Читать книгу Знайди мене - Зоряна Лешко - Страница 4

Марічка ніяк не могла згадати, хто це зробив. Їх п’ятеро бавилось у хованки, а вона мала жмурити. Хтось підбіг ззаду і штовхнув її так сильно, що дівчинка пробігла кілька кроків і вдарилась у двері. А потім усе сталось, наче у сповільненому кіно: скляний квадратик із віконця у дверях – він не розбився, просто виповз із рамки – почав повільно падати на неї. Здавалось, іще секунда – і він гострим кінцем встромиться їй в обличчя, але в останню мить дівчинка опустила голову й спробувала відступити.

Спочатку Марічка не відчула нічого. Болю як такого не було, тільки враження, що щось розтягує її шкіру й дуже сильно пече, а тоді стало тепло, майже гаряче, з’явилось ниюче, тягуче відчуття.

Марічка торкнула пальцями брову й не відразу зрозуміла, що відбувається. Кров раптом потекла швидким темним струмочком – з пальців на долоню, вниз рукою – і почала скапувати з ліктя на підлогу, утворюючи темну калюжку. І тоді Марічка закричала. Вона не плакала – просто кричала і кликала маму, адже хтось повинен заспокоїти її, сказати, що все добре, що це не страшно і все зараз минеться.

Мама, побачивши її, спершу сама злякалась, а тоді побігла по аптечку. Жінка пробувала промити рану, якось зупинити кров, а та все текла й текла.

Марічку почало нудити і від вигляду крові, і від солонувато-іржавого запаху, і від страху. Вона ще не зовсім розуміла, чого боїться, але це відчуття вже заповзло глибоко всередину, народжуючи паніку.

Мама наготувала шматок марлі, щоб замінити попередній, уже наскрізь просякнутий кров’ю, і коли подивилась на її чоло, на мить завмерла, а тоді заголосила:

– Що ти із собою зробила? Як ти тепер будеш жити?

І страх всередині Марічки вибухнув, охопив усе тіло, заморожуючи його. Чому мама кричить і нею майже трясе? Чому звинувачує її в чомусь? Те, що з нею сталось, насправді таке страшне?

– То не я…

– А хто? Хто то зробив?

– Я не знаю. Мене хтось пхнув…

– То всьо ті твої коліжанки! Та дич! Скільки я тобі казала не водитися з ними! І шо тепер буде?

– Перестань репенити!

Мама замовкла і злякано озирнулась. У дверях стояв тато й ледве стримував злість. Марічка мимоволі зіщулилась: тепер буде справді страшно.

– Що сталося?

Тато важким кроком увійшов у кімнату і втупився в калюжку крові коло Марічки. А тоді перевів погляд на неї, рукою вхопив за підборіддя й повернув до себе. Марічка побачила, як він зблід.

– Як?

– Вони бавились, і хтось штовхнув її на двері… там скло…

– А ти за чим дивилась? То ж так близько біля пульсів!3

Марічка почала тремтіти. Вона часто була свідком сварок між батьками, але зараз їй здавалось: ще мить – і тато вдарить маму. Знову вдарить.

– Я там… на кухні…

– Коли?

– Десь із пів години тому…

– Ти чого не поїхала зразу в лікарню? Уже збирайся!

Поки тато віз їх у лікарню, і цей шматок марлі просяк кров’ю, хоча Марічка відчувала, що її вже не так багато. Принаймні кров не просочувалась краплинами їй між пальців.

Заходити в лікарню було страшно, зразу згадались і кров з пальця, і болючі уколи, які вона мусила терпіти майже два тижні, поки хворіла бронхітом. Марічка лежала сама в лікарні, їй було холодно й страшно, а мама приходила лише раз у день, надвечір, щоб принести домашньої їжі. Плакати не було сенсу, бо медсестра дратувалась і укол ставав ще болючішим. І от знов лікарня, але сьогодні ще страшніше, бо мама ридає в хустинку, а тато злий як ніколи.

Усередині Марічку почало трусити. Після спекотного двору легка прохолода лікарні здавалась морозною, а навколо рани несподівано стало гаряче. Вона трохи сильніше притисла марлю й засичала від болю. Жар повільно розтікався чолом, і Марічці здалося, що воно пульсує й збільшується, а в самій рані поколює тисячами маленьких, дуже гострих голочок.

Тато вхопив Марічку за руку і швидко повів порожнім коридором, тоді щось запитав у медсестри, і вони зупинились. Марічка ні на що не реагувала. Дівчинка відчувала, як розпухла брова тисне на око, і його вже не можна розплющити. А якщо вона більше ніколи не зможе розплющити це око?

Марічку знов почало нудити, спину обдало холодом, і вона вже зібралася нарешті розревітись, але тато відчинив двері й завів її всередину. Дівчинка побачила лікаря, його здивований погляд – і заціпеніння зникло. Вона відчувала, що тато занадто сильно стискає її руку, мама досі плаче в хустинку, навіть у голосі лікаря було щось недобре.

Марічка глибоко вдихнула, і кров ударила у вуха, усе навколо почало розпливатись, здається, лікар запитав, як її звати, але далі вона не чула й не розуміла його, аж поки тато не розвернув її. На тапчані сидів хлопець, і Марічка впізнала його: старшокласник, один з найкращих футболістів школи, який одного разу заміняв учителя фізкультури в них на уроці й казав називати його Іваном Володимировичем. Марічка пам’ятала, як він ледве стримував сміх, коли хтось із учнів звертався так до нього. І зараз той хлопець дивиться на неї.

Дівчинка зачепилася за його погляд, щоб не розплакатись. Іван чужий, він хлопець, старший, з її школи – поки вона дивиться йому в очі, доти не заплаче. Хоч як боляче, але мусить витримати.

Лікар забрав марлю від її ока, і Марічка побачила, як смикнулись кутики губ хлопця, він важко ковтнув і наморщив носа. Йому неприємно, але він усе одно дивиться, а це означає, що насправді все не так погано.

Марічка відмовилася лягти на тапчан. Дівчинка точно знала: якщо заплющить очі, то буде боляче, вона розплачеться, і від того стане ще гірше. А так вона зможе витримати, хай навіть болить, і поки лікар зашиватиме рану, вона буде бачити з виразу Іванового обличчя, що лікар усе робить добре.

Перший укол болів так, що аж закрутило в носі. Марічка відчувала, як голка проколює шкіру, як неприємно, коли нитка тре і стягує краї рани, як усе ниє так, що пекучою крапкою віддає десь аж у ногу, але це байдуже, бо вираз юнакового обличчя наганяє жах.

Він намагався триматись, не показати, що йому неприємно, але губи стиснуті й нервово смикаються щоразу, як лікар робить шов; величезні очі майже не кліпали, а зараз Іван такий блідий, що добре помітно краплинки поту на його чолі.

Марічка дивилась і не могла відвести погляду, навіть якби захотіла. Вона тепер негарна, з неї будуть сміятись. Це ще одна нагода для однокласників познущатись, і вони обов’язково вигадають якесь гидке прізвисько і… заберуть пісню. Учитель музики не захоче, щоб вона співала на концерті…

Пальці судомно вчепились у тапчан, аж стало боляче. Якщо в неї заберуть можливість співати, то що залишиться? Батьки заледве назбирують гроші на пристойний одяг і взуття для неї, більшість однокласниць дивляться боком і не надто хочуть дружити. Єдина її цінність – голос…

Удома стало ще гірше, тепер брова боліла, нила, колола голками й свербіла так, що хотілося здерти пластир і терти чоло пальцями, аж поки всі ці відчуття не зітруться з обличчя.

Тато сказав Марічці сидіти у своїй кімнаті, але навіть крізь зачинені двері було чути сварку. Знову. Як і щодня останніх три роки. Тоді Марічка тихо йшла у свою кімнату, затуляла вуха руками й витягувала з пам’яті декілька розмитих спогадів п’ятирічної давнини, коли вони були веселою щасливою сім’єю. Тато приходив із заводу, забирав її з садочка, і вони разом ішли по маму в гастроном, а та, із високою зачіскою й підведеними очима, зустрічала їх усмішкою, і Марічка завжди отримувала щось смачне.

Потім усе змінилось і з кожним днем ставало тільки гірше. Мама все рідше усміхалась, перестала підводити очі, а високу зачіску змінила на маленьку ґульку. Щоденна їжа стала одноманітною, і жінка дуже рідко приносила з роботи щось лише для доньки.

Спочатку Марічка капризувала, навіть пробувала плакати, ніякі пояснення та вмовляння не допомагали, і одного разу мама зірвалась. Вона кричала на Марічку, а коли та почала плакати – схопила за плече, боляче стиснувши пальцями, шарпнула і, нахилившись, прокричала просто в обличчя:

– Заткнись нарешті! Грошей нема – і не знати, коли будуть!

Тоді тато вперше вдарив маму. Марічка не чула, коли він увійшов, не чула, що він сказав мамі, бо та несподівано відпустила її й відступила на крок. Дівчинка, усе ще схлипуючи, хотіла поскаржитися татові, а тоді побачила різкий рух його руки – і мамина голова смикнулася вбік. Звук ляпаса, такий дзвінкий у несподіваній тиші кухні, паралізував Марічку, вона боялася навіть дихати.

Мама вхопилась обома руками за щоку. У її погляді був страх, біль і неймовірне здивування – так, наче вона досі не вірила в те, що сталось. А в тата несподівано опустились плечі, і вся його злість випарувалась.

– Не кричи на дитину. Вона нічого не розуміє й не винна в тому, що сталось. Так само, як не винна в тому, що наш завод закривають.

Мамині очі стали ще більшими, а тоді вона розплакалась. Спочатку схлипом, а потім голосно, навзрид. А тато далі стояв посеред кухні й зовсім не намагався її заспокоїти.

Після того дня Марічка була впевнена, що все це сталося через неї, через її плач і постійне бажання чогось, хоч мама завжди повторювала, що не може зараз цього купити. Дівчинка не розуміла, не хотіла чути, вона звикла до іншого і своїми захцянками довела маму до крику, тому тато її вдарив. Тепер вони постійно сварились, і Марічка часто чула своє ім’я:

– Їй треба взуття… куртку… колготи… полікувати зуб… нема за що… коли тобі нарешті заплатять? Мені дають товаром, а тобі обіцяли гроші…

Розмова, яка починалася спокійно, з кожною хвилиною ставала все голоснішою, і Марічка затуляла вуха, щоб не чути, як вони сваряться через неї.

Відколи Марічка пішла до школи, спокійних вечорів майже не було. Мама здавала зміну в магазині й намагалася встигнути навести лад удома, приготувати щось інакше, як учора, а тато приходив з роботи втомлений і злий. Марічка пробувала випитати в мами хоч щось, але та тільки відмахувалася, щоб донька не заважала. Дівчинка зрозуміла тільки, що тато тепер заробляє на «шабашці». Але якщо в нього є робота і мама досі працює в гастрономі, то чому в них усе так погано?

І Марічка знов робила той самий висновок: батьки сваряться через неї. А вона ж так старається бути доброю, чемною, нічого не просить, хіба що хочеться аж так, що нема сил терпіти, але питає тільки раз і дивиться з надією. Часом мама довго затримує на ній погляд, і Марічці здається, що та зараз заплаче, але частіше просто відвертається зі словами завтра… пізніше… потім… коли будуть гроші.

Коли почалася школа, Марічці здалося, що це найкраща нагода виправити ситуацію. Дівчинка буде так добре вчитися, що батьки нарешті зрозуміють: вона добра дитина, – і перестануть сваритися.

Перший рік пролетів швидко. Марічка вчилася, почала читати першою в класі та хвалилась удома відмінними оцінками в щоденнику. Мама кидала неуважний погляд, казала: «Молодець, іди роби уроки», – і відверталась. Здавалося, вона сама шукає собі заняття – робити будь-що, навіть знов і знов те саме, – аби зайняти руки. Марічка ображалась, але стримувала сльози і йшла за домашнє завдання, хоча вже зрозуміла, що хорошими оцінками нічого не змінить.

На противагу мамі, тато завжди тішився з її успіхів. Саме він допомагав, коли Марічка чогось не розуміла, розпитував про школу, однокласників, учителів, перевіряв уроки, слухав, як вона читає. І саме він час від часу балував її чимось смачним або новим: морозивом, вафлями, лялькою, кольоровими олівцями – просто так, а не для школи, – яскравими резинками і заколками. Він не звертав уваги на мамине бурчання про гроші на вітер і сумно всміхався у відповідь на Марійчину щасливу усмішку.

У другому класі з’явилося те, що, здається, примирило та об’єднало батьків: Марічка стала солісткою шкільного хору. Її переставили з краю в центр і навіть дали вивчити кілька пісень, які вона буде співати сама. Сама!

Два роки Марічка була майже щасливою. На сцені – хай маленькій, шкільній – вона жила іншим життям, почувалася легкою та невагомою. Вона дивилась у зал, на вчителів, учнів, а бачила себе майбутню – знамениту, яскраву й дуже багату. Марічці було байдуже до всього іншого. До того, що дівчата в класі остаточно поділилися на групки відповідно до багатості, а її та ще двох дівчат приписали до найгіршої; і до того, що хлопці, спостерігаючи за ними, часто дозволяли собі обра`зи та неприємні жарти; і до того, що на ту ж оцінку, що й іншим, їй доводилося знати набагато більше.

У Марічки з’явилась мета – стати як Іра Білик. Дівчинка знала напам’ять усі її пісні, дивилась усі виступи, відеокліпи й записи концертів по телевізору, намагалася наслідувати рухи, манери, вимову, сміх. Вона часто розглядала себе в дзеркалі й тішилася своїм обличчям: великі сіро-зелені очі, густі вії, маленький носик і губки бантиком.

Марічка не думала про те, що з часом може змінитись, зараз вона була гарною й мала голос, який хвалили всі вчителі, особливо – керівник хору… А тепер у неї поріз на чолі. Зашита розпухла рана, від якої болить пів обличчя. А що буде, коли вона загоїться? А якщо не загоїться? Якщо залишиться величезний рубець, як у дядька із сусіднього будинку, якого до гикавки бояться всі її друзі й навіть старші намагаються з ним не сваритись? Як вона буде ходити до школи?

Погане передчуття змінилося страхом, панікою, і Марічка побігла на кухню до батьків. Їй треба почути, що все мине, що все буде добре. Їй треба, щоб мама обняла, заспокоїла, щоб тато усміхнувся і знов назвав своїм Чудесним Соловейком. Їй треба позбутися страху…

Батьки не сварилися, мама не плакала, не кричала – вона стояла, витягнута, як струна, зі стиснутими кулаками, і дивилася на тата майже з ненавистю.

– Ма-а-ам…

– Тобі було сказано сидіти в кімнаті!

Марічка відступила і схлипнула. Чому мама така зла на неї? Через поріз? Але ж то не її вина, вона не хотіла такого собі.

– Ти щось хотіла?

Тато намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?

– Я… хотіла… воно зійде?

Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись – легко, підбадьорливо, по-змовницьки, – і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.

– Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.

Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.

Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй… Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра… Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.

Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе…»

Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:

– Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.

А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, – опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.

Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.

Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки… блиск, як на футболі… Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану… щоб… хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..

Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить – але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість… Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти… Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко…

Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати – і прокинутись, коли вже все буде добре.

Медсестра обережно приклеїла пластир і усміхнулась.

– Ходімо, там уже твій тато зачекався.

А тато стояв блідий, із міцно стиснутими губами й опущеними плечима. Він не мав такого поганого вигляду навіть тоді, коли казав, що закривають завод.

У Марічки все скрутилося всередині, хотілося підбігти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на місці, голос зник і бракувало повітря. Це через неї тато такий.

Він усміхнувся, простягнув руку:

– Усе буде добре. Ходімо додому.

Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лікар відводить погляд, а Іван… усміхається. Йому весело!

І вперше за весь час Марічка розізлилась. На друзів, через яких усе це сталось і які тепер навіть не заходять; на маму, яка ні разу не пошкодувала; на лікаря й тата, які дурять своїм «усе буде добре», і найбільше – на Івана. Він навмисне прийшов сьогодні, навіть ближче підійшов, коли знімали пов’язку, щоб краще бачити, а тепер сміється з неї…

Марічка йшла коридором, ледве стримуючи сльози злості, і не опускала голови. Вона дивилася на людей у лікарняних коридорах, як загнане в кут вовченя, – безпорадна, але готова вкусити, щойно хтось наблизиться.

Тато привіз Марічку додому й почав збиратися на роботу. Мами не було, хоча Марічка точно знала, що в неї вихідний. Їй чомусь стало страшно залишитись удома самій, і вона пішла до кімнати батьків.

– Та-а-ат, а ти мусиш їхати тепер?

Він зупинився, поклав на ліжко купу одягу, з якою, здається, не знав, що робити, і спробував усміхнутись. Збоку на підлозі стояла сумка, з пакета біля неї виглядало взуття, і Марічку паралізувало від думки, що він збирається кинути її.

Тато, напевно, побачив її переляк, бо швидко підійшов і присів біля Марічки так, щоб їхні обличчя були якраз одне навпроти одного.

– Сонечко, я їду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собі раду, правда?

Марічка дивилась на тата і наче вперше бачила. Вона помітила, як він змінився за ці два роки: біля очей, губ і між бровами залягли глибокі зморшки, обличчя схудло, щоки запали, з’явились великі темні кола під очима, волосся вже не було таким густим, як вона пам’ятала, і в ньому проглядалося багато сивини. Її тато – завжди усміхнений, молодий, такий гарний – здавався чужим і старим. І вона розридалася – голосно й надривно. Схлипи з болем виривались із горла й забивали дух.

Коли Марічці нарешті стало трохи легше, вона зрозуміла, що тато обіймає її, гладить по голові й шепоче щось заспокійливе, але його голос тремтить так, наче він сам зараз розплачеться.

– Тату, а ти точно приїдеш у суботу?

– Так, обов’язково, – тато відсторонився, і Марічка побачила, що в нього почервоніли очі і тремтять губи. – У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маєш обіцяти мені не опускати носа, добре?

Марічка лише голосно шморгнула й кивнула.

– От і розумничка. А в суботу я привезу тобі… чого ти хочеш?

– Морозиво…

Тато розсміявся й погладив її по голові, заправляючи неслухняні пасма за вуха.

– Домовились.

У коридорі стояла мама, і Марічка зраділа: от зараз вона всміхнеться, скаже щось і поцілує тата в щоку на прощання, як колись, перед відрядженням.

Батьки ж зробили вигляд, що не помітили одне одного. Просто розминулись у коридорі, намагаючись навіть не торкатися. Тато зачинив за собою двері, а мама мовчки пішла до кухні. Марічка стояла й нічого не розуміла, у вухах гуділа кров, хотілося кричати і плакати від паніки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати.

Зранку – мама якраз закінчила обробляти рану і заклеїла її новим пластирем – по Марічку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицію перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, і Марічці стало соромно.

– Чого дивишся? Ніколи такого не бачила?

– А-а… а що сталося?

– Порізалась. То ми йдемо?

У школі чекали керівничка, старшокласники й керівник хору. Вони всі дивились на неї – зі здивуванням, нерозумінням, насмішкою та навіть злорадством. Їхні погляди пекли, змушували червоніти й опускати очі.

А потім у Марічки зламався голос.