Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 4

Поки Сем чекав батьків на лавці біля офісу рабина Зінґера, Саманта підійшла до біми[12]. Сем змайстрував її зі старезного цифрового в’яза, який він витягнув із дна самостійно викопаного цифрового прісноводного озера. Туди ж він занурив невеликий лісок рік тому, коли, ніби один із тих невинних собак на диявольській підлозі під напругою, навчився безпорадності[13].

– Нема різниці, хочеш ти бар-міцву, чи ні, – сказав тато. – Однак спробуй глянути на це з іншого боку – як на натхнення.

Чому його так шалено вабила тваринна жорстокість? Чому його невідворотно тягло до відео, які, він точно знав, лише підкріплювали стійкі переконання щодо всього людства? Він провів купу часу в пошуках насилля – звіряча жорстокість, тваринячі бої (як у природі, так і організовані людьми), напади тварин на людей, тореадори, які отримують по заслузі, скейтбордери, які отримують по заслузі, неприродно зігнуті ноги спортсменів, бійки бомжів, голови, знесені лопатями вертольотів, і це не все: нещасні випадки при користуванні сміттєпроводом, лоботомії автомобільними антенами, жертви хімічної зброї серед цивільного населення, травми від мастурбації, голови шиїтів, нанизані на сунітські стовпи, невдалі операції, жертви опіків парою, відеоінструкції, як відрізати сумнівні частини тіла збитої автомобілем тварини (так, ніби є безсумнівні частини), відеоінструкції щодо скоєння безболісного суїциду (так, ніби самі ці поняття не взаємовиключні) тощо. Ці зображення були ніби гострими предметами, які він застосовував проти себе: стільки всього в ньому потребувало виходу назовні, що процес вимагав створення ран.

Під час мовчазної поїздки додому Сем оглядав святилище, збудоване навколо біми. Там були трипалі кігтисті ніжки невагомих двотонних церковних лав, зав’язані Гордіївим вузлом пацьорки на кінцях затертої доріжки в проході, молитовники, кожне слово в яких постійно оновлювалося його синонімом: «Господь єдиний… Володар один… Абсолют абстрагований…» Достатньо тривалі молитви лише на мить повертали до своїх витоків. Утім, навіть якби життя в середньому подовжувалося на один рік із кожним наступним роком, то нам би знадобилася вічність, щоб жити вічно, а тому, напевне, її б ніхто не застав.

Тиск затамованого Семового єства часто набував форми нерозділеного, даремного таланту, й поки його тато, брати, дідусь і бабуся обідали внизу, говорили про те, в чому його звинувачували та що з ним робити далі, в той час, коли він мав учити слова івриту та єврейську мелодію гафтори (до значення якої нікому ніколи не було діла), він майстрував рухливі вітражі. Вікно праворуч від Саманти зображало немовля Мойсея, якого несе течією Нілу між двома матерями по обидва береги. Це був зашморг, але зшитий докупи, щоб почати подорож, у якої не буде кінця.

На Семову думку, було б круто, якби найбільше вікно святилища залишалося незмінним зображенням єврейського сьогодення. Тож замість того, щоб вчити ідіотську й абсолютно непотрібну молитву Ашрей, він написав свою, яка містила ключові слова зі стрічки ґуґл-новин про єврейський світ, увів їх у нашвидкуруч створений відеопошук (що відфільтровував повтори, спам та антисемітську пропаганду), пропустив ці результати через відеофільтр (він масштабував зображення, аби підлаштувати їх під округлу віконну раму та підредагував кольори для цілісності картинки) і спроектував їх на вікно. У голові воно виглядало краще, ніж в реальності, як, власне, й усе в житті.

Навколо святилища він збудував синагогу: лабіринт із буквально нескінченних розгалужень коридорів; фонтанчики з оранжадом замість води, пісуари з кісток мисливців за слоновою кісткою; стоси щиро привітних, позбавлених приниження жінок і не позбавленої фейсситинґу порнушки в комірчині в холі Чоловічого клубу; іронічно відведене для інвалідів місце на стоянці дитячих колясок; меморіальна дошка з маленькими, завжди вимкненими лампочками поряд з іменами тих, кому він бажав швидкої та безболісної смерті, але все ж, смерті (колишні найкращі друзі, люди, які навмисне випускають пекучі пластирі від акне і т. д.); різноманітні закутки, де щиросерді та законно веселі дівчата, що вбиралися, наче в рекламі «American Apparel» і писали фанфіки про Персі Джексона, дозволяли всіляким лошкам смоктати їхні ідеальні цицьки; шкільні дошки, які били 600-вольтним зарядом струму, коли по ній шкрябали нігті дохріна зарозумілої тупорилої гопоти, котрі (очевидно для Сема та не очевидно для інших) були за 15 рочків від буття товстопузих придурків із нуднющою роботою та вгодованими тлустими дружинами; також маленькі таблички, що виднілися ледь не на кожній поверхні, щоб усі знали, що все це – милість Саманти, її природна доброта, любов до милосердя та справедливості, її чеснота у можливості сумніватися, вроджена порядність, нетоксична відсутність лайна; і що драбина до даху таки існує, що дах існує, що Бог, який ніяк врешті не завантажиться, існує.

Спочатку синагога розташовувалася з краю общини, яка сформувалася навколо колективної любові до відео, де винним собакам соромно. Сем міг протягом усього дня дивитися такі ролики. Хлопець так і робив не один раз, без глибоких роздумів про те, що ж такого привабливого він знаходив у них. Найочевиднішим поясненням було б, що він співпереживає собаці, і, напевне, в цьому був сенс. («Це ти зробив, Семе? Ти написав ті слова? Ти поводився погано?») Окрім усього, його ще й цікавили власники тварин. Буквально кожне відео знімав хтось, хто любив свою собаку більше, ніж себе. «Присоромлення» завжди видавалося йому милим, перебільшено драматизованим і добродушним, а закінчувалося все примиренням. (Він спробував зробити щось подібне, та Арґус був занадто старим і втомленим, щоб спромогтися на щось інше, окрім як нагидити під себе, а для такого жодне присоромлення не може бути добродушним). Тож це якимось чином пов’язано з грішником і суддею, зі страхом не заслужити пробачення та полегшенням від того, що тебе знову люблять. Може, в наступному житті його почуття стануть менш всеохопними, і якась частина його буде готова зрозуміти.

Не те щоб щось було не так із попереднім розташуванням синагоги, але життя було йому дане для того, щоб жити достатньо добре, а «Інше життя» – щоб класти речі на ті місця, яких вони жадали. Сем потай вірив, що все було спроможне чогось прагнути, ба більше – все перебувало в стані постійного прагнення. Тож після прочухана від мами, який мав би викликати сором, він заплатив цифровим вантажникам цифрові гроші трохи пізніше того ж дня, щоб вони розібрали синагогу на найбільші частини, які помістилися б у найбільших вантажівках, перевезли їх і склали докупи згідно зі скриншотом.

– Ми поговоримо, коли тато повернеться із зустрічі, але я маю дещо сказати. Це необхідно.

– Добре.

– Перестань казати «добре».

– Вибач.

– Перестань казати «вибач».

– Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався.

– За те, що ти зробив.

– Але я не робив…

– Ти мене дуже засмутив.

– Я знаю.

– І це все? Більше тобі нічого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, й мені шкода»?

– Я цього не робив.

– Прибери цей гармидер. Гидко дивитися.

– Це моя кімната.

– А це наш дім.

– Я не можу скласти дошку. Ми лише на середині гри. Тато сказав, що закінчимо, коли розберемося з моїми проблемами.

– Знаєш, чому ти завжди виграєш?

– Бо він мені дозволяє.

– Він уже роками тобі не піддавався.

– Він стримується.

– Це не так. Ти виграєш, бо він прагне захоплювати фігури, а ти завжди думаєш на чотири кроки вперед. Тому тобі все вдається в шахах і в житті.

– Мені не вдається все в житті.

– Вдається, коли ти достатньо уважний.

– А татові ні?

Усе пройшло майже ідеально, однак вантажники – не такі ідеальні, ніж решта людства – не уникнули казусів, хоч і ледь помітних. Хто, окрім Сема, міг би знати, що Зірка Давида пом’ялася та висить догори дриґом? Особливо коли це не помітно на перший погляд. Ця крихта, що відділяла від ідеального, перетворила все на лайно.

Семів тато дав йому колись статтю про хлопчика в концентраційному таборі, який приймав бар-міцву, викопавши собі уявну синагогу, де за мовчазну паству слугували поставлені сторчма палички. Звичайно, тато ніколи б не здогадався, що Сем справді її читав, а про це вони ніколи не говорили. Чи можна вважати, що ти про щось згадуєш, якщо ти ніколи цього не забуваєш?

Усе зводилося до цього – релігійну споруду створювали лише для коротенького ритуалу. Попри незбагненну широчінь «Іншого життя», там не було синагоги. І попри Семову сильну неохоту будь-коли ступити на поріг справжньої синагоги, все одно вона мала там бути. Він не прагнув, він потребував цього, адже неможливо знищити те, чого не існує.