Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 4

Пролог
Тиша
Київ, липень – листопад 2013 року
4

Оглавление

Звір шкірив зуби.

Що то за хижак, Сірий не розібрав. Бачив за кілька кроків від себе роззявлену пащу, усередині якої не було язика. Лише ікла. До єдиного довгі та гострі. Вищир виглядав загрозливо й мусив би налякати. Особливо вкупі з риками, короткими й лютими. Загрозливі щелепи ставали ширшими або вужчими залежно від того, як супротивник грав м’язами.

Сірий розумів – зараз треба зібратися й викинути зайве з голови. Та все одно, щойно побачив ворога, затявся дізнатися, коли боєць набив собі на грудях татуху у вигляді розкритої хижацької пельки. До того, як почав качатися, чи вже потім, коли перетворив м’язи на тверді бугри.

Мабуть, усе ж таки після. Спершу накачався та освоїв правила бою. Далі – обізвав себе Звіром, коротко й страшно. І аж тоді вирішив прикрасити старанно виголені груди гострозубим малюнком на всю ширину.

Щойно на очах у Сірого та інших, котрих у цьому підвалі зібралося зо два десятки, Звір зламав щелепу своєму третьому супротивнику. Перші двоє, виставлені проти нього, повелися мудріше. Принаймні так уважав Сірий. У широкі чорні зіниці татуйованого бійця він зміг зазирнути тільки тепер, коли настала його черга виходити на ринг. Але мав досить досвіду, аби не по очах визначити: Звір накачався амфетамінами, не бачив країв, вимкнув гальма. Зараз це був убивця, причому – найгірший з усіх, про яких Сірий міг чути та яких міг знати. Такий був готовий забити на смерть будь-кого, наступного дня навіть не згадавши про це. Якщо супротивник ліг, уже не важливо, живий чи мертвий. Валяєшся біля ніг – значить, переможений.

Тож Сірий обрав для себе таку ж тактику, що й двоє попередників, котрим удалося уникнути сильних травм, уберегтися від каліцтв і, за великим рахунком, урятувати життя. Пацанові, якому Звір розкришив щелепу, навряд чи дадуть грошей на лікування. Погоджуючись на двобій, результат якого відомий наперед, як і переможець, Сірий нічого не підписував. Вистачило усної домовленості: треба вийти на ринг, протриматися проти непереможного Звіра стільки, скільки вийде, отримати кілька плюх, бо інакше бій вийде несправжнім, та отримати на виході сто баксів.

Сірий не знав, мало це чи багато. Напевне, чимало, бо вже майже рік кілька разів на тиждень їздив битися за гроші туди, куди скаже старший. Платили зазвичай дві сотні гривень, інколи – три, але й особливої роботи не вимагали. Махатися – голосно сказано. Здебільшого їх привозили на якусь точку, аби стояли, нікого не пускали, блокуючи входи до різних будівель чи на території забудов. Якщо почнеться колотнеча, можна пускати в хід руки, ноги, часом роздавали кастети. Міліція зазвичай товклася неподалік, але – саме товклася, гуртувалася, кучкувалася, тупцяла. Декого з ментів Сірий за цей час уже пізнавав, і вони вже навіть віталися за руки, коли десь заварювалася чергова каша.

За що й проти кого він виходить, Сірого ніколи не цікавило. Вони з пацанами майже не обговорювали це. Хіба коли десь таки вдавалося прикласти комусь із розгніваних лохів у голову, ділилися враженнями й показували одне одному удари, відтворюючи кожен свій подвиг. Вистачало отих двох сотень на півдня, інколи – на день роботи й розуміння: лохи виступають проти законної влади та підтримують педерастів за американські гроші.

Наприклад, люди обрали в парламент нормального мужика. Але Америка проплатила, аби замість нього закони приймав чи то реальний гомик, чи – такий, котрий робитиме те ж саме на користь усяких підорів. Коли в них нічого не виходить, бо народ не такий дурний, вони за бабло збирають натовп, щоб силою змінити результати на свою, педерастичну, користь. Ось тоді треба втручання нормальних людей, таких, як Сірий, для забезпечення громадського порядку, бо міліції, виявляється, на всіх не вистачає.

Або – охороняти будівництво. Йому це подобалося більше, ніж стовбичити десь поряд із установою, та й зрозуміліше. Адже одні стараються, вкладають грубі гроші, створюють робочі місця. Сірому подібний розклад узагалі виявився неабияк близьким. Черговий мамчин співмешканець, з яким познайомився, удруге повернувшись із колонії по амністії, пахав на таких ось будівництвах. Для чорнороба то був чи не єдиний спосіб хоч щось заробити, щоб не сидіти на жінчиній шиї чи йти красти. Усе зашибись, робочим конячкам є, за який хер купити хліба, макаронів, ковбаски та випити вдома після трудового дня. Не жебрати ж, чесне слово! І бач, знаходяться розумники, котрим хтось проплатив, аби збиралися під парканами й волали про нібито незаконність забудови. Ясно, що таку братію треба гнати – чим далі, тим краще.

Їздити на такі акції Сірому подобалося ще й через можливість побуцати київських лохів, а не лише полякати, поголивши голову й скорчивши грізну пику. Серед ночі, зазвичай під ранок, старший давав команду, і броварські пацани носаками, кастетами й ланцюгами змітали табори протестувальників за десять хвилин. Сірий належав до групи, яка хотіла, аби лохи ще трошки огризалися – так цікавіше. Можна потім кричати про провокації. Та, відпустивши гальма, ламати руки й вибивати зуби. Хотілося давати собі волю, недарма ж вони тренуються щодня у своїх залах.

Сірого якось навіть показово загребли менти. Кийком по ребрах перепало тоді не по-дитячому. Ніхто не вибачився, мусори не вміють вибачатися. Але на той час Сірий зрозумів: утручання міліції мало виглядати правдоподібно. Усе знімало телебачення, потім бачив кадри з собою – доказ того, що правоохоронці ні для кого не роблять винятків, затримуючи всіх без розбору учасників бійки.

Удалося Сірому навіть побути секунд двадцять телезіркою. Мамка потім раділа за нього три дні, бо всі сусіди бачили дитину в новинах. Значить, вийшов не просто із зони – пішов у люди, інакше броварського хлопця по телевізору б не показали. Ще й підписали – Олег Сіренко, потерпілий. Справді, терпило – обурювався на камеру, як допомагав міліції наводити порядок, бо свідомий громадянин та завжди проти всяких незаконних дій. Це ж отой, хуліган із довгими патлами, пшикнув йому в лице з балончика. Потім, коли їх відпустили, потиснувши руки, і всі пішли пити пиво, пацани напівжартома нарікали: мілко плаваєш, Сірий. Міг би сказати – той патлатий підор кидався з ножем. Ментам же нема різниці, що підкидати таким, – балончика, ножа, пістолета чи гранату. Треба буде – знайдуть під ліжком вибуховий пристрій, скажуть – готувався підірвати пам’ятник Леніну біля Бесарабки, бо націоналіст, бандерівець і фашист. Ненавидить історію своєї країни та хоче помститися. Кому, за що – нема різниці. За вбивство їхнього Бандери, чого ж, таку справу менти цілком здатні розкрутити.

Але все ж таки сто доларів за вихід проти Звіра – гроші значно більші, ніж триста гривень за підбите око розумника, котрий називає себе громадським активістом.

Сірий щиро шкодував, що така лафа, як зараз – дістати в писок за сто баксів, випадає нечасто. Нагода опинитися на рингу взагалі випала раптово, і він уважав її усмішкою Фортуни. Збирався інший боєць, досвідченіший, трохи старший за віком. Та кілька днів тому, виїхавши з групою на акцію розганяти черговий підорський мітинг, здуру нарвався на кількох футбольних фанатів. Цим по барабану, з ким битися, з ментами чи спортсменами. Сірий, почувши про таке, довго матюкався. Не чесно, коли троє ганяють одного по дворах.

Нічого, тих ультрасів ніби вже випасають по Києву, є шанс поквитатися, і дуже кортіло поїхати з пацанами, аби почухати кулаки. Сірий сам любив футбол, тож уважав – справжні вболівальники не повинні підтримувати різних лохів, котрі порушують громадський порядок усякими бандерівськими гаслами й доводять, що його, Сірого, дід воював із фашистами дарма. Краще б узяв автомат і стріляв у радянських солдатів, нехай німецькі загарбники панують на нашій землі.

І все ж, якби товаришеві не зламали зап’ястя, він не порадив би старшому замість себе Сірого.

Тепер сто доларів у нього в кишені. Якщо, звісно, не буде дурним та вийде з бою вчасно й з мінімальними втратами. Щоправда, бакси все одно віддадуть, пообіцяли. Люди тут солідні, уміють тримати слово. Але дати себе скалічити сильніше, ніж це можливо у звичайній вуличній бійці, означає викинути на лікарню всі зароблені гроші.

Нема дурних.

За десять хвилин можна заробити стільки ж, скільки за три-чотири акції. Їх, на жаль, не щодня возять на акції. Пощастить – пару разів на тиждень. Сотня доларів із огляду на це виглядала солідним капіталом, який треба зберегти по максимуму.

Підтягнувши спортивки, Сірий кілька разів підстрибнув на рингу й теж закричав, наслідуючи манеру Звіра. Попри те, що перемагати не збирався, та й не мав такої змоги, усе одно хотілося бодай трошки запам’ятатися публіці. Глядачі, переважно – молоді, до сорока, солідно вдягнені чоловіки, підбадьорювали бійців закликами, пересипаними беззлобними матюками. Хтось свистів у два пальці. Серед них було кілька дівчат, схожих чи то на дешевих коханок, чи на дорогих, із претензіями, проституток. Ці верещали від захвату, дивлячись на могутнього Звіра, котрий грав на публіку м’язами та гарчав у відповідь, плескали в долоні, а дехто навіть перекрикував мужчин, волаючи:

– Убий його! Убий! Порви, красава, порви!

Нарешті рефері, у мішкуватому дорогому спортивному костюмі й білих «найках», дав сигнал.

Сірий набичив голову, виставив зігнуті в кулаках руки перед собою, зігнув ноги в колінах. Приготувався – і розпрямив, спружинивши, стрибнув убік, коли Звір із ревом понісся просто на нього по прямій.

Крутнувся на п’ятці.

Розвернувся, зробив кілька кроків.

Ударив.

Сірий пірнув під стрімкий кулак, відразу скочивши подалі, ближче до кутка рингу. Зиркнувши на розжарену публіку, заплющив очі, загорлав на всю силу легенів. А тоді зробив те, що задумав від самого початку.

Узявшись зігнутими пальцями за верхній край своєї футболки, з силою рвонув, намагаючись розтяти навпіл та відкинули клапті в різні боки.

Майже вийшло. Комір тріснув, тканину вдалося порвати до пупа. Далі не вийшло, знизу натяжка слабша. Довелося сіпнути ще раз, це забрало додаткову секунду.

Звірові цього вистачило, аби кинутися вперед та гарматним ударом умолотити Сірого в кут між канатами.

Падаючи, Сірий за інерцією тягнув у різні боки шматки футболки. Ефекту не вийшло, дрантя теліпалося на тілі клоччям, і лише досвід вуличних сутичок урятував від наступного удару – Звір збирався наступити згори ногою йому на голову. Не перестаючи кричати, Сірий покотився незграбним колобком, дивом вирвавшись із пастки. Коли зрадів, що обійшлося – заволав тепер уже не для куражу, а від сильного та різкого болю. Звір, скориставшись моментом, сильно копнув його носаком під зад, нижче сідниць, і Сірий зрозумів, як воно: бути футбольним м’ячем.

Далі вже рачкував. Спробував розпрямитися, та Звір рухався за ним і не дав – тепер копнув під низ, цілячи в живіт, і удар перекинув його на спину. Третій прийшовся в бік, по ребрах. Сірий не соромився кричати, бо запідозрив – одному ребру точно капут. Розуміючи – Звір хоче просто затоптати ногами, він зібрав останні зусилля, вивернувся від чергового удару та нарешті звівся на рівні.

Дрантя далі теліпалося, мов облізлі крила. Сірий скинув залишки футболки, жбурнув у Звіра, ніби так можна було його здолати. Той відкинув від себе шмаття й посунув уперед, явно намірившись завдати противнику більшої шкоди, ніж пошкоджене ребро. Голова трохи крутилася, одначе загрозу перед собою Сірий бачив чітко. Уже не горлав. Знову набичився, стиснув зуби та перейшов у свою першу та, як підозрював, останню контратаку.

Або йому таки вдалося вдарити Звіра, знайшовши шпарку в обороні, або той сам дозволив стукнути кулаком просто всередину роззявленої татуйованої пащі.

Бо відразу влупив сталевий молот, в очах потемніло. Падаючи, Сірий міг думати лише про одне – треба згрупуватися, прикрити череп, живіт та яйця й вірити – рефері не душогуб, не дасть Звірові добити його.

Вуха ніби враз заклало товстим ватяним шаром, крізь який линуло:

– Уставай! Уставай!

– Добий! Добий!

Був іще один удар, ззаду. Не сильний, не смертельний, його просто копнули, вимагаючи підводитися.

Нема дурних.

Сірий заплющив очі й дочекався-таки фінального свистка. З рингу його вивели попід руки.

Уже на вулиці, хитаючись, трусячи головою та намагаючись розігнати світлу крупу перед очима, попросив старшого вставити цигарку в рота й дати підкурити.

Руки ще трусилися, у голові гуло, а ребро боліло при найменших рухах так, що не лишалося сумнівів – зламане, таки не вберігся. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки. Навчився цьому в колонії. Курити, не виймаючи рук із кишені, уважалося там особливим шиком. Те, що відсидів двічі, спершу – за крадіжку, по малолітству, потім – за бійку, під час якої смикнув чорт показати ножа, вважав своєю перевагою. Життєвий досвід, як не крути. Нинішний перелом – усе ж невелика плата за можливість отримати сто доларів. А зону вважав реальною можливістю відкосити від військового призову. Іншого шляху, ніж до війська чи в тюрму, Олегові Сіренку після закінчення Броварської середньої школи не відкривалося. І ту скінчив за програмою, яку викладали тюремні вчителі.

Усе ж таки життя – штука, улаштована правильно, підсумував він, затягуючись знову. Ким би став, відбувши службу? Хіба подався б у менти, туди зараз брали всіх без розбору. А бути ментом недобре. Не те саме, що вітатися з ними, коли охороняють тебе під час акцій. Щойно ж вийшов за амністією й відсвяткував двадцять років, відразу запросили до спортивного клубу. Саме по собі ходіння в спортзал – не робота, за неї не платили. Та Сірому сподобалося інше: їх, простих та нормальних пацанів, залучали до реальної охорони порядку на київських вулицях. А ось за таке давали грошей.

Скласти, що капає за місяць, так нічого собі. Виходить мінімальна зарплата в гіршому разі. У кращому вдається піднімати навіть більше. І головне – бонуси, так старші називали горілку й траву. Належалися вони не завжди, лише коли передбачався гарячий вихід.

Таких намічалося чим далі, тим більше.

Сірий не шкодував.

Знати б, чий це будинок, із бійцівським рингом у великому підвалі.

Запитав. Почув – не твоє діло. Загалом правильно, його не стосується. Хоча все одно цікаво.

Уже потім дізнався, зовсім випадково – там якийсь перець із податкової власник.

І десь за маєтком, у глибині парку, тигр у нього живе. Амурський. З тигрицею, аби не нудився.

Коли господарів нема, звірів випускають гуляти. Спеціально навчена людина живе у флігелі. Ніби з цирку дресирувальника перекупили.

Московського.

Вогняна зима

Подняться наверх