Читать книгу Знайди мене - Зоряна Лешко - Страница 6

Кімната Марійці сподобалась. Байдуже, що тут порожньо й навіть стіни ще не пофарбовані – це її нова кімната й нове життя. Ще сьогодні вона перевезе всі речі, закине їх у маленьку комірчину на першому поверсі, поставить розкладачку й залишиться в цьому будинку назавжди. Разом із татом.

Марійці зовсім не хотілось озиратися назад, згадувати минулі п’ять років, що були для неї суцільним жахом. Не хотілося бачити нікого з минулого життя, навіть маму…

Тато справді приїхав у суботу, поставив свої речі в коридорі й пішов у ванну. Потім відрахував купку грошей, поклав на стіл перед мамою і, взявши Марійку за руку, вийшов надвір. Вони гуляли до вечора, були в кіно, у цирку, їздили трамваєм і об’їдалися морозивом.

Марічка почувалася втомленою і щасливою, але їй уже хотілося додому, щоб вони разом сіли за стіл повечеряти. Мама, напевно, вже наготувала чогось смачного. Щоб були розмови, питання, сміх. Тата ж так довго не було, і мама теж за ним мусила скучити.

Коли вони зайшли на кухню, мама якраз клала на тарілку нарізаний хліб. Вона мигцем глянула на них і розвернулася до плитки.

– Є пюре, котлети і підливка, салат у холодильнику. Дасте собі раду. Мені болить голова, і я йду спати.

Марічка завмерла, на очах виступили сльози глибокої образи. Вона так хотіла поділитися враженнями і віддати мамі подарунок – тоненький срібний браслетик із сердечком, ключиком і конюшинкою. Браслетик, про який продавчиня сказала, що це справжній талісман. А мама вийшла й навіть не подивилася на неї.

– Ну що ти, сонечко! Мама змучилась, вона виспиться, і завтра все буде добре. Ходімо їсти, а заодно розкажеш, коли в тебе виступ, щоб я зміг приїхати.

І Марічка розплакалася. Вона три дні не виходила з дому, ні з ким не розмовляла й не дивилась на себе в дзеркало. Нема голосу, а все інше байдуже. І мама, здається, ще більше розізлилась. Коли Марічка кинулась до неї в обійми й крізь плач сказала, що не може співати, мама на мить завмерла. Потім відсторонилась і подивилась на її чоло:

– Знайшла, за що переживати. Зараз треба пильнувати твій поріз, щоб добре загоїлось.

Вона принесла вату, перекис, пластир, мовчки обробила рану і, силувано усміхнувшись, відправила її в кімнату.

Марічка лежала в ліжку й уже не могла навіть плакати. Світ раптом втратив кольори й тепло. У неї не залишилось нічого, мама її не любить, а тато далеко…

– Заєчко, все буде добре, от побачиш. У нас ще все буде добре. Ти мені віриш?

Марічка витерла очі й змусила себе подивитись на тата. Він каже правду чи знову бреше? Як усе може бути добре? Навіть колись. Як усе може бути добре, якщо в неї нема нічого: ні мрій, ні впевненості, ні розуміння того, що відбувається з батьками?

– Не плач. Я тобі обіцяю: в нас усе буде добре.

І те, яким тоном тато сказав це, змусило Марічку проковтнути схлип і глянути на нього уважніше. Чоловік дивився наче крізь неї, губи стиснуті в тонку риску, темні кола під очима, сіре втомлене обличчя й зосереджена зла маска на ньому.

Марічка знову схлипнула. Він подивився на неї, усміхнувся й ураз став тим самим татом, якого вона так любила.

– Знаєш, залиш талісманчик собі. Я завтра знов поїду на тиждень, і буде тобі нагадування про мене, а мамі… мамі ми купимо щось іншим разом.

Уночі Марічка прокинулася сходити в туалет. Вона ввімкнула в коридорі світло і стерпла з переляку: в кухні лежало щось велике, ворушилось і сопіло. Крик застряг у горлі, а тоді воно ворухнулось, повернулось – і Марічка побачила тата на розкладачці.

Дівчинці здалося, що її облили холодною водою: тато ніколи не спав на розкладачці. Ніколи! Навіть після найсильніших сварок батьки спали в одному ліжку. Завжди! А тепер він тут і завтра їде. Мама вигнала його? А якщо тато образився й не повернеться більше?

Унизу живота нестерпно різонуло, і Марічка ледве встигла в туалет. Вона не пам’ятала, щоб аж так панікувала чи боялась, навіть тоді в лікарні. То був страх болю, а зараз вона втрачала свій світ: спочатку обличчя, потім голос, тепер тата.

Марічка не пам’ятала, як заснула, а коли прокинулась, у кімнаті був білий день. Вона зірвалася з ліжка й побігла на кухню. Розкладачки не було, тата теж, мама спокійно мила посуд.

– Де тато?

Мама здивовано озирнулась, здається, розгубилась, а вже за мить смикнула підборіддям і відвернулась.

– Курить на балконі.

Тато курить? Він завжди казав, що витрачати гроші на дим – то найбільша дурість людства. І тепер сам курить!

Він підійшов нечутно, поклав руку Марічці на плече й сумно всміхнувся:

– Проведеш мене?

Вона лише кивнула.

– Добре, я почекаю, поки ти вдягнешся.

Марічка стояла й дивилась услід автобусу. «Я обов’язково приїду в суботу. Тримай хвіст пістолетом – і все буде добре». Марічка знала, що добре вже не буде ніколи.

Дні тяглися нестерпно довго, зливалися в один довгий, нескінченно сірий день. Тато приїздив спочатку щотижня, потім двічі на місяць. Кожного разу він незмінно клав перед мамою купку грошей і йшов гуляти з Марічкою. А вона вже не могла довго тішитися зустрічам. Дивитись йому в очі й мовчати… про дядю Валєру.

Дівчинці не вкладалось у голові, як мама може приводити чужого дядька додому, сидіти з ним на кухні, пити чай чи каву, їсти його тортики, сміятися з його тупих жартів і навіть дозволяти виховувати її, Марічку.

Одного дня вона не витримала і, коли дяді Валєрі вкотре не сподобалось, як Марічка на нього дивиться, розвернулась до мами й майже крикнула:

– Я про все розкажу татові!

Мама лише театрально звела брови й аж надто байдуже відповіла:

– Ми з татом розлучились.

– Як?

– Дуже просто.

– Я хочу до тата.

– Співчуваю, але ти залишишся тут.

– А я хочу жити з татом!

– Ти не можеш жити з татом, бо йому нема де жити. Тема закрита.

Мама відвернулась і надпила з горнятка.

Марічка стисла кулаки і вийшла на двір. Якби вона знала, де зараз тато, – побігла б до нього. Чому він не сказав їй, чому нічого не пояснив? Він же обіцяв, що все буде добре! А нічого не добре. Усе тільки гірше з кожним днем. Мама поводиться з нею, як чужа, чіпляється за кожну дрібницю: не так зробила, не там поклала, не так подивилась, запізно прийшла, огризнулась, недовчила, запізно лягла спати… Море причіпок щодня. Хоч як Марічка старалась, усе намарно. І дядя Валєра – низький, круглий, неприємний…

Марічка зненавиділа його з першого дня, коли він прийшов із букетом лілій, тортиком, пляшкою вина й великою шоколадкою. Марічку вразило те, як змінилася мама. Вона чекала його, бо одягла свою святкову сукню, підкрутила волосся й підвела очі. Приймаючи букет, жінка опустила погляд і почервоніла. А Валерій Сергійович, як представила його мама, простягнув Марічці шоколадку й розтріпав важкою рукою їй волосся. Як дитині. Їй, яка зростом була йому до підборіддя.

З кожним наступним візитом чоловік ставав усе нахабнішим: «Дівка в хаті, а кругом пилюка», – і мама вже недобре мружиться й тикає їй у руки вологу ганчірку. «Не заметено, вікна сірі, посуд не помитий, плащ висить неправильно, взуття не так поскладане, спідниця закоротка», – Марічці почало здаватися, що всі свої причіпки мама перебрала від Валєри. Мабуть, заради його усмішки жінка готова на все, навіть несправедливо покарати власну доньку.

З часом Валєра почав залишатися на ніч, і Марічка зрозуміла, що тато ніколи сюди не повернеться. І, хоч як вона ненавиділа школу, зараз це було єдиним місцем, де дівчинка почувалася добре. Пересівши за останню парту, Марічка занурювалась у примарний світ своїх мрій. Світ, у якому нема Валєри, мама її любить, тато не мусить ночувати в друзів, коли приїздить її провідати.

Він незмінно залишав мамі купку грошей, і Марічка нарешті зрозуміла, що то гроші на неї, але донька чомусь і далі не може нічого попросити. Бо нема за що. Коли вона сказала мамі, що пожаліється татові – отримала дзвінкого ляпаса й відповідь, яка її болюче вразила:

– А ти заслужила? Краще б у своїй кімнаті порядок навела.

То вона не заслужила? Та вона зі шкіри пнеться, аби хоч один день до неї ніхто не чіплявся, – і все одно не достатньо? Ну то вона не буде робити взагалі нічого. Сидітиме у своїй кімнаті і прибиратиме тільки за собою – речі, посуд і нічого більше… І як вона має розповісти про все це татові?..

– У тебе гарно виходить.

– Га? Що?

– У тебе дуже гарно виходить, – тато кивнув на листок, який Марічка заповнювала нерівними штрихами, – схоже на графіку.

Марійка знову глянула на свої замальовки, наче вперше бачила. Чорно-білі квіти, візерунки, прямі та ламані лінії химерно переплітались, але вона ніколи не думала, що то гарно. Останнім часом таке бездумне заповнювання аркушів допомагало їй заспокоїтись, зняти напругу, перебороти злість, і вона без жалю викидала їх, щойно заспокоювалась.

– Ти ходиш на гурток?

– Ні.

– Дивно. А мама що каже?

– Нічого…

Тато тільки стиснув губи й повільно видихнув. Якийсь час вони сиділи мовчки. Марійка вже почала злитися на себе, бо тато приїхав вперше за місяць, а вона все зіпсувала.

– Ти дуже гарно малюєш, тобі обов’язково треба ходити на якийсь гурток. У школі є?

– Не знаю.

– То дізнайся. Якщо нема, то знайдемо платний.

Усередині стало гаряче і защипало очі – від радості та образи одночасно. Тато не вважає, що вона марнує час і папір. А мама завжди злиться через розкидані на столі листочки й навіть змусила забілити малюнок на стіні. Марійка намалювала його того дня, коли в неї вперше почались місячні, і вона, налякана незнанням та непідготовленістю, пів дня пролежала в ліжку. Той малюнок – єдиний, створений свідомо, зосереджено – їй подобався. Мамі було байдуже, вона накричала та стояла над Марійкою, поки вона, ковтаючи сльози, не забілила його повністю. Останньою краплею стало те, що Валєра подивився на неї з кривою посмішкою і сказав:

– Олечко, тепер тобі треба пильнувати дівку. Дисципліна, дисципліна…

Марійка спалахнула й вибігла з кімнати. З очей горохом текли сльози. Вона й так нічого не знала, чула дещо від однокласниць, але не від мами. А тепер – це. Навіщо вона розказала таке чужому чоловікові? І його тон… Чому так соромно і бридко, наче це щось… огидне, неприємне, стидке?..

– Він до тебе добре ставиться?

Марійка здивовано підвела голову: тато наче прочитав її думки.

– Хто?

– Валерій Сергійович, – здавалося, тато змушує себе назвати того на ім’я. – Він добре до тебе ставиться? Як щось, зразу кажи.

– Забери мене до себе…

Прохання зірвалося саме, Марійка навіть не встигла подумати. Тато насупився.

– То він добре до тебе ставиться?

– Так, – Марічка прикусила губу, – але я не хочу з ними жити…

– Зайченятко моє, розумієш, зараз я не можу забрати тебе…

– А коли зможеш?

– …Я живу там, де працюю і… за рішенням суду ти маєш жити з мамою. У неї є квартира, і я плачу аліменти, а з часом… Потерпи ще трошки…

Марійка почала плакати – тихо, без схлипів, сльози просто текли, і вона навіть не намагалась їх стримувати. Два роки без тата були жахом, тягучим, липким сном у чужому домі, з чужими людьми. Валєра постійно виховує її, уже навіть дозволяє собі кричати, повчає маму і взагалі – поводиться як господар.

А мама? Марійка не могла б сказати, що та зовсім її не любить. Вона готує, пере доньчині речі, стежить за порядком та уроками, сидить коло неї під час хвороби, але ніколи не обійме, не похвалить…

Марічка так заздрила деяким своїм подругам, чиї мами щиро раділи успіхам дітей, ходили разом на морозиво, радились, сміялись, між ними відчувалося справжнє тепло, тоді як у її житті – тільки обов’язки…

– Заєчко, не плач. Я відкрию тобі велику таємницю, – тато взяв Марійку за руку й ледь стиснув. – Подивись на мене. Це справді таємниця, і ти не повинна нікому казати, навіть мамі.

Марічка всміхнулася крізь сльози й кивнула. Вона вже дуже давно нікому не розказує своїх секретів.

– Добре. Ти знаєш, я будую будинки. Зараз не просто будую – я проєктую їх, і… мені добре платять. Минулого місяця я купив ділянку в гарному районі й уже зовсім скоро почну будувати будинок. Для нас. Яку ти хочеш кімнату?

І сльози знову потекли, радісні, щасливі сльози. Заради такого вона згодна ще потерпіти, тепер це буде навіть легко, бо є про що мріяти – власна кімната в домі, який збудує тато.

– Наступного разу я покажу тобі ділянку. Я вже заклав сад і вибрав місце для ставочка. А зараз ходімо, купимо тобі справжній набір для малювання…

Через пів року мама й Валєра розписались. Тихо, скромно, із мінімумом гостей. Мама здавалася щасливою, і Марійка подумала, що і їй нарешті перепаде трошки щастя. Жінка з радістю позувала з нею для сімейних фотографій, тішилася перед друзями розумницею донькою, а наступного дня Валєра сказав Марійці, що дівчинка поводилася не дуже скромно. Мама змовчала. Нічого не змінилось.

Марійка вже навіть не плакала. Вчорашнє тепло безслідно розтануло, оголивши образу й злість. Дівчинка автоматично виконувала свої домашні обов’язки, ігнорувала зауваження Валєри, хоч знала, що він за це дорікатиме мамі, вони посваряться, і мама образиться саме на неї – але нічого не могла із собою вдіяти. Їй погано – то чого вона має дбати, щоб було добре комусь. Навіть мамі. Вона ж за весь час жодного разу за неї не заступилась. У такі дні малюнки виходили особливо темними та химерними.

Платні курси давали чудовий результат. Марічка досить швидко навчилася базової техніки і зрозуміла, що, попри все, віддає перевагу малюнкам олівцем. Її захоплювало те, що одним кольором можна зобразити все: об’єм, глибину, тіні, контрасти, темряву, світло, добро, любов і навіть ненависть.

Якийсь час Марійка не помічала, як на неї дивляться в новій компанії. Вона так захопилася навчанням, що не помітила, як заправила довге пасмо гривки за вухо й відкрила всім на огляд свій рубець.

– Ого, яка командоска…

Марійка почула, але усвідомила сказане лише за кілька секунд. Вона повільно підняла голову, і хлопці навпроти швидко опустили погляди. Захотілося зірватися з місця й утекти.

Дівчинка вже встигла забути, як це, коли всі тикають у тебе пальцем. Рана загоїлася, шви зняли, але рубець – товстий та потворний – нікуди не дівся. Він гордо випинав над оком, волосинки брови не росли на ньому, і від того обличчя здавалося ще дивнішим. З неї сміялись, її обзивали, дражнили, штурхали, принижували – здавалося, діти не розуміють, як їй погано, і тішаться кожною її сльозинкою. Звиклось, минулось, забулось. І от знов.

Але цього разу Марічка не піддасться. Тато не для того оплатив ці курси, щоб вона все кинула за першої неприємності. Татові подобаються її малюнки, викладач похвалив на першому ж уроці, і цей несподіваний дар вона не втратить, як обличчя й голос.

Один із хлопців чекав на неї в парку.

– Привіт, я Матвій. Не звертай уваги на Миколу, він ще той тип. Ти класно малюєш, а я досі не вмію робити добру тінь. Покажеш якось?

Марічка закусила губу й дивилася на нього з-під лоба. Зовсім несподівано вона розгубилась і намагалася зрозуміти: він говорить правду чи це сплановано, щоб посміятися з неї.

– Я проведу тебе додому. Добре?

– Добре.

– Супер. Знаєш, я не дуже люблю малювати, але тато поведений на тому, що я буду крутим художником…

Веселий, дотепний та щирий, Матвій фонтанував енергією й сміхом. Забулися незручність та підозрілість, і геть не здавалася завеликою різниця у віці. Лише три роки – зовсім нічого. Уже біля дверей будинку Марійка не стримувала сміху, з усмішкою й заснула.

Наступного тижня після уроку вони пішли в парк малювати лебедів. Пів години, доки дозволяло денне світло, ще пів години на дорогу додому – і Матвій, наче ненароком, цілує її в щоку на прощання.

Марічка зайшла на кухню з усмішкою й зблідла. Мама сиділа за столом, склавши руки на грудях, зі стиснутими губами і злими очима. Посеред кухні стояв Валєра – із ременем у руці.

– Ну, і де ти шлялась?

У Марійки підігнулися ноги. Валєра карбував кожне слово і в той же час говорив тихо. Здавалося, він тільки й чекає нагоди вибухнути криком.

– Я не шлялась…

– Не шлялась? Надворі темно, а ти ще замала, щоб тебе хлопці додому водили. Де ви були?

Він уже кричав, рука нервово стискала ремінь, а Марічка розуміла, що від страху не може говорити.

– У парку… малювали лебедів…

– Лебедів… у парку… малювали… Хто тобі дозволив?

– А мені не треба вашого дозволу!

Сталося. Страх вихлюпнувся злістю, відбився від злості ще більшої, і Марійка вже знала, що він її вдарить. Вона повернулася до мами, але та навіть не ворухнулась.

Перший удар прийшовся на ноги. Обпекло вогнем, віддало у все тіло, з очей бризнули сльози. Марійка відступила, розвернулася, щоб утекти, але його рука лещатами стисла плече, аж їй кінчики пальців стерпли, і посипались удари – один за одним. Дівчина не могла вирватися, не могла захиститись, він тримав її за плече так, що весь біль помножувався стократ. Вона кричала, плакала, верещала – усе намарно. Здавалося, він отримує задоволення від биття – по ногах, сідницях, спині…

– А так тобі… гамнярка… шалава… я тобі покажу… я тебе навчу, як тато не вмів…

І раптом вона вирвалася, розвернулась до Валєри і штовхнула його руками в груди. З несподіванки він заточився й відступив на крок.

– Ах ти ж сучка…

Він знов замахнувся.

– Тільки спробуй ще раз ударити мене.

Він чомусь завмер із піднятою рукою. Марійка не впізнавала свого голосу, не впізнавала себе. Їй боліло все тіло, пекло немилосердно, нила рука, перед очима пливли червоні кола, але вона вже не боялася Валєри. Дівчиною тіпало від образи й ненависті. Він посмів згадати її тата. Образити його. Прийшов на все готове, а тепер командує.

– Ти… що собі дозволяєш?

Як добре, що недавно на відкритому уроці їм розказували про права дітей, про міжнародну конвенцію і про те, що вона діє і в Україні.

– То ти що собі дозволяєш? Хто ти такий, щоб рухати мене? Ще раз удариш, і я піду в міліцію й напишу заяву. Напишу, що ти мене б’єш, бо… бо я не хочу з тобою спати…

– Марія!

Мама зірвалася з крісла, і Марійка наче вперше побачила її. Увесь цей час мама сиділа тут, бачила все це – і дозволила! Вона – мама! – не захистила, не сказала ні слова, навіть не ворухнулась. Дозволила чужому чоловікові знущатися з власної дитини, бо він… важливіший.

На очі знову навернулися сльози: несправедливість, образа, біль та розчарування – вона не потрібна мамі. Не потрібна їй у новому житті. Мамі потрібні аліменти – гроші, купка яких помітно збільшилася за останні пів року. Тато думає, що дбає про неї, а насправді вони…

Марійка витерла очі і втупилась у маму:

– Що «Марія»?! Яке він має право бити мене? Обзивати? Я піду від вас…

– Та кому ти потрібна, така?

Дівчина повільно повернулася до Валєри. Як же вона ненавиділа його зараз. За всі образи, приниження, побиття, за тата.

– Я потрібна татові. А вам треба його гроші. Мої гроші.

Валєра скрипнув зубами та зробив крок до Марійки.

– Тільки спробуй! Я втечу, вискочу з вікна й піду знімати побої. Закатаю істерику в міліції, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татові, і він заб’є тебе!

Валєра розвернувся і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.

– Маріє! Як ти могла?

Що? То вона ще й винна?

– Ненавиджу… Ненавиджу тебе!

Марійка спала на животі й плакала крізь сон. Вранці вона ледве підвелася з ліжка. Було боляче стояти, сидіти, ходити. Почекала, поки всі підуть на роботу, і вийшла з кімнати. Навіть сходити в туалет було боляче. А ще ж школа, гурток. Марійка розуміла, що кілька днів нікуди не ходитиме. Навіть квартирою. А наступного тижня приїде тато, і вона все йому розкаже.

Розказала не все. Бо що буде потім? Татові нікуди її забрати, а якщо він піде додому з’ясовувати, то жити буде вже зовсім нестерпно. Валєра вдає, що її не існує, мама говорить тільки тоді, коли вже інакше ніяк, зате ніхто не вказує, що робити. Кожен сам за себе.

– Щось ти сьогодні невесела.

– Я посварилася з мамою і Валє… Сергійовичем. Вони зі мною не говорять.

– Що сталося?

– Він хотів мене вдарити.

– Що? – Тато зірвався на ноги, ледве не перекинувши столика. – Та я йому…

– Не треба. Ти ж не можеш забрати мене. Просто… ти б не міг відкрити мені рахунок? І не давати мамі так багато.

Тато дивився на неї довго, вивчаюче й опустив голову.

– Не думав, що все аж так… Я сам винен. Треба було завезти тебе до бабці. Ходімо в банк, поки відчинено. Усе ще буде добре, ти мені віриш?

Марійка кивнула. Звичайно, усе буде добре. Колись.

Здається, після того, як тато пішов, залишивши гроші, Валєра вдарив маму. Марійці було байдуже. Вона сиділа в кімнаті й розглядала відблиски лампи на новенькій банківській карточці.

Два роки пролетіли, як день. Марійка відгородилась від усіх. Уроки вчила, як їй зручно; на все літо їхала до бабці; відверто грубіянила тим, хто їй не подобався; сама прала свої речі, готувала канапки; сама вибирала одяг та взуття й із задоволенням дивилась, як змінюється обличчя мами, коли вона сказала, що тепер тато дає гроші їй. Єдине, що не змінилось, – уроки малювання. Марійка не пропустила жодного, і вчитель радив їй подавати документи в Академію мистецтв.

Хлопці? Матвій, як виявилось, зустрічався з нею заради спортивного інтересу й кількох безкоштовних уроків. Марійка помічала зацікавлені погляди хлопців і мимовільний шок у тих самих очах, коли наче ненавмисно показувала свій рубець. Вона відчувала якесь неприродне задоволення, відшиваючи таким чином залицяльників, і злораділа та ненавиділа себе одночасно. У цьому житті вона нікому не потрібна, крім тата, але ще трошки – і почнеться нове життя.

Марійка чекала свого шістнадцятого дня народження, щоб покинути ненависну квартиру і старе життя назавжди.

І ось вона тут. У будинку своєї мрії. Тут ще пахне штукатуркою, фарбами, деревом, але кімнати величезні, світлі, вона матиме власний балкон та ванну й буде повноправною господинею, аж поки тато…

Ні, Марійка не хотіла думати, що тато приведе когось у цей дім. А навіть якщо й так – та жінка не буде такою, як Валєра.

– Заєчко, ти де?

Марійка збігла сходами вниз.

– Тат, ну яка я вже заєчка?

– До вісімнадцятої тридцять чотири ти ще заєчка, а потім буде видно.

– Татку, тут та-а-ак класнюче! І я буду спати у своїй кімнаті вже сьогодні. Спочатку хотіла на розкладачці внизу, але ну його. Кину матрац на підлогу і висплюсь, як ніколи.

– Ти впевнена, що хочеш переїхати вже сьогодні?

– А…

Марійка не знала, що думати. Тато не хоче? Він же обіцяв!

– Тобі ж треба буде добиратися до школи майже годину.

– Тату, ще неповних два місяці школи. Я витягну, не переживай. Головне – що я тут, а вони всі там.

У животі по-зрадливому голосно забурчало, і вони дружно розсміялися.

– Їдьмо в центр святкувати. Заодно обговоримо плани на майбутнє.

Марійка ще ніколи не була у справжньому ресторані й не пила справжнього вина. Захоплена обстановкою залу, вона забула вдати перед татом чемну дівчинку і, лише помітивши його примружений погляд, поспішно перепитала:

– А мені можна?

Тато розреготався й собі надпив із келиха.

– Тільки не кажи, що ти досі не пила алкоголю.

Марійка чомусь густо почервоніла й несподівано з викликом відповіла:

– Пробувала, і не раз. А що?

– І як у порівнянні?

Вона мовчки дивилась на тата й думала, який же він усе-таки крутий.

– Нема слів.

І справді, як можна порівнювати чорнило, часто закисле, чи засолодке, або й геть чисто спиртове, зі справжнім вином? Терпкість, яка спочатку не сподобалась, залишала приємний післясмак. Хотілося вдихнути леткий аромат, зробити ще один ковток, заплющити очі й знову відчути, як змінюється смак.

– Ти маєш можливість вибору, і я хочу, щоб вибирала найкраще.

Марійка це чомусь сприйняла як виправдання й відкуп за минулі п’ять років. Замість усмішки у відповідь, вона зробила ще один ковток і задоволено замружилась. Для чого показувати татові, що їй не сподобалися його слова? Для чого ображати й починати нове життя з непорозуміння?

– А що святкуємо?

Марійка бачила, як тато виструнчився в кріслі, у нього миттєво загорілись очі і, здається, навіть почали злегка труситися руки.

– Сьогодні сталися дві дуже важливі події в моєму житті: твій день народження і… я офіційно заснував будівельну компанію й назвав її майже на твою честь – «Мрія». За що і вип’ємо.

– Вітаю, тату! Я завжди знала, що тобі все вдасться.

Марійка усміхалась, пила вино, їла страви, про які раніше лише читала, сміялась із татових жартів і зацікавлено слухала його розповіді про плани та перспективи, хоча насправді всередині було щось неприємно зле. Таке відчуття, наче татко відкупляється за все, що сталось у минулому. Але дівчина не чекала відкупу – вона хотіла, щоб тих кошмарних років узагалі не було. Знущань у класі, коли діти дізналися, що в неї другий тато; маминої байдужості й постійного недоброго погляду Валєри; того, що навіть хлопці, які їй справді подобались і яким подобалась вона, відсмикували руку від її обличчя.

Марійка могла довго стояти перед дзеркалом і гіпнотизувати своє відображення, хоча розуміла: потворний грубий рубець нікуди не дінеться. Його не ховав навіть товстий шар макіяжу, яким вона зловживала ще зовсім недавно.

Якийсь час дівчина купувала розрекламовані креми, які обіцяли розчинити будь-які шрами, але в неї почалась жахлива алергія, око пекло, сльозилось і підпухало. Єдиним варіантом залишалась ненависна гривка.

А може, попросити тата, хай знайде лікаря, який виріже це потворство з її обличчя? Хай буде ще один рубець, але тоненький, щоб можна було замаскувати. Тато ж тепер має можливість…

– Про що замріялась?

– Ким мені бути.

– І що ти надумала?

– Я буду дизайнером інтер’єрів у твоїй компанії.