Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 12

Частина перша
Сніг
Київ, грудень 2013 року
Коновал. Щит

Оглавление

Він бачив, що сніг не танув на шоломах.

Сипати почало ще вчора звечора. Та на ранок уже валило. Павло не боявся зими й узагалі холоду. Він уважав себе загартованим і навіть час від часу пірнав в ополонку. Не через бажання підтримати якісь народні традиції чи захоплення моржуванням. Навпаки, вважав позбавленим здорового глузду купання голим у крижаній воді лише тому, що є певний ритуал на Водохреща.

Особливо бісило, коли політики, худі й товсті, трусять жирком перед телекамерами, демонструючи на публіку свій гарт і відданість церковним звичаям. Ще нічого, коли по телевізору покажуть якусь артистку чи співачку в купальнику. Бажано – максимально відкритому, аби потім було, про що поговорити з хлопцями за пивом. А загалом же Коновал був далекий від ритуалів, особливо – публічних.

Для нього зануритися в холодну воду означало показати кураж після лазні.

Приятель, Саня Жданов, мав можливість будь-коли резервувати для колег невеличкий оздоровчий комплекс у Гостомелі. Будь-який беркутівець при бажанні може нагнути хоч власника сауни, хоч ресторану, хоч нічного клубу. Дуже продуктивно пресувати власника борделю, бо ця діяльність сто відсотків незаконна. Проте Жданов пишався тим, що той чоловік із Гостомеля сам запропонував дружбу, нічого не вимагаючи навзаєм. Хоч Саня та інші беркутівці розуміли, яка з того користь – усе місто знало, що бійці київського «Беркуту» завжди бажані гості в того підприємця. Значить, йому набагато легше розв’язувати всі питання з місцевим начальством, у тому числі – міліцейським. Коновал на власні вуха чув, як той лисуватий товстун хвалився: коли чогось хоче й несе на підпис будь-який папірець, йому ще ніколи не відмовили.

Згадка про затишну сауну, парну, з якої можна вибігти голяка й з розгону, волаючи на всю силу легенів, пірнути в рукотворний ставок у дворі, а потім, повернувшись, укинути в себе грамів сімдесят п’ять холодного віскаря, дивним чином зігрівала. Бо сніг густо сипав, проте мороз затримався, не встигав. А Павло, стійкий до низьких температур, ненавидів сльоту. У сиру погоду його часто хапав нежить, текли соплі, він починав хлюпати носом, що руйнувало в очах передусім порушників громадського порядку образ бійця елітного спецпідрозділу «Беркут». Людини, витесаної з кременю й сталі.

Їх змінили зранку. Перед тим, під час розведення на плацу, командир, якого навіть в очі частіше називали Паличем, аніж на звання, дав розлоге ввідне. Пояснивши бачене вчора в новинах: радикали та націоналісти захопили урядовий квартал, закріпивши свої блокпости по периметру й заблокувавши рух. Усе це шобло можна було зачистити ще до вечора, але керівництво вирішило не рубати з плеча. Треба було все продумати, зважити й прийняти адекватніше рішення, бо віднедавна кожен рух, навіть кожне чихання законної влади контролюється американськими спецслужбами.

Америка далеко, говорив Палич, і знав, про що казав – сам кілька разів був за океаном, у Нью-Йорку та Чикаго, показуючи фотки своїх апартаментів у пентхаусі з виглядом на Гудзон або ще якусь американську річку. Їхній командир узагалі любив фотографуватися на фоні водойм, і таку його слабкість Коновал сприймав цілком нормально. Отже, пояснив на пальцях Палич, америкоси хрін знає де. Але вони накручують європейців. Ті ж, своєю чергою, з будь-якого приводу волають на весь світ про порушення прав громадян на мирні зібрання, яке відбувається останнім часом у Києві. Значить, беркутівцям слід діяти обережно, адекватно, винятково в рамках закону.

Що означає – одним махом змітати галасливу шушеру разом зі снігом із вулиць вниз на Майдан, а потім – узагалі з Майдану, – ранувато.

Такий підхід Коновала не влаштовував. Павлові хотілося, аби все це скінчилося чимшвидше. Аби можна було відсвяткувати всім взводом у гостомельській сауні, напившись до зеленого слизу й навіть проклювавшись у знаменитий рукотворний хазяйський ставок. Потім отримати премію та відгули, їм уже пообіцяли. Нарешті, має прискоритися черга на квартиру, Коновал уже водив жінку з тещею показувати новий будинок. Життя й служба мусять стати на звичні, стабільні рейки. І рухатися не так, як комусь на вулицях та майданах хочеться, а так, як належить. Для того існує влада, щоб визначати оті всі напрямки й вектори, про які говорять у телевізорі та по радіо.

Коновал відчував у собі сили розігнати всю ту строкату казку з прапорами й незрозумілими гаслами негайно. З кожною годиною стояння на Грушевського під мокрим лапатим снігом бажання піти на натовп одному, з кийком та щитом, невмолимо зростало. Проте наказу не надходило. Видно, у кабінетах ще не домовилися, як краще діяти. Поки там радяться, товчуть воду в ступі, майдануті розцінюватимуть цей процес як демонстрацію слабкості й нахабнітимуть чим далі, тим більше.

У тому, що відбувалося довкола не лише тепер, а взагалі, уже третій тиждень, Павла найбільше бісила оця вимушена власна бездіяльність. Він уважав правильним розпорядження розігнати тієї ночі людей з Майдану. Сам завзято молотив кийком навсібіч, із власної ініціативи полюючи передусім на тих нахаб із камерами та фотоапаратами. Дуже переживав, що не його взвод працював наступного вечора на Банковій, бо руки відтоді чухалися – хіба не для таких операцій їх, беркутівців, довго й наполегливо готували, ще й переатестовуючи регулярно. Після вчорашнього, коли майданівці пішли в наступ та розширили свої кордони, Коновал був певен – ось нарешті момент істини.

Порушення явні, очевидні.

Відповідь влади має бути адекватною.

Палич сказав, хоч і без нього відомо, – на тому ж Заході, у тій-таки Америці, силові структури давно навели б лад, очистивши вулиці. Нічого собі – ніяка Франція не дозволяє собі вказувати ніякій Німеччині, як там на вулицях слід поводити себе їхнім охоронцям порядку. Тут, бач, усі хором роблять зауваження. А ми ще слухаємо. Після того кричать – нема демократії.

Ось вам демократія!

Центр міста перекритий, робота установ паралізована, ніхто за це не покараний. Наче так і треба.

Якщо сила – у слабкості, то Павло Коновал не визнавав таку силу.

Добре, хоч роздали спеціальні памперси. Щоправда, це означало – їх готують до тривалого тупцяння на місці. Так і було: протягом дня бійці лише переходили з шеренги в шеренгу. Попереду, напевне, щось відбувалося. Коновал чув – десь на постах дівки із жовто-блакитними стрічками роздають бутерброди, у такий спосіб ніби намагаючись подружитися. Та Павло чув суворий наказ – під жодним виглядом, у будь-якому разі не брати нічого з рук порушників. Це може бути провокація. Навіть напевно провокація: хто з доброго дива роздаватиме беркутівцям та міліції хліб із чаєм…

Насправді від самого ранку, відтоді, як їхній взвод заступив на Грушевського, бійці чули мало інформації. Хіба знали – поки керівництво оголошує про спроби врегулювати проблему мирно, за столом переговорів, силові підрозділи поступово блокують центр Києва. Спершу Коновал не замислювався, що це може означати. Просто рухався за наказом з місця на місце, зігріваючи себе думками про скорий кінець шабашу. Та ближче до четвертої дня, коли місто почали огортати ранні засніжені грудневі сутінки, Павло раптом стрепенувся, немов прозріваючи.

Чорт забирай – але ж усе робиться правильно! Треба лише до двох додати два!

Квартали зачищали повільно, навіть дуже повільно, ніби між іншим. Ніхто не робив різких рухів, здатних спровокувати небажані дії та непотрібну реакцію. Коновал чітко та яскраво уявив, як усе відбувалося: ось стоїть блокпост десь на розі, на перетині Шовковичної та Богомольця. Майданівці сьорбають чай, пластянки обпікають пальці, вони вдягають рукавички. Триндять по телефонах та між собою, як закріпилися на дальніх рубежах. Сніг ряснішає, густішає, у сутінках нагадує білу стіну. Вмикаються ліхтарі, спалахують вікна будинків, картина дуже мирна, спокійна, нагадує чарівну зимову казку. І ось із цієї казки раптом тихо, без зайвого галасу, виступають бійці міліцейських підрозділів. З ними битися нема дурних, та й битися ніхто не збирається – блокпости беруть у кільце, вичавлюють із зайнятої ділянки, тіснять вниз, до Майдану. За міліцією та вевешками – беркутівці зі щитами мітять звільнену територію. А під їхнім прикриттям комунальники в оранжевих жилетах, котрі з ранку на низькому старті, починають прибирати.

Кожен робить свою роботу.

Усі на своїх місцях.

І обходиться без провокацій.

Щойно прийшло розуміння, що їхній пост на Грушевського – насправді передова, неоголошена лінія фронту, Павло заспокоївся. Навіть перестав перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в п’ятницю. Субота-неділя – наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.

Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.

Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення – той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.

Може – хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.

Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.

Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше – надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.

Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.

Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.

Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою – простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.

Та коли відчув – тиснуть, відсовують до тротуару, і далі – до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.

Коновал не злякався.

Не бачив, кого тут боятися.

Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.

Відгородився від нападників.

Потім потіснив їх.

Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:

– Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!

Молодого, у каптурі та в’язаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:

– Ти будеш стріляти? Кажи – є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?

– Сам застрелься! – гаркнув Коновал. – Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!

– Ясно! – вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. – Він готовий стріляти! Вони всі готові стріляти! Ганьба!

– Ганьба! Ганьба! – дружно й злагоджено підхопили довкола.

Тут же молодий голос, десь ззаду, дуже схожий на жіночий, тільки захриплий, прокричав:

– Банду – геть!

Це так само підхопили. Вусань, ще раз махнувши шапкою, ураз кудись подівся. Натомість навпроти затиснутого з трьох боків бійця з’явилися інші, з фотоапаратами й навіть двома телекамерами.

– Не провокуйте! – укотре рявкнув Коновал, спробувавши дістати найближчий об’єктив кийком.

Оператор відступив, та знімати не припинив.

Павло зціпив зуби. Зручніше перехопив свою гумову палицю. Наказу бити не чув. Та бачив себе в ситуації, коли загроза небезпеки явна. Отоваривши одного або двох майданутих, жодної інструкції не порушить.

Коновал заніс руку для удару.

Наступної миті крикливий натовп відтіснили – з лівої сторони невблаганно сунули металеві щити, звільняючи Павла з короткочасного полону.

Сипав сніг, не танучи на шоломах.

Павлові хотілося, аби хоча б одному з горлопанів стало ясно: він не збирається забувати приниження.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» ще ніколи не впирався спиною в стіну під натиском беззбройних провокаторів.

Комусь із них це має дорого обійтися. Усе одно кому. Вони ж тут усі заодно.

Значить, відповідатиме один за всіх. Не завжди Коновал буде зв’язаний та обмежений відсутністю відповідних наказів.

Вогняна зима

Подняться наверх