Читать книгу Весела наука - Фридрих Вильгельм Ницше - Страница 4

Вчителі – про мету існування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу їх – усіх разом і кожного окремо – зосередженими на одному завданні: вони роблять те, що стосується збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любові до цього роду, а тільки тому, що немає в них нічого не давнішого, потужнішого, невблаганнішого, непереборнішого за цей інстинкт – бо він є сутністю нашого роду й племені. Хоча ми, через свою звичну короткозорість, охоче беремося до розрізнення ближніх своїх на корисних і шкідливих, добрих і поганих, по триваліших роздумах і зваживши на масштаби справи, ми втрачаємо впевненість у доречности такого ретельного розподілу і, зрештою, полишаємо його. Навіть найшкідливіша людина може виявитися найбільш корисною з точки зору збереження виду, оскільки вона плекає у собі – чи, завдяки своїм діям, в інших – імпульси, без яких людство давно б зледащіло і занепало. Ненависть, зловтіха, хижість, властолюбство і решта того, що називають злом, належить до дивовижної економіки збереження виду – безперечно, вкрай дорогої, марнотратної і, в цілому, доволі безглуздої економіки, що, однак, досі переконливо виправдала себе у збереженні нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мій любий товаришу, мій ближній, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовірно, вимерло впродовж тисячоліть і тепер є однією з речей, недоступних навіть Богові. Віддайся цілковито своїм найкращим чи найгіршим бажанням, і, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовірно, у який-небудь спосіб, таки виявишся заступником і благодійником людства і, відповідно, здобудеш серед людей і хвалу, і глузи! Однак ти ніколи не знайдеш того, хто зміг би сповна висміяти тебе, індивіда, так, щоб ясно донести до твоєї свідомості твою мушину нікчемність і жаб’ячу вбогість! Сміятися з себе так, щоб висміяти себе з усією повнотою правди – для цього досі кращим з кращих бракувало відчуття правди, а найобдарованішим бракувало генія! Можливо, сміх іще має своє майбутнє! Воно настане, коли людство засвоїть абсолют «вид є всім, хтось є нічим» і кожне отримає доступ до цього остаточного звільнення і безвідповідальності. Ймовірно, тоді сміх з’єднається з мудрістю, ймовірно залишиться тільки «весела наука». На разі ж, становище геть інакше, на разі, комедія існування ще не усвідомлена як така, на разі ще тривають часи трагедії, часи моралі й релігії. Що означає постійна поява дедалі нових основоположників моралі та релігій, заводіїв боротьби за моральні оцінки, вчителів каяття і релігійних воєн? Що означають ці герої на цій сцені? Бо інших героїв досі не бувало, а все решта, час від часу вигулькуючи, завжди служило цим героям суто для опертя – чи то як сценічна техніка і куліси, чи в ролі довірених осіб і камердинерів. (Поети, наприклад, завжди були камердинерами певної моралі.)

Зрозуміло, що ці трагіки теж діють в інтересах виду, хоча самі вони сповнені вірою, що служать справі Божій і як Божі посланці. Вони також сприяють життєдіяльності виду, просуваючи його віру в життя. «Варто жити, – цвенькає кожне з них. – Таки є щось у цьому житті. Щось стоїть за цим життям, щось лежить під цим життям, бережіть себе!». Той потяг, притаманний як найвищим особистостям, так і найнікчемнішим людцям, інстинкт збереження виду, виступає час від часу як розум і пристрасть духу; тоді він оточує себе блискучим почетом причин і вперто силкується забути, що він в основі своїй інстинкт, імпульс, дурість, безпідставність. Життя треба любити, оскільки..! Людина має служити собі і ближнім, оскільки..! Хоч би як вони називалися і нині, і повсякчас, оті всі «має» і «оскільки»…Для того щоб усе, що відбувається неминуче і самовільно і без жодної мети, відтепер видавалося таким, що слугує певним цілям, і світило людині як розум і остання заповідь, етичний ментор виступає вчителем мети існування; для цього він винаходить інше, відмінне існування, і, за допомогою своєї нової механіки, знімає старе буденне існування з його старих буденних завіс. Так! Він, звісно, не хоче, щоб ми сміялися ні з того існування, ні з себе самих, ні з нього. В його уявленні хтось завжди є кимсь, чимсь першим, і останнім, і безмежним; для нього немає ні виду, ні сум, ні нулів. Хоч би якими безглуздими і химерними були його винаходи й оцінки, хоч би наскільки хибно він розумів хід природних подій і заперечував природні умови (а всі етики бували такі дурні й протиприродні, що людство б згинуло, якби ним заволоділа бодай котрась із них), щоразу, коли «герой» виходив на сцену, досягалося щось нове – страхітлива протилежність сміху, а саме – глибоке потрясіння багатьох людей від думки: «Так, варто жити! Так, я вартий того, щоб жити!»; життя і мені, і тобі, і всім нам знову робилося цікавим.

Безперечно, з часом і сміх, і розум, і природа брали гору над кожним з тих чудових учителів: коротка трагедія, зрештою, завжди поверталася до вічної комедії існування, і «хвилі незліченних реготів», висловлюючись зворотом Есхіла, мають, врешті-решт, залляти навіть найбільшу з цих трагедій. Але, попри весь той виправний сміх, невпинну появу дедалі нових учителів з мети існування, зазнала зміни людська природа як така, і вона тепер має потребу, саме потребу в появі чергових учителів і теорій «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, більше за будь-яку іншу істоту, силкується задовільнити умову існування: людина має час від часу переконувати себе, що вона знає, чому існує; рід людський не може процвітати без періодичного підтвердження впевненості у житті! Без віри в сенс життя! Знову й знову рід людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна сміятися!». А найобережніший філантроп докине: «Не тільки сміх і весела мудрість, але також трагізм з його піднесеною ірраціональністю належить до необхідних засобів збереження виду!».

А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумієте, брати мої? Чи розумієте ви цей новий закон припливу й відпливу?

Ми теж маємо свій час!