Читать книгу І знайдеш ти скарб у собі - Лоран Гунель - Страница 7

У глибині Клюнійської церкви Богородиці Аліса сиділа на стільці й давилася сміхом, слухаючи релігійні пісні. Щосили стримувалася, і аж у боках закололо.

Дві святоші Жермена й Корнелі, вбрані так, що порівняно з ними версальські святенники справили б за хуліганів 93-го району, натхненно завивали:

Дихати, треба дихати, щоб зупинити напад сміху. Але потихеньку, інакше легені надуються повітрям, і вибухнеш гучним сміхом.

Пригнічений вираз обличчя Жеремі контрастував із піднесеною мелодією співів.

Хай там як, бажання розсміятися подіяло добре. Заходячи в церкву, Аліса завжди почувалася некомфортно, так наче їй тут не місце, мучилася від внутрішнього конфлікту: перехреститися і картати себе за лицемірство чи не перехреститися і почуватися безбожницею, яку всі засуджують.

За наполяганням батька, новонароджену Алісу похрестили – та це була радше данина традиції, ніж істинна віра. Алісина матір сумнівалася, чи варто, бо успадкувала ненависть до релігії від власної матері, яка виховувалася в жіночому монастирі й зберегла жахливі спогади про свавілля владної і лихої настоятельки. Отож взаємини Аліси з релігією обмежилися хрещенням. Катехизису вона не вивчала, нічого такого. Тому, природно, виросла атеїсткою.

Раптом Аліса дещо пригадала і, щоб перевірити, витягла свій «Цивільний кодекс». Знадобилося трохи часу, перш ніж знайшовся потрібний уривок, хоч вона тричі перечитала Новий Заповіт, аби по-справжньому перейнятися (давня професійна звичка). Ось, знайшла! Євангелія від Матея 6:6. Ісус радив молитися на самоті, а не в культових місцях. До речі, він і сам не ходив у такі місця: «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно». Чому ж християни збираються на молитву разом у церкві? Дивно…

Тим часом Жеремі запропонував парафіянам прочитати псалом:

Подальшу проповідь Жеремі присвятив первородному гріху й гріховності людини, ним сплодженої. Проте Аліса точно знала: у Біблії Ісус жодного разу не говорив про первородний гріх. Навіть опосередковано не згадував. Жодного разу. Звідки ж ця невідповідність?

Із глибини церкви, де сиділа Аліса, можна було милуватися ансамблем нефа й хорів, а підвівши очі, побачити вирізьблені в камені о´брази. Один із них був відомим у Клюні: Піду Берлу – триликий персонаж із вінцем.

Мізерна купка вірян справді губилася у просторому приміщенні. Позаду них безнадійно стояли порожнем ряди стільців. Праворуч розташувалася старенька запилюжена сповідальня з темного дерева. Від самого лише погляду на неї Алісі чомусь зробилося ніяково.

Одразу за сповідальнею стояв столик, завалений релігійними брошурками. На одній – фотографія Папи Римського та тлі ватиканської розкоші.

Ісус утік, коли з нього хотіли зробити юдейського короля, а пізніше сказав римлянинові: «Царство моє не від світу цього». А от Ватикан – офіційна держава; Папа Римський – її правитель; має двір, підданих і скарбницю. Його царство цілком від цього світу…

Алісі пригадалося, як Жеремі зустрічав парафіян на паперті перед месою. Жінка тоді звернула увагу, що кожний вітався зі словами: «Доброго дня, отче». Вона погортала свій «Цивільний кодекс» і швидко знайшла те, що її здивувало. Ісус радив: «Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на небі». Аліса скривилася. Чудернацька релігія, де зі шкури пнуться робити протилежне до того, що казав месія.

Співи тривали. Аліса далі гортала Біблію. У Євангелії від Луки 6:46 Ісус питається в учнів: «Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?»

* * *

Після меси Аліса й Жеремі пройшлися центром міста до саду біля ратуші, що височіє поряд зі старовинним абатством. Столітні кедри здіймалися до небесної блакиті, схиляючи величне гілля долі й неначе вклоняючись перехожим. Аліса й Жеремі мовчки ступали по траві, що ледь чутно шерехтіла під ногами. У повітрі пахло весною – хотілося жадібно дихати на повні груди. Однак Аліса цього не робила, дедалі більше напружуючись через свою нову місію. Дикий сміх, що душив її в церкві, уже перетворився на далекий спогад. Тепер, замислившись про завдання, що перед нею постало, Аліса знову почувалася безсилою. Як змусити сучасних людей брати участь у такому заході, що зветься месою? Алісі здавалося, що це виходить за межі її можливостей, їй це не до снаги. Дурнуваті пісні, проповіді, що викликають почуття провини, і решта – смертельна нудьга, та й годі. Попри все інше – невимовний сум на пригніченому обличчі Жеремі, що служить месу.

Повз них травичкою пробігла білка й стрімко подряпалася на кедр.

Гаразд. Почнімо з початку.

– Яка в тебе мета як у священика?

– Перепрошую?

– Яка мета всього цього? Меси й усього, що ти робиш…

Жеремі зітхнув.

– Передати людям Благу звістку.

– Що за звістку?

– Благу звістку, Євангелію.

– Е-е… а нормальною мовою?

Жеремі наморщив чоло.

– Тобто, – продовжила Аліса, – поясни, що саме ти хочеш донести до людей?

– Хочу донести всі ті істини, яких навчав Ісус і які були записані його учнями.

– Добре. Окей. І… яка в цім… перевага для людей?

Вона ледь не бовкнула «споживацька перевага». Звичний професійний термін, що його б Жеремі аж ніяк не оцінив… Із директорами компаній усе ж працювати легше. Якщо вони випускають посудомийні машини, легко визначити, що вони приносять людям: заощадження часу, заощадження води і блискучі келихи. А тут маєш справу із менш визначеними категоріями…

Ставлячи одне за другим питання і підштовхуючи Жеремі захищатися, Аліса дійшла висновку для себе, але не озвучила: якби люди застосовували настанови Ісуса, були б щасливішими. Звісно, якось не віриться, особливо після того, як прочитала Біблію, та, на щастя, ніколи не несла відповідальності за те, чи лишиться клієнт задоволеним у підсумку. Чи зоставлятиме посудомийка на келихах наліт, чи зламається через три місяці – Алісу то вже не обходило.

– Знаєш, – сказала жінка священику після довгих міркувань, – щоб привабити нових людей, буде краще, якщо під час меси ти менше говоритимеш про Бога.

– Що?

Жеремі аж дух забило.

– У наші дні більшість людей уже не вірить у Бога, тому не варто одразу їх шокувати…

– Шокувати? І про що по-твоєму мені говорити? Може, про фільм, який показували вчора по телику?

Зазвичай стриманий Жеремі насилу приховував, як його приголомшила ця пропозиція, й Аліса пошкодувала, що була такою неделікатною.

Вона продовжила, тепер уже ретельно добираючи слова.

– Ти міг би наголошувати, що саме в настановах Ісуса може справді придатися людям у житті.

Звісно… якщо таке взагалі можливо, подумала вона собі.

– Ясно. Утилітаристський підхід до духовності. Індивідуалізм пропонуєш.

Аліса підтвердила, кивнувши й сумно всміхнувшись.

Вони мовчки крокували садом. Жеремі поринув у думи.

– Проблема в тім, – нарешті мовив, – що духовність якраз протилежна до такого підходу: людина поринає в духовний світ, коли відмовляється від особистих інтересів і відкривається тому, що нас перевершує; тому, що є вищим за нас.

Аліса скривилася.

– Я колись займалася танцями. Пам’ятаю, що ніхто, геть ніхто не міг сісти на повний шпагат із першого разу. Кожний мусив почати зі свого рівня підготовки й поволі досягати прогресу.

Жеремі не відповів, і Аліса здогадалася, що зуміла його переконати.

Вони пройшли ще кілька кроків і присіли серед зеленого амфітеатру.

– Я ще дещо хотіла запропонувати: а що, як ти перестанеш торочити у проповідях про гріх? Це викликає почуття провини та бажання дати драпака.

Жеремі похитав головою.

– Але як я можу випускати цю деталь, коли Ісус віддав життя, щоб очистити нас від гріхів?

Аліса заперечно похитала головою.

– Ісус ніколи цього не казав, хоч неодноразово передрікав свою смерть. Та й не схоже, щоб він аж так переймався гріхом, як ви. Апостоли описують його як життєлюба, що був не проти добре поїсти й випити…

– Сподіваюсь, ти не серйозно.

Жінка розгорнула Біблію.

– Зараз покажу. Я зробила закладки стікерами… Ось послухай. Євангеліст Матей каже про Ісуса: «Прийшов Син Чоловічий, що їсть і п’є».

Жеремі не відповів.

– До того ж, – додала Аліса, – ви зробили з нього якесь чеснотливе асексуальне створіння, тоді як він аж ніяк не радив подружжям утримання чи навіть стриманості. Навпаки, казав: «Не ухиляйтесь одне від одного!» Він дозволяв блудниці обтерти його ноги своїм волоссям. Та й без проблем спілкувався з повіями. Твій Ісус був повною протилежністю до скутого аскета…

Жеремі мовчав. Чи сприймав він її аргументи? Слід вести далі. Не варто відступатися.

– А ще я хотіла поговорити про вибір співанок…

Жеремі наморщив чоло.

– Ти, вочевидь, маєш на увазі літургійні співи?

– Саме так.

Треба не образити його.

– Пам’ятаю, коли була маленька, – вела далі Аліса, – я чула григоріанські співи. Це було гарно, вони… захоплювали. Чому ви відмовилися від них заради… літургійних?

Жеремі розсміявся.

– От фантазерка! Тобі то шалені модернізації, то різке повернення до традиціоналізму!

– Просто те, що ви сьогодні співали, звучало якось моторошно, хіба ні?

До всього, подумала вона собі, ще й гіпнотично – певно, щоб приспати мозок. Саме те, що треба.

– Але зараз люди не розуміють латини! Ніхто не збагне сенсу слів.

Воно, може, й краще, подумала Аліса, пригадавши слова пісень, що лунали під час сьогоднішньої меси.

– Хай там як, мусиш визнати, що нинішня ваша музика бентежно позбавлена мистецької цінності. Слухаючи її, неможливо відчути нічого, крім нудьги. Потрібна музика, що бере за живе, хвилює до глибини душі. От як Бах! Слухаєш «Ісусе, моя радість» і вмить переносишся в інший вимір. Коли я чую цю прекрасну композицію, сльози навертаються на очі.

Жеремі похитав головою.

– Ми використовуємо її передусім на вінчаннях.

– Та байдуже! Головне, щоб музика переносила людей в інший світ, схиляла повірити в іншу реальність… Ти от казав, що потрібно відкритися тому, що є вищим за нас; ось, власне, коли слухаєш таку музику, неначе відчуваєш єднання… зі створенням світу! Зі самим Творцем! Бах будь-якого святенника перетворить на найбільш матеріалістичного атеїста чи затятого комуніста!

– Але…

– У будь-якому разі твоїми співанками людей не схилиш до іншого рівня свідомості!

Було видно, що Жеремі образився, і Аліса пошкодувала, що перебрала через край. Вона ж постановила собі не скривдити його…

Запала тиша, від якої Алісі майже відразу зробилося ніяково. Сад навкруги стояв порожнем, і жодний повів вітру не пожвавлював атмосфери шелестінням листя. Величні кедри зі схиленим долі гіллям, здавалося, співчували Алісі.

– Нехай буде Йоганн Себастьян Бах, – нарешті промовив Жеремі.

Аліса розпливлась у вдоволеній усмішці, але водночас відчувала щире захоплення: мало хто на світі годен прийняти точку зору іншого всього за кілька хвилин після образи. Це свідчило про великодушність…

Аліса мовчки подивилася на профіль Жеремі. Його погляд загубився десь поміж верхівок хвойних дерев на пагорбах удалині. Прикро, що таку добросерду людину діймає смуток. Адже священик неодмінно мав би надзвичайно велику впливовість, якби випромінював радість.

Мабуть, це і є найголовніша думка, що її Аліса має вбити йому в голову? Чи ж може він привабити людей до своєї церкви, щоб нібито принести їм просвітлення, коли сам видається не надто просвітленим? Але як йому це пояснити, не доконавши остаточно? Як, не образивши, спонукати попрацювати над собою, набути впевненості, навчитися любити самого себе?

– Знаєш Тоубі Коллінза?

– Ні.

– Він проводить семінари з особистісного розвитку. Вони суперові, я б хотіла якось зводити тебе…

Не дивно, що він не чув про Коллінза, подумала Аліса. Навіщо цікавитися особистісним розвитком, коли віриш, що твоє спасіння в руках Бога?

– Маєш замислений вигляд, – сказала Аліса.

Він силувано всміхнувся.

– Я ось думаю, чи не гублю я своєї душі, слідуючи всім твоїм порадам, аби привабити більше люду до своєї церкви.

Аліса промовчала, не зводячи з нього погляду. Скидалося на те, що він і справді неабияк переймається і трохи збитий із пантелику – як людина, що втратила орієнтир. Жеремі втупився в руїни абатства. Збігло кілька хвилин, протягом яких Аліса картала себе, що втрутилася в його служіння, хоч він навіть нічого не просив.

Та трохи згодом, усе ще уважно стежачи за його реакціями, вона поволі відчула, що до нього вертається впевненість.

– Про що думаєш? – спитала.

– Згадую слова Мейстера Екгарта.

– Що за один?

– Видатний християнський містик XIII століття. Професор Сорбонни.

– І що він сказав?

Жеремі повільно вдихнув, ніби тяжко зітхаючи.

– Можливо, треба покинути Бога, щоб знайти Бога.