Читать книгу Життя у позику - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 5

У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, у яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.

– Так, Борисе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?.. Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, а хто б мав бути в мене?..

Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.

– Добридень, Борисе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Борис налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.

– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?

Ліліан похитала головою.

– Температура?

– Також ні. Швидше низька температура.

– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?

– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я й так не хочу цього знати.

– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.

Він випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку.

– Дай-но мені ще, – попросила Ліліан. – Склянки зовсім маленькі.

– Скільки завгодно.

Ліліан стежила за ним. Знала: він ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер Борис не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Він був на це достатньо мудрий і знав її настрій. Замість цього поцікавився:

– Налити ще?

– Ні. – Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. – Знаєш, Борисе, – сказала вона, випростовуючи ноги на лежаку, – ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

– Особливо, коли віє фен.

– Не тільки тоді.

– Або коли приїде хтось чужий.

– Ти бачиш, – мовила вона. – Ти знаєш уже причину. Ти вмієш усе пояснити. А я ні. Ти наперед знаєш про мене все. Це так виснажує! Чи це також фен?

– Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

– Чому ти не ревнуєш?

– Я ревную. Завжди.

Вона розплющила очі.

– До кого? До Клерфе? – Він похитав головою. – Так я й думала. Отже, до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона, власне, про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини й не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть у момент смерті того другого.

– До кого, Борисе? – запитала Ліліан. – Хіба не до Клерфе?

– Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.

– А що таке тут з’явилося? – Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. – Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу вона лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і його світло дісталося її очей, які під повіками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим сяйвом.

– Знаєш, Борисе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде, – сказала Ліліан. – Щось таке, що розірвало б цей скляний перстень. Кинутися кудись…

– Кожен би хотів.

– Ти також?

– Я також.

– Чому ж ми цього не робимо?

– Це нічого б не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей перстень. Або розбили б його і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

– Ти також?

Борис поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоча вважала, що розуміє його!

– Я змирився з ним, – сказав він, знаючи, що то неправда. – Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає всі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, у яких вона заплутувалася, наче в павучих тенетах. Усе збігалося, але що з того?

– Змиритися – отже, відмовитися, – буркнула вона за хвилю. – Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він не йде? – подумала. – І чому я його ображаю, хоча не хочу цього? Навіщо я дорікаю за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про все це не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я нагадую того, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

– Не слухай мене, Борисе, – сказала Ліліан. – Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном – тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин у горах – погана новина.

У селі озвалися церковні дзвони. Волков підвівся й опустив сонцезахисну штору ще нижче.

– Єва Мозер виписується завтра, – сказав. – Здорова.

– Знаю. Її вже двічі виписували.

– Цього разу справді здорова. Крокодилиця підтвердила це.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору й зупинилося. Вона здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков глянув через балкон униз і захрипло сказав:

– Сподіваюсь, він не збирається ковзатися на авті.

– Напевно. Чому ти так сказав?

– Бо він припаркувався на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

– То його справа. А власне, чому ти його не терпиш?

– Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

– Ти? – сонно промовила вона. – Мабуть, багато років тому.

– Авжеж, – з гіркотою підтвердив Волков. – То було хтозна-коли.

За пів години Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Борис вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося під повіками. Потім устала й зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

– Мені здавалося, що хвилину тому ви спустилися вниз, – сказала вона, підсідаючи до нього. – Може, я галюциную?

– Анітрохи. – Заморгав він через яскраве світло. – То був Ґольманн. Я послав його до села купити пляшку горілки. Це найкращий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

– А тепер побачимо, що він зробить: чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи десь завіється.

– Завіється? Куди?

– Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюриха. – Клерфе знову почав прислухатися. – Не повертається. Їде селом у бік озера й шосе. Ось погляньте, де він уже – за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

– Дякувати Богу? Ви збожеволіли? Посилаєте його в дорогу у відкритому спортивному авті? До Цюриха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

– Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

– А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

– Він одягнувся тепло. До того ж авто для гонщика – те саме, що для жінки вечірня сукня: якщо вона приносить їй приємність, то жінка ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко розплющеними очима.

– А якщо все ж таки застудиться? Знаєте, що це означає у горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така Ліліан подобалася йому значно більше, ніж попереднього вечора.

– Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні й шовкових черевичках?

– То не має нічого спільного з Ґольманном!

– Напевно. А я вірю в терапію забороненого плоду. Досі я думав, що й ви також!

Ліліан отетеріла.

– Але не стосовно інших.

– Добре. Більшість людей вірять у її дієвість завжди тільки для інших. – Клерфе поглянув униз, у бік озера. – Він там! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні ввечері він буде іншою людиною.

– Де? У Цюриху?

– Усюди. Тут також.

– Сьогодні ввечері він лежатиме в ліжку з гарячкою.

– Не думаю. А якщо навіть і так, краще щоб він мав трохи гарячки, ніж щоб з опущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка, бо хворий? Що собі дозволяє цей товстошкірий здоровий грубіян? Може, її він також вважає калікою? Вона згадала вечір у барі, коли Клерфе розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді він не говорив про каліку?

– Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, – сказала вона непривітно. – Але я певна, що це вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, зате перед тим ще раз сів за кермо спортивного авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала за свої слова, не розуміючи, чому раптом так напустилася.

– А ви маєте добру пам’ять, – сказав з усмішкою Клерфе. – Я помічав це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.

Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе», малий і чорний, вигулькує з-за лісу біля озера і, наче джміль, з гудінням мчить крізь білий блиск, що стелиться в сонці на снігу. Вона чула гуркіт двигуна й луну, що котилася попід гори. Авто наближалося до шосе, яке вело перевалом на другий бік, і вона враз усвідомила, що саме тому така збуджена. Побачила, як авто зникає за закрутом. Тепер чувся тільки двигун, шалений бубон, який кликав до мандрівки у невідоме і який був у її вухах чимось більшим, ніж звичайним шумом.

– Сподіваюсь, що він таки не втік, – сказав Клерфе.

Ліліан відповіла не одразу. Губи пересохли.

– Чому б він мав утікати? – нарешті видушила вона із зусиллям. – Адже він уже майже вилікувався. Чому ж тепер ризикувати?

– Часом ризикують саме тоді.

– А ви на його місці б ризикнули?

– Не знаю.

Ліліан зітхнула.

– А чи ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? – поцікавилася вона.

– Замість лишитися тут?

– Замість нидіти тут ще кілька місяців?

Клерфе усміхнувся. Раніше йому вже доводилося нидіти в концтаборі.

– Залежно що ви під цим розумієте.

– Обережне життя, – відказала вона швидко.

Клерфе розсміявся.

– Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може, так, щоб іще раз узяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.

Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.

– А хіба ви не мусите стикатися з цим перед кожними перегонами?

– Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не через жагу пригод. Пригод у наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.

– Так, – відказала Ліліан. – Але не тих, що треба.

Враз вони знову почули двигун.

– Він повертається, – сказав Клерфе.

– Так, – кивнула вона й глибоко зітхнула, – повертається. Ви розчаровані?

– Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, він дістав свою першу кровотечу.

Ліліан побачила, як блискавично наближається «Джузеппе», і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.

– Я мушу повернутися, – квапливо сказала вона. – Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?

– Коли захочете, – відказав Клерфе.

Була неділя, а неділі в санаторії завжди важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих із покоїв, де вони не повинні були опинитися.

Ліліан попри заборону зійшла на вечерю до їдальні, у неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню – одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха – але цього разу це теж нічого не дало. Залишалося похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.

Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він узявся. Приміщення було майже залюднене, а за столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки, загорнені в кольоровий папір. То був її останній вечір. Завтра вранці вона має виїхати.

Ліліан першої миті хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна. Сидів сам біля столика, зайнятого трьома вбраними в чорне латиносів, які чекали на смерть Мануели, і помахав їй.

– Я проїхався сьогодні на «Джузеппе», – сказав. – Ви бачили мене?

– Авжеж. А чи, крім мене, хтось іще вас бачив? Наприклад, Крокодилиця? Або Далай-лама?

– Ніхто. Авто було припарковане на закруті. А хоч би й бачили! Я щасливий. Я думав уже, що не впораюся.

– Сьогодні увечері кожен здається щасливим, – відказала Ліліан з гіркотою. – Самі погляньте!

Ліліан кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер серед своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Жінка нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.

– А ви як? – запитала Ліліан. – Уже зміряли собі температуру?

Ґольманн розсміявся.

– У мене ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.

– Не думаєте, що маєте гарячку?

– Мені байдуже. А крім того, не думаю, що маю.

«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»

– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.

– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.

– Чому ж він не поїде звідси? – роздратовано запитала Ліліан.

– Поїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.

– Цього тижня?

– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.

Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.

– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.

– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.

– Хіба ви не привезли горілку опівдні?

– А горілку я віддав Долорес Пальмер.

– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?

– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи знічено.

– Опівдні ви були його протилежністю.

– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.

Ліліан відсунула свою тарілку.

– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?

– Чоловіків не бракує. І Клерфе, врешті, також іще є.

– Так. А потім?

– Борис увечері не прийде?

– Ні, не прийде. Крім того, з Борисом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.

– Справді болить?

– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.

– Щось сталося, Ліліан?

– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго самопочуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?

Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й намагалася читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім раптове прокидання зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнає́ш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, – аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.

Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.

– Усе готове, – шепнув. – Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.

– Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?

– То не вона хоче, а ми.

– Адже ви вже прощалися у їдальні.

– Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.

– Не хочеться.

Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.

– Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий – тому ходи! – Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. – Усі прийдуть! Уже є Ліллу Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.

Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись у ритмі чарльстону.

– Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», – виголосив Чарльз Ней. – Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!

– Я не переодягатимусь. Піду в піжамі!

– Можеш бути в піжамі, але ходи!

Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому надавали.

– Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, – сказала вона Ліліан. – Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.

Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллу Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево в пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними в той час, коли Долорес не прагнула загалом нічого більше, крім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але вона сама їх провокувала й мусила з ними воювати.

Єва Мозер сиділа й дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.

– Тепер рюмсає, – сказала Марія Савіні до Ліліан. – І що ти на це скажеш?

– Чому рюмсає?

– Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.

– Це мій дім, – мовила Єва Мозер. – Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Унизу я не знаю нікого.

На хвилю всі замовкли.

– Ви можете лишитися тут, – сказав Чарльз Ней. – Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.

– Авжеж, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, йому б це надто дорого коштувало. Він хоче, щоб я здобула якийсь фах. Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А ті небагато речей, які я вміла, я забула тут.

– Тут можна все забути, – звістила спокійно зі свого кута Ліллу Стрептоміцин. – Достатньо, що людина побуде тут кілька років, і вже не придатна для життя внизу.

Ліллу була здавна піддослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер він випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але, якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу – єдиний пацієнт санаторію, народжений у селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.

– Ким я повинна стати? – лементувала Єва в паніці. – Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве вмію клацати на машинці. Крім того, багато хто уникає секретарок із санаторним минулим.

– Можна стати секретаркою у хворого на легені, – заскреготів сивобородий.

Ліліан приглядалася до Єви, мовби та була доісторичною твариною, яка враз вилізла з якоїсь щілини в землі. Раніше вона вже бачила пацієнтів, які, виписуючись, наполягали, що бажають лишитися – але казали так лише з огляду на тих, що мусили лишитися, аби пом’якшити дивне почуття дезертирства, яке супроводжувало кожну виписку. Але Єва була іншим випадком, вона справді думала те, що казала. І пхикала, щиро зневірена, бо призвичаїлася до санаторію і боялася життя, яке чекало її внизу. Долорес підсунула Ліліан склянку горілки.

– Ця особа! – сказала вона, з відразою дивлячись на Єву. – Досконалий брак манер! Як вона поводиться! Просто непристойно, хіба ні?

– Я піду собі, – повідомила Ліліан. – Не можу цього витримувати.

– Не йди! – прохав Чарльз Ней, нахилившись до неї. – Прекрасне світло, що мерехтить на непевному шляху, лишися ще! Ніч повна тіней і фраз, а ми потребуємо тебе і Долорес, як фігур на носі корабля перед нашими обтріпаними вітрилами, щоб не затоптала нас жахлива плоскостопість Єви Мозер. Заспівай щось, Ліліан!

– Цього тільки бракувало! А що? Може, колискову для дітей, які ніколи не народяться?

– Не бійся: Єва матиме дітей! Та ще й багато! Заспівай ту пісню про хмари, які ніколи не вертаються, і сніг, який засипає серце. Пісню про вигнанців гір. Заспівай її для нас! Не для цієї кухонної медузи, Єви. Ми потребуємо сьогодні вночі темного вина самозакоханості, повір мені. Незагальмований сентименталізм кращий за сльози.

– Чарльз здобув десь півпляшки коньяку, – сказала Долорес і, ступаючи на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. – Пусти нові американські плити, Шірмере!

– Що за потвора! – зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. – Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?

– Страждати й бути щасливим.

Ліліан підвелася з місця. У цей момент відчинилися двері і з’явилася Крокодилиця.

– Так я й думала! Цигарки! Алкоголь у покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! – шипіла вона до Ліллу. – На милицях! І ви, Шірмере, ви також! Маєте бути в ліжку!

– Я мав би вже давно бути мертвий, – весело відказав сивобородий. – Теоретично, зрештою, таким і є. – Він вимкнув грамофон, витяг із динаміка шовкову білизну й помахав нею над головою. – Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж у тому, в якому людина народилася.

– Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?

– Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти – індивідуальна справа кожної людини.

– Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?

– Мій власний розум.

Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися – штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.

– Я відвезу вас, – вона штовхнула візок до дверей.

– Отже, то ви! – сказала Крокодилиця. – Я повинна була б здогадатися.

Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.

– Хвилиночку! – сказав Шірмер і повернув візок знову в бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. – З усього того, що ви втратили у своєму житті, – сказав він, – троє хворих могли б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю!

Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.

– Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? – поцікавився він. – Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.

– Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю – та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак – переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!

– Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! – усміхнувся Чарльз.

– Ні, – відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. – Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.

За пів години до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:

– Моє ліжко тут?

– Ваше ліжко?

– Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. – Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було ховання його речей в останню ніч. Єва була засмучена. – Я ж попросила все випрасувати. А вони ще, чого доброго, вимастять! Тепер, коли я виписана, то мушу рахувати гроші.

– А ваш батько не буде вами опікуватися?

– Він хоче мене позбутися. Думаю, знову заміряється мене видати заміж.

Ліліан охопило раптове почуття, що вона не витримає цю дівчину ані хвилини довше.

– Пропоную вам зайти до ліфта й причаїтися там, поки Чарльз Ней не вийде зі свого покою. Чарльз зайде до мене. Тоді ви прошмигніть до його покою, напевно, він не замкне його на ключ. Звідти зателефонуйте до мене і скажіть, що кинете його смокінг у гарячу воду, а його білизну заллєте чорнилом, якщо ваші речі й ліжко не повернуться на місце. Ясно?

– Так, але…

– Їх лише сховали. Я не знаю хто. Але я здивувалася б, якби Чарльз нічого про це не знав.

Ліліан підняла слухавку.

– Чарльз? – Вона дала знак Єві Мозер, щоб та вийшла. – Чарльзе, ти можеш зазирнути до мене на хвильку? Так? Чудово.

За кілька хвилин він з’явився.

– Як закінчилася історія з Крокодилицею? – запитала Ліліан.

– Усе гаразд. Долорес робить це майстерно. Це зветься маскування! Просто сказала їй правду, що ми хотіли заглушити свій розпач, бо мусимо залишатися тут. Чудова ідея. Здається, що Крокодилиця, йдучи геть, пустила сльозу.

Озвався телефон. Голос Єви був такий гучний, що Чарльз міг почути її слова.

– Вона у твоїй лазничці, – сказала Ліліан. – Напустила до ванни гарячої води. У лівій руці тримає твій новий вечірній костюм, у правій – твоє бірюзове чорнило для авторучки. Не намагайся її заскочити. У момент, коли ти відчиниш двері, вона здійснить свою погрозу. На, поговори з нею.

Ліліан подала йому слухавку й підійшла до вікна. «Палас Готель» у селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне й цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі волоктиметься всю весну, літо й осінь до наступної зими.

Ліліан почула за спиною, як слухавка клацнула.

– Ох і каналія! – промовив з недовірою Чарльз. – То не в її голові вилупилося! Навіщо ти мене закликала?

– Хотіла знати, що сказала Крокодилиця.

– І так було спішно! – Чарльз криво посміхнувся. – Завтра ще про це поговоримо. Тепер мушу рятувати свій костюм. Та здібна ідіотка хоче його зварити! Добраніч. То був прекрасний вечір!

Він зачинив за собою двері. Ліліан почула швидке чалапання його капців у коридорі. Його вечірній костюм – символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії. Знову підійшла до вікна й дивилася на світло внизу. Прекрасний вечір! Вона знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!

Зашторила вікно. Паніка з’явилася знову! Ліліан почала шукати снодійні пігулки, які сама від себе сховала. На хвильку їй здалося, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але вона не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що до нього хтось приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа, Мілана або Монте-Карло! До дідька його, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися й мусить робити те, що каже Борис, мусить із цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але, якщо піддасться, буде пропаща!

Ліліан сіла за стіл і витягнула поштовий папір. «Коханий, – писала вона, – ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» – відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато невідісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».