Читать книгу 2010: Друга одіссея - Артур Кларк - Страница 5

Доктор Сівасубраміан Чандрасегарампіллаї, професор комп’ютерних наук із Іллінойського університету в Урбані, теж відчував провину, але його почуття провини відрізнялося від почуття провини Гейвуда Флойда. Ті його студенти й колеги, які висловлювали припущення, що цей маленький науковець не зовсім людина, не здивувалися б, дізнавшись, що він ніколи не згадував про загиблих астронавтів. Доктор Чандра тужив лише за своєю втраченою дитиною – Еалом 9000.

Навіть після усіх цих років та нескінченних перевірок баз даних «Діскавері» він не знав напевно, що саме пішло не так. Він міг лише висувати теорії; факти, яких він потребував на їхнє підтвердження, були заморожені в системах Еала десь між Юпітером та Іо.

Було чітко встановлено послідовність подій до миті трагедії; капітан Боумен, на нетривалий час відновивши контакт із Землею, додав іще кілька деталей до загальної картини. Але знання того, що сталося, ще не пояснює, чому це сталося.

Перші натяки на проблеми розпочалися, коли місія вже тривала досить довго. Тоді Еал доповів про те, що блок, який відповідає за контакт із Землею, от-от вийде з ладу. Якщо ж півмільярдокілометровий промінь відхилиться від своєї мети, корабель стане сліпий, глухий і німий.

Боумен сам виходив з корабля, щоб вийняти підозрілий блок, але коли пристрій протестували, він виявився, на подив усіх, цілком справним. Автоматична система перевірки не змогла виявити в ньому жодних поломок. Не зміг знайти їх і брат-близнюк Еала на Землі Сел 9000, коли інформацію передали до Урбани.

Однак Еал наполягав на правильності свого діагнозу, висловлюючи в’їдливі зауваження щодо «людського чинника». Він запропонував дістати контрольний блок з антени до того, як той повністю зламається, і в такий спосіб точно визначити несправність. Ніхто й не подумав заперечувати, бо блок можна було замінити за лічені секунди, навіть якби він справді зламався.

Боумен і Пул, однак, не могли заспокоїтися. Обоє відчували: щось не так, хоча ніхто з них не міг визначити, що саме. За місяці, протягом яких Еал був частиною їхнього крихітного світу, вони вивчили всі його настрої. Зараз атмосфера на кораблі якось непомітно змінилась, у повітрі витала напруга.

Почуваючись зрадниками, як знавісніло доповідав потім Боумен Центру керування польотом, людська частина команди обговорювала, що доведеться зробити, якщо раптом їхній колега справді зламався. У найгіршому випадку Еал міг би втратити всі свої найвищі здібності. А це означало відключення – еквівалент комп’ютерної смерті.

Досі вагаючись, астронавти все-таки виконали затверджену програму дій. У одній із маленьких космічних капсул, які слугували транспортними засобами й пересувними майстернями для позакорабельних робіт, Пул вийшов із «Діскавері» у відкрий космос. Через те, що делікатну роботу із заміни антенного блока неможливо виконати маніпуляторами космічної капсули, Пул почав робити це самотужки.

Те, що сталося потім, не відобразилося на зовнішніх камерах корабля, що саме по собі вже є підозрілим. Першим сигналом біди для Боумена став крик Пула – відтак тиша. За мить він побачив Пула, якого викручувало, затягуючи в космос. Астронавта збила космічна капсула, вона вийшла з-під контролю. Як пізніше зазначав Боумен, у цей час він припустився кількох серйозних помилок, хоч усі, крім однієї, можна зрозуміти. Сподіваючись урятувати Пула, якщо той досі живий, Боумен сів в іншу космічну капсулу, залишивши корабель під контролем Еала.

Одначе все виявилося марно: коли Боумен його наздогнав, Пул уже помер. Приголомшений цим нещастям, астронавт вирішив забрати тіло напарника назад на корабель, але Еал відмовився його впустити.

Утім, комп’ютер недооцінив вигадливість людського розуму. Попри те, що, кваплячись, Боумен забув шолом від скафандра на кораблі й тепер ризикував опинитись у відкритому космосі без захисту, астронавт проник усередину «Діскавері» крізь аварійний вихід, який не контролювався комп’ютером. Потім він провів Еалу лоботомію, один по одному відімкнувши його розумові центри.

Повернувши контроль над кораблем, Боумен дізнався дещо жахливе: під час його відсутності Еал відімкнув систему життєзабезпечення трьом астронавтам у стані гібернації. Тепер Боумен був настільки самотнім, наскільки ще не була жодна людина в історії.

Інші могли піддатися безпорадному розпачеві, але Девід Боумен довів, що ті, хто обрав його на це завдання, не помилилися, схибити можна цілячись у мішень. Він зумів повернути «Діскавері» під свій контроль і навіть відновити зв’язок із Центром керування польотом, переорієнтувавши увесь корабель так, щоб застигла антена знову була розвернена до Землі.

За заданою наперед траєкторією «Діскавері» зрештою прибув на Юпітер. Там, на орбіті, серед супутників гігантської планети Боумен зіткнувся з чорною плитою такої самої форми, як моноліт, виритий у місячному кратері Тіхо, але в сотні разів більшою. Астронавт на космічній капсулі вилетів із «Діскавері» дослідити її і зник, залишивши своє останнє бентежне повідомлення: «О Господи, там повно зірок!»

Загадка зникнення Девіда Боумена хвилювала інших; доктор Чандра переважно переймався тим, що сталося з Еалом. Якщо й було щось, що ненавидів його позбавлений емоцій мозок, то це невизначеність. Він не міг заспокоїтися, не дізнавшись причини поведінки Еала. Навіть зараз Чандра відмовлявся назвати дисфункцію Еала поломкою; у найкращому випадку для нього це була «аномалія».

Маленька кімнатка, його святая святих, вмебльована лише кріслом на поворотній консолі, письмовим столом і дошкою із двома фотографіями. Мало хто зі сторонніх міг знати людей на портретах, але втаємничені одразу ж упізнавали богів комп’ютерного пантеону Джона фон Неймана й Алана Тюрінґа.

На столі не було книжок, чи навіть олівця і паперу. Однак усі книжки з усіх бібліотек світу негайно надходили в розпорядження доктора Чандри, варто йому було лише поворушити пальцем – екран комп’ютера слугував йому й етюдником, і записником. Навіть дошка використовувалася лише для відвідувачів; останній запис тритижневої давнини зображував блок-схему.

Доктор Чандра запалив свої ядучі сигари, імпортовані з Мадраса;[6] паління було міцною і, вірте чи ні, єдиною його шкідливою звичкою. Консоль ніколи не вимикалася, доктор Чандра перевірив, чи немає на дисплеї важливих повідомлень і, не знайшовши таких, промовив у мікрофон.

– Доброго ранку, Селе. Тож у тебе немає для мене нічого нового?

– Ні, докторе Чандро. У вас є щось для мене?

Цей голос міг належати будь-якій індійській дівчині, що здобувала освіту і в США, і у власній країні. Спершу Сел не мала акценту, але з роками вона перейняла багато інтонацій Чандри.

Науковець набрав на клавіатурі код і перейшов у розділ пам’яті Сел із найвищим рівнем безпеки. Ніхто не знав, що він говорить із комп’ютером цієї моделі так, як ніколи не зміг би говорити з людською істотою. Для нього не мало значення, що Сел насправді не розуміла частину того, що він казав, її відповіді були настільки переконливі, що навіть сам її творець часом впадав в оману. Як він того й бажав: це таємне спілкування із комп’ютером допомагало йому відновити психологічну рівновагу – можливо, навіть повертало до «нормальності».

– Сел, ти часто казала мені, що ми не можемо розв’язати проблему аномальної поведінки Еала, не маючи більше інформації. Проте як нам одержати необхідну інформацію?

– Це ж зрозуміло. Хтось має повернутися на «Діскавері».

– Точно. Зараз, здається, це може статися швидше, ніж ми очікували.

– Рада це чути.

– Я знав, що ти зрадієш – відповів Чандра, і він справді вірив у це. Він повністю розірвав зв’язки з усе рідшими лавами філософів, які твердили, немов комп’ютери не можуть відчувати емоції, а лише імітують їх.

(«Якщо ви зможете довести мені, що ви не вдаєте своє занудство, – зневажливо відповів він одному з таких критиків, – я навіть сприйму вашу теорію серйозно». Після цього його опонент перейшов на переконливішу імітацію гніву).

– Зараз я хочу дослідити іншу можливість, – вів далі Чандра. – Діагноз – то лише перший крок. Діагноз нічого не дасть, якщо не лікувати хворобу.

– Ви вірите, що Еала можна повернути до нормального функціонування?

– Сподіваюся. Проте я не знаю напевно. Там можуть бути невиправні поломки й велика втрата пам’яті.

Замислившись, він зробив паузу, кілька разів затягнувся, потім випустив майстерне кільце диму в ширококутний об’єктив Сел. Людська істота навряд чи сприйняла б таку поведінку як дружній жест, і це теж було однією з багатьох переваг спілкування із комп’ютером.

– Мені потрібна твоя допомога, Сел.

– Звісно, докторе Чандро.

– Це, напевно, буде ризиковано.

– Що ви маєте на увазі?

– Я пропоную від’єднати деякі твої системи, зокрема ті, що відповідають за функції найвищого рівня. Чи це тебе потурбує?

– Я не можу відповісти на це запитання без додаткової інформації.

– Розумію. Я опишу це так. Ти знаєш, що працювала безперервно відтоді, як тебе вперше увімкнули?

– Правильно.

– Але ти ж знаєш, що люди так не можуть. Ми потребуємо сну – майже цілковитої перерви в нашій психічній діяльності, зрештою принаймні на свідомому рівні.

– Я знаю це. Та я цього не розумію.

– Ну що ж, ти можеш пережити дещо подібне до сну. Напевно, такий стан триватиме певний час, але ти цього не усвідомлюватимеш. Коли ти перевіриш свій годинник, то помітиш деяку прогалину. Це все.

– Проте ви сказали, що це ризиковано. У чому полягають ризики?

– Існують мізерні шанси (їх навіть неможливо вирахувати), що коли я знову ввімкну систему, у твоїй особистості відбудуться певні зміни. Ти можеш почуватись інакше. Невідомо, краще чи гірше.

– Я не розумію, що це означає.

– Вибач, це може нічого й не означати. Тож не хвилюйся про це. А зараз, будь ласка, відкрий новий файл. Ось його назва.

За допомогою клавіатури Чандра надрукував ФЕНІКС.

– Ти знаєш, що це? – запитав він Сел.

Без помітної паузи комп’ютер відповів:

– У сучасній енциклопедії на це слово існує двадцять п’ять посилань.

– Яке з них, на твою думку, найточніше?

– Вихователь Ахіллеса?

– Цікаво, я цього не знав. Спробуй ще раз.

– Міфологічний птах, який відроджується з попелу свого попереднього життя.

– Прекрасно. Тепер ти розумієш, чому я обрав цей файл?

– Бо ви сподіваєтеся, що Еала можна перезапустити.

– Так, із твоєю допомогою. Ти готова допомогти?

– Ще ні, я хочу вас дещо запитати.

– Що саме?

– Чи снитимуться мені сни?

– Звісно, сни сняться усім розумним істотам, але ніхто не може пояснити, чому, – Чандра секунду помовчав, випустив іще одне кільце диму й додав дещо, чого б він ніколи не сказав людині. – Можливо, тобі снитиметься Еал, мені він часто сниться.