Читать книгу Життя у позику - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 3

Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо й почув, як вітер стукає віконницями.

– Фен, – пояснив офіціант. – Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому.

– Ви їздили на лижвах?

– Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні.

– Але ж ви швейцарець?

– Я австрієць, – сказав офіціант. – Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить за такої погоди.

– Який сьогодні сніг?

– Між нами кажучи, липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий.

Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше. І без того був ще втомлений, а щодо вітру – офіціант мав рацію. У нього теж боліла голова. «То через коньяк учора вночі, – подумав він. – Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу й жагу життя? Дивні люди перебувають тут у горах – люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі століття тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії та фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я вже не застарий? А що потім? Що ще на мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті – і старість, що повільно надходить, з нескінченними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети й без жодної опори». Вдягнувши плащ, він виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Клерфе знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. То, мабуть, її забула Ліліан. Він сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.

Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратну будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які він змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути.

– Що це за будівля? – поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці.

– По той бік вулиці? Крематорій, пане.

Клерфе ковтнув слину. Отже, він не помилявся.

– Тут? – запитав. – Навіщо вам тут крематорій?

– Для санаторійників. Тобто для померлих.

– І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?

Хлопець сперся на лопату.

– Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж – тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.

– Тридцять? Отже, у вас уже був крематорій, перш ніж він увійшов у моду? Задовго до поширення в масовому масштабі?

Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.

– Якщо йдеться про практичні речі, ми тут завжди були першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть уже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозили своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер!

– Я теж так думаю.

– Не до порівняння! Ви мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ.

– Тобто яким?

– Як конвоїр трупів, – сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. – Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку, як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Це тривало цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім у рамки. Під час однієї подорожі з вишуканою чилійською дамою – поповнів на цілих тридцять фунтів. Усе було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доправив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, – хлопець непривітно поглянув на квадратну будівлю, – а потім поставили крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним.

– Так, – підтвердив Клерфе. – Це вже не тільки тут таке.

Хлопець похитав головою.

– Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини із заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками.

– Без конвоїрів?

– Без конвоїрів, пане.

Дим із крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові.

– Якби ви бачили сигари, які привозив мій батько, – сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. – «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Йому шкода було їх для себе, просто щоб викурити самому, тож він завжди продавав тутешнім власникам готелю.

– Чим займається тепер ваш батько?

– Тепер ми тут маємо квіткарню. – Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. – Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі. І в нас часом є прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшов свіжий товар. Нічого не потребуєте?

Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. Це підняло б її дух. А якщо дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще.

Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта й паламаря. Він мав на собі темний костюм і був дуже низький на зріст. Клерфе приглядався до нього з цікавістю. Він уявляв його неабияким здорованем, хоча за хвилю усвідомив, що той не мусив сам волочити труни.

Крамниця виглядала вбого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на вазу з білим бузком і довгу гілку білих орхідей.

– Свіжісінькі! – сказав малий чоловік. – Привезли сьогодні. Ця орхідея – винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. Дуже рідкісний різновид.

– Ви знаєтесь на орхідеях?

– Так, пане. Я бачив багато видів. Також за кордоном.

«У Південній Америці, – подумав Клерфе. – Може, після доправляння трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб пізніше мати що розповідати дітям і онукам».

– Запакуйте її, будь ласка, – сказав він, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. – І прошу докласти це. Чи маєте конверт і поштову листівку?

До села Клерфе повернувся пішки. Дорогою йому здавалося, що він і далі відчуває бридкий солодкуватий дим із крематорію. Знав, що це неможливо, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які хотілося забути. Він зайшов до придорожнього шинку.

– Подвійну вишнівку, будь ласка.

– Краще візьміть сливовицю, – порадив шинкар. – Ми маємо чудову. Вишнівка надто банальна.

– А сливовиця – ні?

– Менше знана й не експортована. Спробуйте.

– Добре. Тоді прошу подвійну.

Шинкар наповнив келишок ущерть. Клерфе випив залпом.

– Хвацько, – сказав шинкар. – Але чи відчули ви смак таким чином?

– Я не хотів нічого смакувати, я хотів лише виполоскати деякий присмак. Налийте ще одну, цього разу я розсмакую.

– Тоді я собі теж наллю, – мовив шинкар. – Пиття – то заразлива хвороба.

– І в шинкарів?

– Шинкар я тільки наполовину, а наполовину митець. То одна з небагатьох речей у наш час, коли можна випити без особливого ризику. Пейзажі не стріляють. Салют!

Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко, у глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом.

– Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? – запитав він у власника гаража, який його супроводжував.

– То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель.

Клерфе придивився й упізнав Ґольманна.

– Чи то неправда? – запитав власник.

– Навпаки – найчистіша правда. Він довго вже тут?

– Недовго. Може, п’ять хвилин.

– Уперше?

– Ні, був уже сьогодні вранці, але заходив тільки на хвильку.

Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе. Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу чувся тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаража і вийшов.

– Не кажіть йому, що я його тут бачив. – Чоловік кивнув. – Нехай він робить з автом, що йому заманеться. Прошу, – Клерфе витягнув з кишені ключі, – дайте йому ці ключі, якщо він попросить. А якщо не попросить, то залиште їх в авті. Щоб були на наступний раз. Розумієте?

– Я повинен дозволити йому робити що завгодно. З ключиками також?

– Також. І з автом, – сказав Клерфе.

З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Той виглядав натомленим.

– Фен, – сказав Ґольманн. – У таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і мені снилися божевільні речі. А ти?

– Нормальне похмілля. Трохи забагато випив.

– З Ліліан?

– Пізніше.

– Тут, у горах, людина не відчуває цього, коли п’є, – аж наступного ранку.

Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.

– У таку погоду більшість не встає з ліжка, – пояснив Ґольманн. – Ти чув щось нового про Феррера?

– Помер.

Запала мовчанка. Не було чого додати.

– Що робиш пополудні? – поцікавився Ґольманн.

– Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де поза «Джузеппе» майже нема авт.

Двері відчинилися, на порозі з’явився Борис Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні й одразу вийшов.

– Шукає Ліліан, – сказав Ґольманн. – Хтозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.

Клерфе встав.

– Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?

– Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометри!

– Тоді до восьмої.

– До сьомої. А ти не хотів би часом повечеряти деінде? Це середовище мало б тобі вже набриднути.

– Не плети дурниць. Я мав у житті надто мало оказій, щоб добряче занудитися в довоєнному стилі. Щось таке в наш час стало великою, рідкісною пригодою, заброньованою тільки для швейцарців, а більш ні для кого в Європі. Навіть не для шведів, їхня валюта теж зійшла на пси, коли з усіх боків треба було рятувати людство. Пронести для тебе щось із села?

– Ні. Я маю все. Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай.

– Ти збираєшся?

Ґольманн похитав головою.

– Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось від’їхав. Тобто помер. Люди тоді п’ють і додають собі відваги.

– Своєрідні поминки?

– Так, більш-менш. – Ґольманн позіхнув. – Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе.