Читать книгу Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фэнни Флэгг, Фенні Флеґґ - Страница 21

Настала неділя, і подружжя Кауч знову збиралося до будинку престарілих. Евелін вимкнула кавоварку. Вона воліла б зовсім нікуди не йти, але Ед був настільки чутливий у всьому, що стосувалося його матері, що вона не наважилась відмовитись від поїздки. Принаймні вона мала привітатися зі своєю плаксивою, вибагливою свекрухою. Ці поїздки були для неї справжньою мукою, вона ненавиділа запах хвороби, лізолю та смерті. Це нагадувало їй про власну матір, про лікарів та лікарні.

Евелін було сорок, коли померла мати, і після цього вона жила в страху. Тепер, переглядаючи ранкову газету, вона одразу відкривала колонку некрологів, навіть раніше, ніж свій гороскоп. Їй завжди бувало приємно, якщо померлому було за сімдесят чи за вісімдесят, особливо приємно, якщо небіжчик виявлявся старшим за дев’яносто років – це чомусь надавало їй відчуття безпеки. Але варто було дізнатися, що хтось помер на п’ятому чи шостому десятку, і вона втрачала спокій на цілий день. Особливо якщо наприкінці некролога стояло прохання від родини покійного зробити внесок у фонд боротьби з раком. Але найбільше лякала її смерть, причину якої не було вказано.

Швидкоплинна хвороба на що? Раптово помер від чого?

Який саме нещасний випадок?

Вона хотіла знати все, до останньої дрібниці. Не губитись у здогадках – знати. І її страшенно дратувало, коли родина просила зробити внесок до спілки захисту тварин. Що це, взагалі, означало? Сказ… укус собаки… котяча лихоманка?

Але останнім часом просили здебільшого пожертв у фонд боротьби з раком. Евелін дивувалася, чому має жити в тілі, яке старіє, розладнується, болить. Чому вона не могла жити в письмовому столі, великому стійкому письмовому столі? Або в печі? Або у пральній машині? Краще б над нею працював звичайний майстер, електрик або слюсар, ніж лікар. Коли вона терпіла пологові муки, її акушер доктор Клайд просто стояв і брехав їй в обличчя:

– Місіс Кауч, ви забудете про ці болі, щойно побачите свою дитину. Тому тужтеся трохи сильніше. Ви навіть цього не згадаєте, повірте мені.

НЕПРАВДА! Пізніше вона пам’ятала кожну мить нестерпного болю і нізащо не стала б народжувати вдруге, якби Ед не наполягав – він хотів хлопчика… Тоді було викрито ще одну брехню: вдруге народжувати не менш боляче, ніж уперше. Може, навіть більше, бо цього разу вона вже знала, що її очікує. Вона була люта на Еда цілих дев’ять місяців, і дякувати Богу, що на світ з’явився Томмі, тому що більше від неї нічого не вимагалося. Усе життя Евелін боялася лікарів. Раніше вона ставилась до них з підозрою, а тепер просто не терпіла, щиро ненавиділа й зневажала. З того самого дня, як у палату її матері увійшов самовдоволений лікар із медичною карткою в руках…

Цей дрібний олив’яний божок у костюмі з поліестру й трипудових чоботах. Пихатий, самовпевнений, в оточенні медсестер, які пурхали навколо нього, мов гейші. Він навіть не був лікарем її матері, він лише здійснював ранковий обхід, підміняючи когось. Евелін стояла, тримаючи маму за руку. Увійшов і навіть не потурбувався відрекомендуватись.

Вона сказала:

– Доброго ранку, лікарю. Я її донька, Евелін Кауч.

Не відриваючи погляду від медичної картки, він голосно промовив:

– У вашої матері швидко прогресуючий рак легень, що дав метастази в печінку, підшлункову залозу й селезінку, з певними ознаками ураження кісткового мозку.

До цього самого моменту її мати навіть не знала, що в неї рак. Евелін не хотіла казати їй, адже мати й так була налякана. Дикий жах на обличчі матері вона запам’ятала на все життя – як і того лікаря, що рушив далі з усім своїм почтом.

Через два дні її мати впала в кому.

А ще вона не могла забути ту сіру, стерильну, з бетонними стінами кімнату очікування у відділенні інтенсивної терапії, де вона провела наступні тижні, налякана й збентежена. Як і решта людей, що чекали тут, знаючи, що їхні близькі лежать поряд у холодній неосвітленій кімнаті, очікуючи смерті.

Абсолютно незнайомі, вони в цьому маленькому просторі поділяли, мабуть, найінтимнішу, найболючішу мить свого життя. Вони не знали, як поводитись чи що сказати в цій ситуації. Тут правил етикету не існувало. Ніхто не підготував їх до такого страшного випробування. Бідолашні люди, налякані не менше за неї, підбадьорювали себе розмовами про повсякденне життя.

Перебуваючи в цілковитому потрясінні, вони вперто робили вигляд, що все буде гаразд.

Одна родина з переляку навіть відмовлялася сприйняти той факт, що жінка, яка помирає в палаті на тому кінці коридору, – їхня мати. Вони постійно казали про неї як про «свою пацієнтку» й запитували Евелін, як справи в «її пацієнтки». Тільки б відсунути жахливу правду якнайдалі, тільки б полегшити біль.

Щодня вони чекали разом, знаючи, що мить настане – той жахливий момент, коли їх викличуть для ухвалення «рішення», вимикати апарат чи ні…

– Так буде краще.

– Легше їм піти.

– Вони самі б цього хотіли.

– Лікар каже, вони вже померли.

– Це лише формальність.

Формальність?

Спокійні, дорослі розмови. Коли все, чого вона насправді хотіла, це закричати до мами, її любої мами – єдиної людини в світі, яка любила її, як ніколи ніхто не полюбить.

Тієї суботи лікар підійшов до кімнати очікування й зазирнув усередину. Усі погляди були прикуті до нього, розмова урвалася. Він обвів очима кімнату.

– Місіс Кауч, можна вас на хвилинку до мого кабінету?

І поки вона тремтячими руками підбирала сумочку, чуючи калатання власного серця, усі інші дивилися на неї зі співчуттям. Одна жінка лагідно торкнулась її руки. Але потай вони всі відчули полегшення, що це не по них прийшли.

Наче уві сні вона намагалась дослухатися до його слів. Він говорив так просто і так невимушено.

– Немає сенсу продовжувати це…

Його логіка була бездоганна. Вона підвелася, наче зомбі, й пішла додому.

Вона думала, що готова прийняти це і відпустити її.

Але, зрештою, ніхто насправді не буває готовий відімкнути від апарата власну матір, хто би що про це не казав. Вимкнути світло свого дитинства й піти геть, так, наче вимикаєш лампу і виходиш із кімнати.

Вона ніколи не змогла пробачити собі, що їй забракло сміливості повернутися до лікарні й бути поряд зі своєю матір’ю. Вона досі прокидалася, ридаючи від почуття провини, і для неї не було жодного способу у світі пережити це.

Може, те, що їй довелося крізь це пройти, поклало початок страху Евелін перед усім, пов’язаним із лікарями й лікарнями. Вона не знала. Знала лише, що від самої думки про візит до лікаря її буквально кидало в холодний піт і починало тіпати. А від слова «рак» навіть волосся на руках ставало дибки. Вона взагалі припинила торкатися грудей, бо одного разу намацала в себе ущільнення й ледь не зомліла. На щастя, виявилося, що це лише паперова серветка, яка застрягла в бюстгальтері під час прання в машинці. Вона знала, що цей страх безглуздий і що їй дійсно слід сходити на огляд. Кажуть, його треба проходити раз на рік. Вона знала, що має це зробити, якщо не заради себе, то заради дітей. Усе вона знала, але це нічого не змінювало. У неї траплялися проблиски сміливості, і вона записувалася на огляд, але завжди все скасовувала в останній момент.

Минулого разу вона була в лікаря шість років тому, через інфекцію жовчного міхура. Все, чого вона хотіла, це щоб їй призначили антибіотики по телефону, але лікар змусив її прийти й наполіг на обстеженні таза. Лежачи там, з ногами у підвісних петлях, вона гадала, чи існує щось гірше, ніж коли незнайомий чоловік порпається в тобі, шукаючи щось, наче в іграшковому мішку на ярмарку.

Лікар спитав, скільки минуло часу від останнього обстеження грудей. Евелін збрехала:

– Три місяці. Він сказав:

– Ну, оскільки ви вже тут, я можу також провести і цей огляд.

Вона щось заторохкотіла, намагаючись його відволікти, але він перебив її:

– Так-так, щось мені це не подобається.

Дні очікування на результат тесту були для неї майже нестерпними. Вона блукала в тумані нічних жахіть, молячись і торгуючись із Богом, хоча навіть не була впевнена, чи вірить у Нього.

Вона обіцяла, якщо Він вбереже її від раку, то вже ніколи ні на що не скаржитиметься. А залишок життя проведе, радіючи життю, у добрих справах і щодня ходитиме до церкви.

Коли ж виявилось, що з нею все гаразд і найближчим часом вона не помре, як їй уявлялось, Евелін знов стала сама собою. Але тепер, після пережитих страхів їй у кожному болю став ввижатися рак. Евелін була впевнена: варто лише піти до лікаря, він не лише знайде в неї пухлину, а й прослухає її зі стетоскопом і призначить операцію на відкритому серці, перш ніж вона встигне втекти. Вона почувалася однією ногою в могилі.

Їй навіть здавалося, що лінія життя на її долоні стає коротшою. Вона знала, що не витримає стільки днів в очікуванні результатів тесту. Тож вирішила, що насправді не бажає знати, якщо щось недобре, і краще просто помре одного звичайного дня, ні про що не довідавшись.

Цього ранку дорогою до будинку престарілих Евелін усвідомила, що стає нестерпною. Щоранку вона починала якісь ігри сама з собою, аби просто пережити день. Так, наприклад, вона казала собі, що цього дня неодмінно трапиться щось надзвичайне… Що наступним телефонним дзвінком їй повідомлять добру новину, від якої життя одразу зміниться… Що в наступному листі на неї чекає приємний сюрприз. Але нічого не було, окрім рекламної розсилки, надокучливих сусідів і когось, хто помилився номером.

Тиха істерія, безнадійний відчай охопили її, коли вона нарешті зрозуміла, що ніщо не зміниться, ніхто не прийде врятувати її звідси. Вона почувалася, ніби перебуває на дні криниці – кричить, але ніхто не чує.

Останнім часом життя перетворилося на нескінченну чергу довгих чорних ночей і сірих ранків. Відчуття, що все скінчено, наче велетенська хвиля, з головою накривало її – Евелін було страшно. Але не смерть лякала її. Зазираючи в чорну пащу смерті, вона часто хотіла зістрибнути туди. Що далі, то більш привабливою ставала думка про смерть.

Вона навіть знала, як уб’є себе. Срібною кулею. Круглою й гладкою, наче крижаний блакитний мартіні. Вона покладе пістолет на кілька годин у морозилку, перш ніж зробити це, тож він холодно, морозно торкатиметься її голови. Вона може навіть відчути, як крижана куля пронизує її гарячий збурений мозок, заморожуючи біль назавжди. Звук пострілу буде останнім, що вона почує у своєму житті. А тоді… нічого. Може, навіть тихий звук, який чують птахи, літаючи в чистому холодному повітрі над землею. Солодке, чисте повітря свободи.

Ні, вона боялася не смерті. Вона боялася власного життя, яке починало нагадувати їй сіру кімнату очікування у відділення інтенсивної терапії.