Читать книгу Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фэнни Флэгг, Фенні Флеґґ - Страница 13

Наразі назву кафе «Зупинка» можна було бачити на стінах сотень товарних вагонів, від Сіетла до Флориди. Сплінтер Беллі Джонс навіть запевняв, що бачив її не менш як у Канаді.

Того року справи йшли особливо кепсько. Уночі ліси навколо Вісл-Стоп осявалися вогнями таборів безробітних, і не було в них жодного, хто хоч раз не годувався б в Іджі й Рут.

Клео, брат Іджі, переймався з цього приводу. Він приходив до кафе, аби забрати дружину Нінні та їхнього маленького сина Альберта. Тут він випивав горнятко кави й ласував горішками.

– Іджі, кажу тобі, не треба годувати кожного, хто з’явиться на порозі. У тебе тут бізнес, який треба вести. Джуліан розповідав, як нещодавно приходив сюди, – їх тут сиділо семеро і їло. Він упевнений, що ти готова залишити Рут і малого ні з чим, аби прогодувати цих ледацюг.

Іджі лише відмахнулася.

– Ой, Клео, що він знає, твій Джуліан? Він би сам помер від голоду, якби Опал не володіла салоном краси. Нащо ти його слухаєш? У нього менше розуму, ніж у цапа.

У цьому Клео не міг з нею не погодитися.

– Гаразд, справа не в Джуліані, серденько. Я турбуюся про тебе.

– Я знаю.

– Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, і не відмовлялась від усіх своїх заробітків.

Іджі глянула на нього й посміхнулася.

– Зараз, Клео, я достовірно знаю, що половина людей у цьому місті не платила тобі останні п’ять років. І я не бачу, щоб ти виставляв їх за двері.

Нінні, яка зазвичай було тихенькою, докинула:

– Це правда, Клео.

Клео з’їв горішок. Іджі підвелась і грайливо обійняла його за шию.

– Слухай, ти, старий буркотуне, ти ніколи в житті не прогнав голодного від своїх дверей.

– Мені ніколи й не доводилося. Усі вони тут, – сказав він і висякався. – А тепер серйозно, Іджі. Я не намагаюся замість тебе керувати твоїми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуєш гроші, от і все.

– Навіщо? – здивувалась Іджі. – Послухай, гроші можуть убити, ти ж знаєш. От щойно заходив один хлопець і розповів мені про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу – працював

у Кентуккі на державному монетному дворі, карбував гроші для уряду, і все було чудово. Допоки одного дня він випадково не смикнув не той важіль – і був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червінців.

Нінні жахнулася:

– Та ти що! Яке жахіття!

Клео глянув на неї, як на божевільну.

– Господь з тобою, жінко. Гадаю, ти б повірила всьому, що розповість моя пришелепкувата сестричка.

– Що ж, таке могло статися, хіба ні? Його справді було вбито червінцями, Іджі?

– Звісно. Або трьомастами фунтами четвертаків – забула, чим саме. Але, в будь-якому разі, його точно сплюснуло.

Клео похитав головою, й Іджі не втрималася від сміху.