Читать книгу Гра у відрізаний палець - Андрей Курков - Страница 15

Потяг відходив із дванадцятої колії, і їм довелося бігти спочатку по підземному переходу, а потім і вздовж потяга, відшукуючи потрібний вагон.

Нарешті всілися на нижній полиці, перевели подих. Сергій уперше зосереджено подивився на Ніка.

– Хто ти такий? – запитав він.

– Звуть Нік, потім усе поясню.

Сергій в’яло посміхнувся й кивнув.

«Що я йому потім поясню? – роздратовано подумав Нік. – Що я можу йому пояснити?…»

Він замислився, а потяг тим часом сіпнувся і покотився в невідомість. Загальний вагон був напівпорожній і, таким чином, ставав плацкартним.

Товста провідниця взяла у них квитки.

– Білизну брати будете?

Нік кивнув.

– Заховати що-небудь потрібно?

– Що? – Нік підвів на неї здивований погляд.

– Що-що! Від митниці! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на ідіота.

– Ні, дякую.

– Ваші проблеми, – кинула вона й пішла далі по вагону.

Через три години, коли обоє вони вже спали, потяг різко зупинився. У вагоні спалахнуло світло, і хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Підготувати паспорти!»

Нік поліз у кишеню джинсової куртки. Витягнув свій паспорт, підніс до очей. Він і не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тільки, як отримав від Івана Львовича документ і відразу заховав у кишеню.

Це був новий російський закордонний паспорт. Розкривши, Нік зі здивуванням побачив своє фото й усі свої справжні дані – прізвище, місце народження і дату.

Звідки полковник усе це знав? Може, він сам йому розповів? Нік спробував згадати їх спільну вечерю в Душанбе. Вони тоді багато говорили, й Нік дійсно розповідав про себе. Зараз важко було згадати все, що він говорив полковникові. Він же, до того ж, напився тоді. Напився так, що полковник проводжав його додому. Напився від образи – адже саме того дня він дістав відмову на свій рапорт про переведення в Росію.

Поклавши паспорт на стіл, Нік озирнувся на Сергія, що спав поруч на сусідній нижній полиці.

– Гей, – поторсав його Нік за плече. – Кордон. Прокинься.

Сергій розплющив очі, тупо моргнув кілька разів, дивлячись на Ніка.

– Паспорт у тебе є? – запитав Нік, переляканий несподіваною думкою про те, що Сергій міг виявитися без документів.

Сергій кивнув. На відміну від Ніка, він роздягся перед тим, як лягти. Його джинсовий костюм лежав під подушкою. Діставши куртку, він витягнув із кишені пожований, іще радянський паспорт. Поклав його на стіл і знову відкинувся головою на подушку, заплющив очі.

Нік, почекавши хвилину і упевнившись, що Сергій знову заснув, проглянув його паспорт. Сторінка «сімейний стан» була порожня, дітей у нього не було. Народився в Донецьку 12 вересня 1964 року. Поверх прізвища чиясь важка рука опустила ліловий штемпель «Україна».

Поклавши два паспорти разом, Нік всівся на своїй полиці в очікуванні прикордонників.

Прийшла худа гостроноса блондинка в зеленій формі. Суворо порівняла фотографії в паспортах з обличчями. Нічого не сказавши, пішла далі.

Потім з’явився товстенький невисокий митник із короткими акуратними вусиками.

– Ваші речі? – запитав він Ніка.

– Ми без речей.

– Встаньте!

Нік підвівся. Митник перевірив багажну коробку під полицею, на якій Нік спав. Нік теж подивився туди і побачив тільки зім’яту газету і двох тарганів, які завмерли від раптового світла.

– Гроші, валюта є? – Митник повернув свій примружений погляд на пасажира.

– Є небагато, – трохи зачекавши, відповів Нік.

– Цей із вами? – Митник кивнув на Сергія.

– Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пінськ…

Митник насупився і стояв мовчки, немов усе ще вирішуючи: йти чи ні.

– А яка валюта? Білоруські рублі? – запитав він після паузи.

– Так, – із готовністю підтвердив Нік. – Цілий мільйон.

– Гаразд, – мовив митник і попрямував у наступне купе.

Нік зітхнув із полегшенням. Подивився на Сергія, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, і ніхто його не турбує, ні митниця, ні паспортний контроль!

У Пінськ потяг прибув рано-вранці. Так рано, що провідниці довелося декілька хвилин трясти Ніка, приводячи його до тями.

– Ви що? Напилися вночі? – кричала вона. – Через п’ять хвилин потяг відходить! Ваша станція!

Іще не повністю прийшовши до тями, Нік розбудив Сергія, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

– Котра година? – сонно запитав Сергій.

– За десять хвилин шоста.

– Рань собача! – поскаржився Сергій, оглядаючись на всі боки.

Вони зайшли в одноповерхову будівельку вокзалу. Всілися на дерев’яні стільці, збиті в одну суцільну шеренгу в залі очікування.

– Куди ми далі? – запитав позіхаючи Сергій.

– Переночуємо тут, завтра в Брест, потім у Польщу.

Сергій здивовано втупився в очі Ніку, але схоже, що його бажання спати було куди сильніше за подив, і, ще раз позіхнувши, він заплющив очі.