Читать книгу Гра у відрізаний палець - Андрей Курков - Страница 10

Нік прокинувся з першими променями сонця. Увечері він не закрив легку фіранку і тепер мружився, крутив головою, приходячи до тями. Знову на руці відчув холодний метал годинника. Нарешті розплющив очі й підніс до обличчя руку з годинником. Тільки чверть на шосту. Скільки ж він спав? Дві години? Три? Лягаючи, він не дивився на годинник, і тепер залишалося тільки здогадуватися, скільки тривав його сон.

Він сів на ліжку, замислився. Згадав минулу ніч і «кіно», показане йому Іваном Львовичем. Згадав розмову з полковником, що відбулася потім. До нього поступово доходило, що час, його час, прискорив свій хід і ось-ось мав зірватися з місця, як за сигналом стартового пістолета. Сьогодні ввечері йому належало врятувати життя цьому хлопцеві, Сергієві Сахну. Він іще не знав, де і як це відбуватиметься. Але потім, після цього, доведеться ховатись і бігти, бігти і ховатись. А значить, сюди йому, скоріше за все, вже не повернутись. А як же речі? Як же п’ять тисяч «квартирних» доларів, що загорнуті в рушнику і лежать у валізі? Як далі?

Думки, що квапилися, не підказували, що і як робити. Вони тільки ставили перед фактом, але й цього Ніку виявилося досить, аби повністю отямитися.

Іван Львович прийде об одинадцятій, зараз тільки пів на шосту. Часу в нього вдоста, і можна що-небудь зробити. Тільки що?

Нік устав, одягнувся. Поставив чайник. Нарізав хліб, ковбасу, сир. І робив усе це механічно, думаючи зовсім не про їжу.

Потім пив розчинну каву. Пив каву і думав. Уже спокійніше.

Що робити з документами, з доларами, з речами, адже не буде ж він тягати за собою ці дві валізи? У будиночку залишати їх не хотілось. Якби в нього були тут друзі – залишив би у них, але він, схоже, і з’явився тут тільки тому, що нікого у нього в Києві, та і взагалі в Україні, не було. Він був ідеальний Невідомий. Коли б знайшла міліція його труп – він би і залишився невпізнаним. Навіть якби по телевізору фотографію показали. Тільки Валентин із дружиною могли б його впізнати, але і то навряд чи вони б приглядались. Адже смерть згладжує вираз обличчя. Іноді тільки рідні можуть упізнати своїх небіжчиків.

Роздумуючи так, Нік повернувся думками до Валентина. Адже ніхто не знає, що вони познайомилися.

Не допивши кави, він повернувся в спальню, витягнув із-під ліжка обидві валізи.

Розкрив. Виклав на підлогу рушник із доларами, записник, теку зі своїми документами – свідоцтво про народження, військовий квиток, свідоцтво про шлюб та інші папери, якими поступово обростає людина.

«Добре б їм щось подарувати», – подумав Нік, зупинившись і знову оглянувши вміст двох розкритих валіз.

Узяв у руки електробритву «Philips», відклав до рушника й теки з документами. Він уже давно голився безпечною, а електробритву купив якось здуру. Вона нова, у футлярі та з інструкцією арабською мовою. Але навіщо до бритви інструкція?

Знову його очі забігали по речах. Хотілося знайти що-небудь для Світлани, дружини Валентина. Але ж у нього нічого жіночого в речах не було. Нік замислився.

«Треба буде їм обов’язково залишити адресу саратовської рідні. Про всяк випадок, – думав він… – Ручка, у мене красива ручка із золотим пером. Китайська. Ось що їй подарую…»

Зібравши рушник, теку й інші дрібниці в кульок із написом «Marlboro», Нік вийшов із будиночка. Озирнувся – навкруги було тихо. Пройшов до кручі, повернув праворуч, спустився по сходинках до річки, потім по стежині через дірку далі.

Сподівався побачити Валентина з вудкою в тому ж місці, але його там не було.

Зупинився на мить, огледівся. Ось та стежина, по якій вони піднімалися до його хвіртки.

Нік обережно попрямував угору по стежині. Упізнавши хвіртку, заспокоївся. Зайшов у двір.

Зупинився перед дверима до красивого триповерхового особняка. Усередині було тихо. Годинник показував чверть на сьому. Було схоже, що всі в будинку спали, і не було ніякого бажання їх будити. Не було бажання, але була необхідність. Стояти під дверима і чекати перших уранішніх шумів було ризиковано.

Нік неголосно постукав. Ніхто не відреагував. Він постукав голосніше. Потім стукав іще декілька хвилин, неголосно, але наполегливо.

Почувши скрип дерев’яних сходів, перестав. Кроки завмерли за дверима, і вони прочинились. У отворі Нік побачив заспане обличчя Валентина.

– Вибачте, заради бога, – заговорив Нік. – У мене до вас на три хвилини розмова… Я б пізніше прийшов, але не можу…

Валентин, придивившись, упізнав гостя. Відчинив двері.

– Я нездужаю, – признався він Нікові. – Чи то застудився, чи то отруївся чимось. Біс його знає… Чай будете?

Коли вони вже всілися з чаєм за довгим сосновим столом, Нік дістав із кулька електробритву та ручку.

– Це вам і вашій дружині… У мене до вас велике прохання. Ви нікому не говорили про мене?

– Ні, – здивовано відповів Валентин.

– І не потрібно. Будь ласка. Я не можу вам усього розповісти, але я потрапив у такі обставини, що мені доведеться на якийсь час поїхати… І я хотів залишити вам найцінніше на збереження, тому що більше тут нікого не знаю…

Він виклав на стіл кульок.

– Тут гроші, документи. Я вам напишу про всяк випадок адресу дружини – вона зараз у рідні в Саратові. Якщо мене довго не буде, приміром, місяців два, напишіть їм, скажіть, що у вас мої речі… Я зараз адресу дам…

Переписавши із записника адресу, він простягнув її Валентину, потім, передумавши, опустив її в кульок із речами.

– Так краще, – сказав він. – Так не загубиться. Ви вибачте, що я вас навантажую…

– Нічого-нічого, – Валентин кивнув.

Його червоні очі цього ранку хворобливо дивилися на світ, і Нік дійсно почувався винуватим. Він раптом подумав, що зараз і Світлана прокинеться, спуститься, і йому буде ще більше незручно.

– Я піду вже, а ви лягайте. Вибачте, що розбудив…

Нік підвівся з-за столу і, кивнувши на прощання, вийшов із будинку.

Повернувся до себе спокійний, із почуттям виконаного обов’язку. Ще раз поснідав.

Подивився на годинник – усього лише за десять хвилин восьма.

Вийшов знову на вулицю і сів на дерев’яний поріжок. Прислухався до дзвінкого співу птахів. Ранок був чудовий, казковий. Сонце, птахи, яскрава зелень. Добре, якби все це тривало і тривало, супроводжуючи його життя.

Підвів голову, почувши барабанний дріб дятла. Спробував відшукати його очима. Знайшов угорі, під самою кроною могутньої щоглової сосни.

Подумав про те, що востаннє, напевно, чув дятла в дитинстві. У Таджикистані дятли йому не траплялися. Може, їх там узагалі немає…