Читать книгу Життя у позику - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 6

Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, немов безтілесним. Його обличчя було вихуділе, очі запалі, але виразно голубі, товсті жили випиналися під шкірою, що скидалася на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.

Хворий звався Ріхтером. Він мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Спочатку мешкав у двомісному покої на першому поверсі, потім на другому поверсі в одномісній кімнаті з балконом, потім у покої без балкона на третьому поверсі, а тепер, відколи не мав грошей, лежав у цьому вузькому приміщенні. Це був наочний приклад для всього санаторію. Далай-лама раз у раз наводив його як приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.

Ліліан сиділа біля його ліжка.

– Погляньте на це! – сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. – Він грає, як нічний сторож, і через цей хід конем дістане мат за наступні десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше він грав добре. Ви вже були тут під час війни?

– Ні, – відповіла вона.

– Він приїхав сюди під час війни, мабуть, у 1944-му. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом із Цюриха. Тут, у горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.

Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Два приятелі з Німеччини, з якими грав листовно, загинули в Росії, інший потрапив у полон під Сталінградом. Кілька місяців Ріхтер не мав жодного партнера, почувався втомленим життям і схуд. Потім головний лікар дозволив йому розігрувати партії з членами шахового клубу з Цюриха. Однак більшість із них була для нього надто сильна. Спочатку нетерплячий Ріхтер передавав свої ходи по телефону, але це виявилося надто дорого, довелося задовольнятися поштою. Оскільки листи йшли досить довго, то Ріхтер практично міг робити хід не частіше, ніж раз на два дні. З часом навіть і ця форма гри завмерла і Ріхтер знову був приречений на вивчення старих партій і шахових книжок.

Тоді з’явився Реньє. Він зіграв із Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, проте Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Упередження на національному ґрунті аж ніяк не закінчувалися біля брам санаторію. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один вихрещений негр із Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера й Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Ріхтера грав білими, а проти Реньє – чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповідь Ріхтера й зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. А сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.

Незабаром по війні негр помер. Реньє і Ріхтер мусили тим часом змінити покої на менші, бо обидва зубожіли – один лежав тепер на третьому, другий на другому поверсі. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають із негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Усе вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, щоб його провідати, і таким чином уся справа розкрилася.

Тим часом упередження на національному тлі трохи спали, а коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він із ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Серед інших і Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє помер. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.

– Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? – поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. – Я можу швидко вас навчити.

Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.

– Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.

– Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.

– Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи – тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно померла.

– А та друга річ?

– Розв’язування шахових задач. Це таке віддалене від усього, що людське – од невпевненості і страху – таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч – а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.

– Так. Більше тут нічого не хочеться.

У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.

– Я мушу вас навчити, – сказав Ріхтер. – Можемо почати відразу.

Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розв’язків. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто, крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.

– Як довго ви тут? – поцікавилася вона.

– Двадцять років. Усе життя, правда?

– Так, усе життя.

Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день за днем, і до кінця року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо й вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, – думала Ліліан, – тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»

– Ми почнемо сьогодні? – запитав Ріхтер.

Ліліан похитала головою.

– Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.

– Ви їдете в долину? – прохрипів Ріхтер.

– Так. За кілька днів.

«Що я вибовкую? – подумала раптом вона. – Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забули. Ліліан у замішанні підвелася зі стільця.

– Ви вже вилікувалися?

У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.

– Я не виїжджаю надовго, – додала поспішно. – Тільки на короткий час. Я повернуся.