Читать книгу Гра у відрізаний палець - Андрей Курков - Страница 9

Яскравий місяць за кухонним вікном осявав землю блідим тьмяним світлом. У цьому світлі недобудовані багатоповерхівки, що завмерли на ніч, здавалися руїнами війни, яка нещодавно закінчилася. З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднілося казкове нерухоме село, два озерця, що відбивали місячне світло, декілька самотніх вуличних ліхтарів.

Віктор сидів на кухні з вимкненим світлом – місяця вистачало, аби бачити, де в чайної чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, світло було не потрібне.

У тиші квартири цокав тільки настінний годинник, який висів на кухні. Показував пів на третю ночі. Дружина і дочка спали. Спало місто за вікном і спало підім’яте містом село, назви якого Віктор не знав.

За останні два дні «знайомство» Віктора з покійним генералом у відставці Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло інше знайомство – абсолютно нормальне – із судмедекспертом на прізвище Ройтман. Після півгодинної розмови, під час якої Ройтман чомусь захищався, хоч на нього ніхто й не нападав, Віктор нарешті дізнався деякі додаткові відомості про труп генерала. Помер він, виявляється, скоріше за все, ввечері двадцятого травня, перед цим заздалегідь ситно і якісно повечерявши, запиваючи чимось міцним. Вечеряв у поспіху: шматки балику, салямі, млинці із червоною ікрою, погано прожовані, ще не встигли перетравитися, – все ще було в шлунку, коли він вирушив у політ. Канат на його шиї зав’язали, коли він уже був мертвим.

Причина смерті – інфаркт. Але, йдучи у відставку, генерал Броницький пройшов ретельну медкомісію і був визнаний повністю здоровим. Йому й було всього сорок сім років. Пив мало, захоплювався байдаркою та полюванням.

Після поїздки до судмедекспертизи Віктор відвідав удову Броницького. Делікатно посидів у неї на кухні. Тримала вона себе в руках, налила слідчому і собі по п’ятдесят коньяку, згадали покійного. Побідкалася, що ще не поховали його. «Тіло поки що не віддають. Сказали, що треба провести різні аналізи». Віктор пообіцяв прискорити проведення «аналізів».

Дружині Броницького було років сорок. Одягнена добре, по-домашньому. І відповідала на його запитання спокійно, наче була їхня розмова чимось абсолютно звичайним.

– Друзів у нього не було. Раніше, в штабі, були. А коли перейшов у радники – не стало. Дуже любив сина – Володьку. Він зараз у Англії, в коледжі навчається. Тільки-тільки відлетів, за два дні до цієї жахливої новини. Може, й добре, не потрібно йому ні похорону, ні розпитувань. Йому тільки вісімнадцять, він такий вразливий… Я спершу злякалась, у нього ж за навчання тільки на півроку наперед сплачено, але приходили тут колеги, пообіцяли за держрахунок до кінця навчального року все сплатити. Потім повернеться, тут доучуватиметься…

Зараз, серед спокійної київської ночі, згадуючи цю розмову, Віктор налічив принаймні ще п’ять запитань, які потрібно було задати. Дасть Бог, він із нею ще поговорить. Вона ніби сама йому допомагала – просто розповідала приблизно те, що мусило його цікавити. Тепер уже було зрозуміло, що її довгий монолог на жодне серйозне запитання, мабуть, і не відповів.

Навшпиньки Віктор пройшов у кімнату, вийшов на відчинений балкон. Перевірив, чи на місці машина. «Мазду» він тепер ставив під своїми вікнами. Так було спокійніше. Хоча від вікон до машини було добрячих двадцять з гаком вертикальних метрів.

Повернувшись на кухню, продовбав дві дірки в банці пайкового згущеного молока. Присмоктався за старою звичкою. Запив захололим чаєм.

З коридора долинула телефонна трель.

Віктор за три кроки підскочив до піджака, що висів на гачку, витягнув із бічної кишені мобільний телефон, натиснув зелену кнопку і, тільки повернувшись на кухню, підніс телефон до вуха.

– Алло! – прошепотів Віктор.

– Це я, Георгій. Привіт!

– Привіт, – приголомшено відповів Віктор.

– У мене безсоння, ось вирішив дзвякнути. Як там, із вдовою познайомився?

– Так.

– І про щось довідався?

– Майже ні про що.

– Це тому, що розмовляв на її території. Знаєш, як у футболі: перемога на полі супротивника вважається подвійною. Тобі треба її куди-небудь запросити. У кафе яке-небудь. Уранці, годині об одинадцятій, аби вона вже привела свій зовнішній вигляд у порядок, а думки щоб були ще розкидані… Розумієш?

– Авжеж…

– Ну, якщо розумієш, подзвони їй завтра годині о десятій ранку, скажи, що заїдеш за нею об одинадцятій і по-діловому поклади трубку. Щоб їй нікуди було діватись. У тебе, я бачу, теж безсоння?

– Так, – признався Віктор, і тут же якась підозра закралася в його думки.

Він визирнув у вікно, оглянув нерухому нічну панораму – все тихо і мертво.

– Ну, гаразд, до зв’язку. Я поїхав! – мовив знайомий чоловічий голос, і його змінили короткі гудки.

Віктор опустив трубку на стіл. Подивився у вікно і раптом побачив, як біля огорожі сусіднього будівництва якась машина засвітила фари і стала видимою. Виїхала на «дорогу життя» і неспішно покотила до траси.

Уранці він півгодини стояв під холодним душем, приходячи в бадьорий стан.

– Ти на чорта схожий! – сказала йому за сніданком дружина. – Під очима – синці, блідий, як мрець!

– Нічого, сьогодні відісплюся, – пообіцяв скоріше сам собі Віктор, шматуючи ножем яєчню.

Із кімнати почувся плач донечки, і дружина, на ходу розстібаючи верхні ґудзики халата, побігла туди. У Яни теж настав час сніданку.

Іра, згадавши, що вночі годувала її лівою груддю, зараз піднесла до правої.

Віктор випив у кухонній самотині чашку кави. Вийшов на балкон, подивився з висоти восьмого поверху на свою червону «мазду». На сусідські «москвичі», «ЗАЗи», що стояли трохи віддалік акуратною шеренгою, та древній «мерседес», що прилучився до них. Хоч він і розумів, що машина – не його, а службова, однак утриматися від зарозумілої посмішки не зміг.

Іще раз умився холодною водою. Подивився на годинник – за чверть дев’ята. Зайшов у спальню, посидів хвилинку біля Іри і Яни, що присмокталася до правої груді дружини. Відчув себе «третім зайвим». Повернувся на кухню. О пів на десяту, коли «дорога життя» вже спустіла, і тільки декілька сусідських хлоп’ят із пластмасовими автоматами в руках грали на її узбіччі в «нових росіян», Віктор узяв мобільний телефон і подзвонив удові Броницького.

Твердо та ввічливо він запросив її на каву, попросив спуститись о десятій на вулицю і, не давши їй часу на відповідь, попрощався.

Коли червона «мазда» зупинилася біля другого під’їзду відомчого «генеральського» будинку, вдова Броницького вже сиділа на лавці в довгій чорній спідниці та блузці смарагдового кольору. У руках вона тримала маленьку сумочку.

На «мазду» вона не звернула уваги, поки з неї не вийшов Віктор. З її реакції можна було легко зрозуміти, що слідчого вона чекала скоріше побачити пішим або в крайньому разі на пом’ятих «Жигулях», аніж на новенькій іномарці.

Віктор, відзначивши подумки її здивування, всміхнувся. Привітався і, тримаючи діловий ритм, одразу відчинив їй дверці машини.

– А в газетах пишуть, що в міліції поспіль убогість, – мовила Броницька, дивлячись на слідчого, який їй раптом здався симпатичнішим, аніж уперше.

«Перше враження часто оманливе», – подумала вона, згадавши про день знайомства зі своїм майбутнім чоловіком.

Бар «Сивий кіт», мабуть, щойно відчинили. Сходинки були ще мокрими від ганчірки прибиральниці. Всередині – нікого. Тільки молода барменша, яка знову перестаралася з косметикою.

«Зарано встає», – подумав про неї Віктор.

Галантно всадовив Броницьку за той же кутовий столик, за яким він сидів тут із Дмитром.

– Каву? – запитав удову.

– І коньяк, – додала вона, всміхнувшись. Уже в перші хвилини розмови Віктор оцінив правоту «мобільного» Георгія, що подзвонив уночі. Дійсно, заданий уранішній ритм уже приносив свої плоди. Броницька була в мінорно-романтичному стані, але при цьому часто всміхалась і, як здавалося Віктору, кокетувала з ним. При цьому спокійно, мовби між іншим відповідала на його запитання. І відповідала по-справжньому. Він уже дізнався про тих старих друзів її чоловіка, які зникли після переходу його на роботу в апарат президента. Зникли вони не просто так – виявляється, в штабі стався переполох, якесь просочування інформації. Назрівав великий скандал, і його намагалися зам’яти. Врешті-решт, зам’яли, але в результаті цього «заминання» один полковник наклав на себе руки, пропала безвісти вільнонаймана секретарка і троє людей із командування штабом опинились у Москві. Опинилися дуже швидко, при цьому їх посадкову смугу було заздалегідь підготовлено, і поки скандал розгорявся, їх сім’ї спокійнісінько переїхали в Білокам’яну і зайняли непогані квартири на Кутузовському проспекті. Один із цих трьох – Максим Івін – і був кращим другом Броницького. Він кілька разів дзвонив після переїзду, а до скандалу часто бував у них удома. Броницький у давні добрі часи їздив із ним на полювання, у преферанс грав.

Коли Віктор сказав, що для преферансу потрібно як мінімум три гравці, вдова грайливо махнула рукою.

– Вони за карти зазвичай сідали вночі, коли я вже спала. Максим викликав по телефону свого сина або когось із підлеглих. Уранці встану, а мужики хто на канапі, хто на кріслах сплять. Тільки подивишся, кого вони вночі викликали, і у ванну…

Узявши ще каву з коньяком, Віктор продовжив розмову, але чи то ранок закінчувався, чи то коньяк чинив на Броницьку гальмівну дію, але вона говорила все менше, паузи між запитанням Віктора та її відповіддю подовжувалися. Віктор зрозумів, що цього разу пора згортатися, щоб закінчити розмову на приємній ноті.

– Ви обіцяли прискорити справу з похороном, – нагадала вдова. – Незручно якось, телефонують колеги чоловіка, сусіди. Запитують… Хочуть попрощатися.

Віктор ще раз твердо пообіцяв допомогти.

Коли Віктор з Броницькою вже встали з-за столу, їм на зміну в бар прийшли ще двоє відвідувачів – чоловіки років п’ятдесяти: один у дорогому темно-синьому костюмі, другий легко вдягнений – у чорних брюках і білій сорочці з яскравою шовковою краваткою.

Удову Віктор підвіз до її парадного і на прощання отримав приємну усмішку, яка обіцяла подальше спілкування.

У райвідділі, куди він приїхав тільки під першу годину, його чекала новина: труп Броницького зник. Уночі хтось відключив допотопну сигналізацію й уломився в будівлю судмедекспертизи. Вкрали тільки труп, усе інше було на місці.

Швидко записавши на аркуші паперу все найважливіше, що він почув у барі від удови, Віктор вибіг до машини.