Читать книгу І знайдеш ти скарб у собі - Лоран Гунель - Страница 4

Після меси Жеремі провів парафіян до паперті. Сонце заливало стару покривлену бруківку й виблискувало на середньовічних фасадах маленької площі.

Дві пані похилого віку заходилися теревенити з ним про благодійні заходи. Підійшов старенький виноградар-пенсіонер і простягнув Жеремі футляр.

– Візьміть, отче, дозвольте вам це подарувати.

У Клюні виноградар дістав прізвисько Поміщик: його легко було впізнати здалеку за величною, старомодною ходою; незмінно у твідовій маринарці з шевронами; суворе обличчя й неслухняне сиве волосся а-ля Герберт фон Караян. Старенький був майже глухим, та компенсував слабість авторитетним виглядом (щоправда, не годен був приховати доброї вдачі) й огрядністю, яка, попри невисокий зріст, забезпечувала йому показну зовнішність.

Жеремі відкрив футляр.

– Годинник?

– Не шукайте підтексту! Я просто завважив, що у вас немає годинника.

– Але це дуже гарний годинник…

– Прошу?

Приятель виноградаря Етьєнн, попри заїкання, прийшов на допомогу. Худорлявий, низенький Етьєнн мав ніжні риси обличчя, зачесане набік волосся кольору слонової кістки і найдобріший погляд. Малоймовірне приятелювання глухого й заїки було не таким гротескним, як здається: Етьєннове мовленнєве порушення особливо давалося взнаки в особистих бесідах, але трохи відступало, коли чоловік відчував обов’язок переказати щось Вікторові.

– Пан священик к… каже…, годинник… дуже гарний! – прокричав Етьєнн приятелеві у вухо.

– А, так… французький, вироблений у Франш-Конте. Одна з останніх моделей…

Етьєнн раніше працював на виноробні. За роки ієрархічна дистанція між чоловіками поступово стерлася, і на пенсії Віктор згодився навіть перейти на «ти». Поміщик нетямився через якісь дрібнички і зганяв злість на Етьєннові, але той лише посміювався, бо вмів заплющувати очі на спалахи гніву колишнього патрона. Обидва вже передали естафету наступному поколінню: старша дочка Поміщика об’єднала зусилля з Етьєнновим сином. У часи батьків вино трохи псувалося (злі язики казали, що на виноробні погано промивали діжки), але добре продавалося, адже раніше французи ще пили вина масового вжитку. Нині ж доводилося вести боротьбу за виживання. Діти багато працювали, щоб удосконалити продукт, і завдяки титанічним зусиллям досягли успіху. Вино дуже цінувалося в регіоні, але далі Макона слава не ширилася.

– Дуже мило з вашого боку, – подякував Жеремі, силкуючись говорити чимголосніше.

– Я купив його в «Прадій», що на вулиці Мерсьєр, в одного з рідкісних на сьогодні годинникарів, які ще вміють витягати й лагодити механізм…

– Доброго дня, отче, – вигукнули майже воднораз Жермена й Корнелі.

То були дві маленькі бабусенції, що зажили собі слави пліткарок – у місті їх звали «дві святоші». Жермена мала жвавий погляд і фарбоване чорне волосся, доволі великий і трохи кирпатий ніс, любила носити довгі плісовані спідниці з темного велюру й білі шкарпетки в тон кореням волосся. Корнелі губилася на її фоні через безбарвну особистість і таку саму безбарвну зовнішність: фарбоване в жовтуватий беж волосся, бежевий кардиган, бежева плісована спідниця до п’ят, бежеві шкіряні мокасини з гострими передами. Лише деколи, дозволивши собі трохи фантазії, вона могла прикрасити голову, наприклад, зеленою велюровою пов’язкою.

Жеремі привітався з жінками і, вибачившись, вернувся в церкву. Перетнув неф, окинувши поглядом порожні ряди, а зайшовши в ризницю, скинув єпітрахиль і ризу. Почулися тихі кроки й легке шурхотіння одягу. То прийшла одна з черниць, що разом із іншими сестрами жила в крилі плебанії. Він наблизився до неї і простягнув футляр.

– Продайте, а гроші роздайте бідним, – сказав він.

Сестра всміхнувшись узяла цінну річ.

Жеремі пригадав кюре з Арсу – священика XIX століття, що також віддав отриманого у подарунок годинника на благодійність. Довідавшись про це, дародавець приніс кюре другого годинника, потім ще одного, аж поки не збагнув, що кюре ніколи не зоставить подарунка собі. Тоді вирішив позичити кюре годинника й нарешті мав приємність дивитися, що той носить його. Жеремі часто думав про кюре з Арсу як про ментора.

Жеремі попрямував до вузьких гвинтових сходів дзвіниці й піднявся аж до верхівки, на майданчик під банею просто неба. Частенько сюди приходив усамітнитися, перепочити та подихати.

Присів на виступ. Свіже повітря приносило пахощі природи, дерев. Звідси відкривався запаморочливий краєвид на вкриті старою черепицею дахи будиночків Клюні, що їх барви нагадували темну шкірку маракуї: плоска й округла черепиця підказувала про близькість Півдня. Червоний колір контрастував із яскравою блакиттю неба. Погляд Жеремі линув далі, до порослих лісом схилів, що оточували середньовічне місто.

Усього дванадцять парафіян…

Жеремі був молодим, мав усе життя попереду і присвятив його служінню меси для… дванадцяти осіб. Він зробив довгий беззвучний вдих. Адже бачив себе тим, хто скеровує людей на шляху до духовного пробудження, забезпечує духовну їжу, веде до щастя… Та їх усього дванадцять. Жеремі поквапився дорікнути собі за цю думку: чи ж то не гординя – отак побиватися? Чи не мріяв він зібрати собі велику парафію? Труснув головою. Та ні, це було щире занепокоєння, чисті, позбавлені корисливості помисли. Він мав справдешнє покликання. Та як здійснити покликання, коли бракує аудиторії? Лише дванадцять парафіян, переважно стареньких, серед яких одна половина приходить у церкву за традицією, а друга через забобонні страхи і близькість смерті…

Жеремі простежив очима за польотом птахи: вона ширяла понад дахами і щезла за дзвіницею абатства (чи радше того, що від нього лишилося), що здіймалася до небес. Більша частина споруди була знищена під час Революції і слугувала селянам кам’яним кар’єром… Аж не віриться, що колись це місце було одним із центрів християнства, належало до чернечого ордену, що налічував тисяча двісті абатств і монастирів по всій Європі й близько десяти тисяч ченців. Абатство Жеремі було доволі впливовим – безпосередньо підпорядкованим Святому престолу, та й, до слова, із Клюні походило багато пап. І що від цього зосталося нині? Лише дванадцять парафіян, що губилися у церкві, спорудженій на чотириста осіб.

Жеремі вдихнув чисте повітря. Унизу мініатюрні фігурки перехожих сновигали торговою вулицею і прилеглими до неї вуличками. Довго їх споглядав, розмірковуючи про всі ті душі, що хотів би пробудити, якби ж тільки вони до нього прийшли. Потрібен сплеск свідомості, розуміння того, що існують й інші речі, крім грошей, повсякденних задоволень, закупів, відеоігор, сексу й телебачення. Чи ж це ще можливо? Жеремі здавалося, що він один з останніх представників релігії під загрозою зникнення. Він утрачав мотивацію, і відчуття власної непотрібності в цьому сенсі гнітило його.

Деколи Жеремі згадував вугільну шахту, де побував, коли ще вчився на магістерці сталого розвитку. Директор шахти не розумів, що обстоює енергетику минулого. Розводився про свою діяльність як ніде нічого, мов і не відав, що в нього дедалі менше клієнтів, дедалі менше робітників і що неминуче прийде час, коли шахти не стане. Жеремі пожалів бідолаху. А сьогодні запитував себе, чи не опинився в такій самій ситуації, із тією лиш відмінністю, що вугілля шкодить людині. Працюючи в шахті, люди змушені спускатися в надра землі, а ввечері вертатися чорними з голови до ніг. Зникнення такої діяльності, напевне, засвідчить позитивну еволюцію. А от духовність пробуджує людей, вабить їх у вишину. Якщо вона зникне, що ж тоді лишиться?

Жеремі зітхнув. Почувався безсилим, знеохоченим, позбавленим покликання. Утім, певною мірою приймав свою тугу. Десь у глибині душі передчував: із найглибшої темряви виринає світло.