і відповів з усмішкою:

– З’їсти – не з’їм, але покусаю точно.

Його погляд пропікав її наскрізь, і Леся відчула, як усередині все завмирає в передчутті. Вона вже вкотре розправила складки спідниці й потягнулась по пляшечку з водою.

Чому вона зараз із чоловіком, з яким познайомилася лише вчора? Чому дозволяє везти себе в невідомому напрямку? Чому змовчала на його слова, хоча почула в них усе? І чому вона чекає того, що має статись? Чому їй байдуже, що про неї подумає світ? Чому вона, така розсудлива, забуває про все в його присутності? Чому стільки запитань і лиш одна відповідь?

– Лесю, якщо не хочеш, то я кусатись не буду.

Вона всміхнулася, дивлячись йому в очі, і повернулася до вікна.

Автомобіль безкінечно довго й повільно їхав ледь помітною стежкою поміж дерев. Леся все частіше приглядалась до дерев та кущів і супилась. Вона вже почала хвилюватись, що дорога назад займе ще більше часу.

– А ти часто приїздиш на цю таємну галявину?

– Не хвилюйся, – Руслан задоволено всміхнувся, – досить часто, щоб блуд не вчепився.

Леся бачила промінчики дрібних зморщок від сміху в кутиках його очей і впевнену розслаблену позу. У її голові зародилася чітка думка, що Руслан з нею бавиться, возить дикими стежками, а галявина насправді десь зовсім поруч.

– Чомусь мені здається, що ти навмисно затягуєш час.

– Лесю, – він взяв її руку й легенько стис, – ти ж довірилась мені, коли погодилась на цю поїздку. Просто розслабся, не станеться нічого, чого ти не захочеш. Обіцяю.

Тепер дівчина почала хвилюватися ще більше, з’явився страх і невпевненість. Уся ця ситуація здалась їй величезною дурною помилкою. Маніяки часто видаються добрими та пухнастими, і якщо вона сьогодні не повернеться додому, то ніхто ніколи навіть і не дізнається, що з нею сталося.

Леся заплющила очі, глибоко вдихнула. А які варіанти? Вистрибнути з машини й тікати? Вона ж навіть не знає, у який бік. І зрештою, як це виглядатиме? Якщо Руслан маніяк, то в неї нема жодного шансу. Якщо ж ні, то в кращому разі він насміється на все життя.

Леся стріпнула головою, відганяючи неприємні думки. Вона ж відчуває, що йому можна вірити… Зрештою, сама зробила вибір, і що б тепер не сталось – винною теж буде сама.

Автомобіль нарешті зупинився на краю галявини, зовсім невеликої, але досить світлої, з невисокою густою травою. Кущі неначе відгороджували її від лісу, але все ж у Лесі залишалось відчуття настороженості.

Дівчині здавалося, що в неї вібрують усі нутрощі: чи від страху перед лісом, чи від того, що вона в лісі сама з малознайомим чоловіком, чи від власних… Леся не знаходила правильних слів, щоб описати свої відчуття. Вона бачила, як на неї дивиться Руслан, і від того ставало млосно, але водночас їх хотілось тих поглядів, хотілось поцілунків, хотілось… вона навіть могла уявити й навіть відчути… і боялася своїх диких, таких невластивих їй бажань.

Леся вийшла з автомобіля і з насолодою вдихнула, наче всмоктуючи в себе п’янке лісове повітря. Вона хотіла заспокоїтись, здаватися розслабленою і впевненою в собі, однак пальці продовжували тремтіти. Щоб не показувати страху, Леся витягнула з сумочки гребінець і почала збирати у хвостик свої кучері.

Птахи, налякані звуками машини, почали знову озиватись, усе сміливіше подаючи голос. І це було не таким моторошним, як абсолютна тиша ще кілька хвилин тому. Стало трохи спокійніше.

Руслан тим часом готував обіцяний сюрприз: постелив плед, запалив спіральку, яка мала відлякувати комарів, і витяг із багажника плетений кошик для пікніка, чим змусив Лесю відвернутись, щоб не показувати стримуваного сміху.

Дівчина подумки уявляла класичний варіант романтичного пікніка в лісі й здивувалась, побачивши іншу пляшку.

– Вермут?

– Я подумав, що шампанське буде занадто банально. Крім того, що може бути кращим за вермут у лісі? Та ще й зі справжніх кришталевих келихів, – Леся пирснула сміхом, – не смійся, я зараз принесу ожину, і ти сама оціниш.

Леся зручно вмостилась і пригубила з келиха. Їй не надто подобався напій із його ледь вловимою гіркотою та терпкістю, але в лісі він справді смакував по-особливому, і вона задоволено примружилась. Голодний шлунок на мить обпекло, а тоді тілом поволі розлилось тепло, натомість напруга й нетерпіння зростали. Лесі хотілось, щоб Руслан уже прийшов, розповідав щось, жартував, сміявся, і, може, тоді тиск у грудях зменшиться, стане легше дихати.

Щось упало в її келих, Леся здригнулась і розплющила очі. У вермуті плавало дві ягідки ожини.

– Скуштуй, тобі сподобається.

Вона знову пригубила, дивлячись йому в очі, а потім ще раз, щоб розбавити кислувато-терпкий присмак.

– Незвично, але цікаво.

– Лесю, ну ти ж не на іспиті! Просто скажи: сподобалось чи ні.

– Якщо чесно, то не дуже.

– Будемо виправляти ситуацію. Десь там у мене було морозиво. От тільки…

Руслан простягнув руку й заправив пасмо волосся їй за вухо, його пальці легко лягли на потилицю дівчини й так само легко потягли назустріч його поцілунку.

Він цілував ніжно, ледь торкаючись її губ, і цим змушував Лесю подаватись йому назустріч, прагнути більшого.

Тілом розливався жар, вона дозволила покласти себе на плед, торкатись волосся, плечей, талії, стегон. Кожен наступний дотик обіцяв ще більше, і Лесі вже здавалось, що вона чекала цього з того моменту, відколи вперше зустрілася з ним поглядом.

Раптом вона відчула неспокій, так наче все це вже було, і зараз повинно статися щось погане, щось страшне. Леся напружилась і вперлася руками йому в груди. Руслан перервав поцілунок, зникло відчуття контакту, близькості. Леся чула, як він відсунувся вбік, але ще секунду боялась розплющити очі, наче завинила перед ним.

Руслан сидів збоку й насторожено дивився на дівчину.

– Щось сталося?

– Ні.

– Якщо не хочеш… Ми доп’ємо вино, і я відвезу тебе додому.

Леся бачила, яка величезна напруга ховається в його погляді, стиснуті губи ледь побіліли.

Її вабило до нього, і вона не могла зрозуміти, чому злякалась. У звуках лісу не було нічого зайвого чи чужого, сонце лоскотало шкіру крізь гілля сосен, а її тіло мліло, вимагаючи продовження.

Леся простягла руку, усміхаючись, вхопила його комірець і потягла до себе…

Вони стояли біля дверей її квартири, і Руслан, міцно обіймаючи, лоскотав подихом її вухо. Леся притислась чолом до його грудей, щоб сховати обличчя у волоссі. Вона почувалась щасливою, як ніколи до того, і не хотіла, щоб Руслан бачив усмішку, що, як їй здавалось, робила обличчя дурнувато-задоволеним.

– Ти як Ру.

– Ру? А хто це?

– Не можу повірити, що ти не читала.

Леся хитнула головою.

– І навіть мультфільму не бачила?

Він дражнив її, говорячи тихо, знав, що з голосу ще не зникли ледь хрипкі нотки, і в Лесі від того перехоплювало подих.

– Каюсь… То хто це?

– От тобі й домашнє завдання, завтра перевірю.

Завтра… Дівчина обійняла його за стан і притислась сильніше. Здавалось, він піде – і зникне те диво, що змушує її серце шалено битись.

Леся глибоко вдихнула й відважилась запитати:

– Може, зайдеш на чай чи каву?

– Вибач, не сьогодні.

Щось болісно смикнулось біля серця й потекло вниз холодною хвилею.

– Чому?

– Тільки не ображайся, – Руслан чмокнув її в носа, – у мене завтра дуже важлива зустріч. Потрібно підготувати ще купу паперів, зустрітися з Артемом і все обговорити. Я зателефоную завтра, як тільки звільнюсь, і ми домовимося про зустріч.

Він зігнутим вказівним пальцем підняв її підборіддя й заглянув у очі.

– Лесю, знай: мені байдуже, чи до сьогодні в тебе хтось був, тепер ти – моя жінка.

І Руслан поцілував її так владно та пристрасно, що губи пашіли ще довго після того, як він пішов.