Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 11

У губернському місті Катеринослав Юрко не затримався надовго. Кликали до себе інші землі, інші народи, інші звичаї та традиції. Хотів не з книжок, а на власному досвіді вчитись далі. Як виповнилось йому двадцять – гайнув вкупі з Петром на південь. Устиг закінчити три курси гімназії, заощадив трохи грошей, попередив матір, що його якийсь час не буде.

– Хочу побачити світу. Знати, чим люди живуть поза нашою землею, – утішав, і мати благословила на путь.

Зібрала в торбу харч, вклала вишиту батькову сорочку.

– Оберіг, – сказала.

Перехрестила тричі й відпустила.

Природжена цікавість і молодеча допитливість виявились не єдиними причинами від’їзду. Юрко тікав від можливих неприємностей, які могли йому загрожувати через занадто близьку дружбу з політичними гуртківцями. Деяких із тих гуртківців уже викликали до поліційних відділків, проводили там із ними довгі бесіди. Петро Гаркуша також побував на аудієнції у фараонів. Він і був ініціатором втечі.

– Найкращий спосіб уникнути питань – десь подітись, – доводив товаришу.

Петро ніколи докладно не переповідав, про що саме з ним говорили у царській охранці. Але згодом один із їхніх спільних друзів, котрому також пощастило побувати у катівні, вибовкав деяку інформацію. Декілька членів одного з політичних гуртків пили пиво у шинку, наповненому людом та цигарковим димом, гомоном та брязкотом скла. Серед них – Юрій Покос.

– Вони усім пропонують співпрацювати. І мені пропонували, але я їх… – і гуртківець нахилявся до хлопців і розповідав, куди він послав нахабних жандармів. – За це вони до мене приставили спостерігача. Он він, думає, я не бачу, – озирнувся та спрямував погляд на чоловіка з розгорнутою газетою. Чоловік подивився на гурт молодиків і, посміхнувшись, знову взявся до читання. – Треба подивитись, за ким не стежать – значить, того завербували.

«Треба подивитись, – подумав Юрій про Петра, а тоді подумки присоромив себе за ці підозри. – Хоч би як там було, я йому довіряю. Він мій друг».

Місцева влада, яка не реагувала на побутові неподобства у робітничих районах, пильно стежила за настроями робітників. Мала нишпорок із пролетаріату та борців за свободу цього пролетаріату.

Імперією ширились ідеї революціонера Ульянова, який називав себе Лєніним, вже чітко звучало його кредо, котре скоріше походило на погрози самодержавству. «Російський робітник, – гаркавив низькорослий революціонер з-за кордону, – піднявшись на чолі усіх демократичних елементів, поборе абсолютизм та поведе російський пролетаріат (поруч із пролетаріатом усіх країн) прямим шляхом відкритої політичної боротьби до звитяжної комуністичної революції». Від інфекції соціал-демократичних доктрин залихоманило й Катеринослав. Тепер вчорашні наївні народники виглядали на тлі аж занадто войовничих послідовників марксизму дрібними ліриками у коротеньких штанцях. Юрій встиг лиш раз відвідати марксистський гурток «Спілка боротьби за визволення робітничого класу», і саме цього разу гуртківцям довелось тікати, бо ж на них влаштували облаву. Покос вислизнув, а Гаркушу впіймали. Віднедавна у робітничі поселення чи не двічі на день навідувалися жандарми. Придивлялись, прислухались, кроку не можна було ступити, аби не наштовхнутись на служаку політичної поліції. Петро Гаркуша був сам не свій, казав Юркові, що за ним стежать і, можливо, хочуть іще раз заарештувати.

– Ти ж нічого не підписував? – поцікавився Юрій.

– Не думав, що назвеш мене зрадником, – образився товариш і кілька днів по тому не навідувався до Покоса.

Переборовши образу, запропонував другові здійснити подорож на півострів Крим.

– А тоді можна й на Кавказ дременути, – із захватом окреслював плани на майбутнє.

Молода, схильна до авантюр душа рвалась до чогось нового й незвіданого. Хотілося селянському сину побачити світу, збагнути, який той світ неоднорідний, кипучий та безкінечний. На порозі нового століття думалось, що увійти в тисяча дев’ятсотий – це перейти своєрідний рубікон застарілих забобонів, непотрібних традицій, рабських уявлень про світобудову. Перейти, аби там, по той бік муру дев’ятнадцятого століття, відкрилося щось небувале, осяйне й правдиве – подібне до того, що описував російський поет. Юрій натхненно прокручував у пам’яті поетичні рядки, які (дуже хотілось у це вірити) могли стати передбаченням: «Важкі закови упадуть, темниці рухнуть, і свобода вас прийме радо біля входу». Юрій Покос прагнув свободи, усіма клітинами тіла й душевними фібрами бажав, щоб окови впали. Під оковами він мав на увазі доволі широкий спектр понять. Вірив, що оці революційні вітри зможуть врешті-решт, нехай не зараз, нехай через тридцять, п’ятдесят років наблизити його до мрій, які вклав у сина покійний батько.

– А це що за літера? – питав татусь. Маленький Юрко не відав, що то за літера така чудернацька, майже наприкінці абетки примостилась. – Запам’ятай, сину, з цього рогачика починається назва твоєї прекрасної Батьківщини. Це У, Україна. Не частина Московії й не Малоросія, прости Господи. Буде ще, буде нам воля, зітхнемо ще на повні груди, звільнені та щасливі. Як козаки на Січі – самі собі пани, самі собі хазяї.

«От добре було б, аби ще за мого віку це сталось», – думав Юрій і від передчуття чогось прекрасного посміхався.

– Чого ти шкіришся? – питав Гаркуша. – Давай, збирайся. Завтра й вирушимо.

Юрія Покоса не могла залишити байдужим напівдика природа Криму. Як вона відрізнялась від рідної Полтавщини, де народився й провів дитинство, та й від Катеринослава з його промисловим поступом, націленим у майбутнє. Тут ніби завмерло життя. Величні у своєму спокої гори, що грядою захищали півострів від буйного моря з півдня, та мовчазні, прекрасні у своїй одноманітності рівнини… Такі не схожі на українські кримськотатарські національні костюми… Ті яскраві жіночі й витримані чоловічі вбрання доладно сиділи на прадавніх тюрках – корінному населенні Криму. Кримські татари ніби зійшли зі сторінок тієї книжечки, що читав у дитинстві Юрко. То була казка про султана і візира, а також про прекрасну принцесу, через яку між колишніми друзями розгорілася справжнісінька війна. Згадав ту книжку, й замлостило під серцем. Десь вона там і стоїть на полиці в старій хаті. Десь там, у доладній білій мазанці під солом’яною стріхою чекає на нього мати. Одігнав умить сумні спогади й зітхнув голосно, увібравши повний рот солонуватого повітря. Селянин уперше бачив море, вперше торкався босими ногами гладенького, відшліфованого часом та водою каміння, вперше слухав шум хвиль. Море здалось йому досконалим – спокійне й незворушне, як мудрець на лінії горизонту, воно кардинально змінювалось біля берега, стаючи грайливим, мов дитя. Море пестило дрібну гальку гронами кучерявих бульбашок, вколисувало вузьку берегову смугу, а вколисавши – сильно било потужною хвилею, аж той берег тікав від моря. І знову заспокоювалось, зігнавши пасію, вивільнивши негативну енергію, робилось по-котячому ніжним, тягнуло до себе змокрілі камінчики. Ті камінчики підстрибували, відчуваючи лоскіт водяних пальчиків, бавились, пірнаючи у прозору воду, й лежали там тихенько, аби трохи відпочити від тих ігрищ. Юрко не міг із собою нічого зробити, нікуди не міг подітись од ліричного настрою, який навіювало тепле Чорне море. Уявлялось йому, що те море десь за небокраєм стікає шумним гігантським водоспадом, що той небокрай різко вривається, підтверджуючи прадавні уявлення про землю.

– Он він, край землі! – кричав Юрій, націлюючи свій крик у бік горизонту, у бік сонця, що сходило. На мить хотілось вірити, що земля не кругла, а пласка, як блюдо, і що нічого, окрім цього моря й цього неба, у світі не існує.

Брів берегом, по коліна у воді, боровся із хвилею, яка мала за честь обняти чужинця за плечі, утікав від тих обіймів, насміхався над хвилею, котра, упавши, шипіла від злості. Згинався й підбирав відшліфований віками гладенький та плаский камінчик. Роздивлявся його, вивчав кожну дірочку, тішив долоню неповторною прохолодою й кидав той камінчик на водяне плесо. Ці камінчики нашіптували українцеві цікаві історії. Він лягав подалі від хвиль на зігрітий сонцем берег і слухав. Берег розповідав про те, свідками яких подій могли бути його піддані – різного розміру, кольору та віку камінці, що вони могли бачити, коли ще були не такими гладенькими, а мали гострі кути й різали тими кутами ноги тих, хто зістрибував на берег, наважуючись завоювати цю неприступну землю.

Юркові нестерпно хотілось писати, змальовувати словом кримську природу, яка повсякчас народжувала міфи, казки, билини. Хотілось відтворити у слові цих неспішних людей, їхні звички, їхнє відчуття та бачення навколишнього світу. От коли пошкодував, що не вміє до ладу малювати. От де роздолля для живописців! І тих художників було чимало на узбережжі – пейзажисти, портретисти, мариністи. То там, то тут стояли самотньо біля розкарячених мольбертів та енергійно водили по полотну пензлями, розбризкуючи довкола себе фарбу; сиділи на розкладних ослінчиках, нахнябивши на лоба капелюхи і схрестивши руки в очікуванні потрібного освітлення; закликали у друзі бога натхнення, здіймаючи руки до ясного неба.

Юрій запланував щодень нотувати бодай рядок, бодай сторіночку, він мусив перетворювати на поезію повсякдення кримськотатарського народу. Але як не старався, навіть за наявності тимчасового натхнення, котре дарувало йому море, письменник-початківець не міг написати й слова, аби те слово йому сподобалось, вдовольнило літературний смак. Перестрибуючи з думок на папір, вірші робились брехливими, занадто солодкими, або, навпаки, сухими й одноманітними, як незрошений кримський степ. Думка летіла високо, як білоголовий глинясто-бурий сип, і була міцною, як скелясті гори. Але, потрапивши у римований полон, втрачала дику природність, екзотичну привабливість, непередаваний колорит. Юрію не вистачало слів, його лексика раз за разом повертала його до України. Хотів писати про Крим, а писалось про Україну. Хотів про море, а виводилось про степ. Нестерпно бажав змалювати красу кримськотатарського національного костюму, а писалось про вишиваночки й рушники. Любов до Батьківщини краяла його серце й не давала спокою. Та любов палила й кликала повернутись.

– Не можу, – бідкався другові, як пішов третій місяць перебування у Криму. – Не пишеться на чужині. Тягне додому, хоч ти лусни.

– Нащо ж мені лускати? – сміявся з однолітка Петро. – Мені, думаєш, не хочеться повернутись? Але ж ми мужчини, маємо переборювати свої слабкості.

«А чого ж ти їх не поборов перед тим, як утекти з Катеринослава?» – звинувачував потай друга у слабкодухості, а заодно й себе, що так легковажно погодився пуститись берега. Йому хотілось плакати, але як він міг те робити, коли його за плечі обіймав життєрадісний та бадьорий товариш.

Дивився на сонце, що червоним півколом визирало з-за рельєфної гори, аж йому мерехтіло те півколо у очах, тер повіки, аби приховати, що зволожніли очі.

– А Кавказ? – питав здивовано Гаркуша. – Ти ж іще не бачив Кавказу. Е, ні, додому ще рано! Не для того ми аж сюди пхались, аби так швидко повернутись. – У голосі вгадувались дрібки гніву та розчарування.

– Кавказ обов’язково! – відповідав Юрій, не знаходячи сил для протистояння.

– Ну, от! Молодець! Справжній козак. Бо я вже думав – ти пішов на поп’ятну. Гайда за приключками, – стукав Юрія кулаком у груди, не боляче, скоріше жартома, і гнав крутими кам’яними східцями вгору.

За кілька місяців українці побували в усіх селищах на Південному узбережжі. Із одних від’їздили швидко, інші тримали друзів мов на прив’язі. Найдовше затримались у Гурзуфі.

Петро, опинившись у місцині, яку охороняла від пекучого субтропічного сонця схожа на ведмедя гора Аюдаг, зробився якимсь аж надто ризикованим. Витворяв усе, що б не збрело в голову. Міг поцупити щось із прилавка на базарі, просто задля інтересу – що буде? Вступав у перепалки з місцевими, з курортниками, ба навіть із поліцейськими – йому було однаково, із ким сваритись. Любив почесати кулаки, через що й сам не раз був битий, коли той, кого він зачепив, приводив із собою цілу ватагу захисників. А в Петра був за спиною лиш Юрко. Доводилось Покосові попри власну волю вплітатись у суперечки, бійки та погоні. Завдяки природженій дипломатичності Покос спочатку намагався владнати все мирним шляхом, шляхом перемовин та поступок з обох боків. Але його намагання зазвичай закіечувалися повним фіаско. Вони з другом багато гасали численними парками Гурзуфа, оминаючи курортників, що мирно гуляли поміж фонтанів, носились вузькими вуличками – або наздоганяли «ворогів», або давали від них драла. «Ми не дорослішаємо, а дитиніємо», – сміявся Юрко під час чергової втечі від кагалу переслідувачів. Хоч би як там було, але така поведінка та таке гаяння часу дещо приглушили ностальгійні поривання. А коли Гурзуф наводнили красуні, бо ж почався сезон, Петро взагалі збожеволів. Як досвідчений серцеїд, хоча нічого подібного досі Юрій за товаришем не помічав, кидався компліментами врізнобіч, запопадливо подавав руку панянкам, підморгував та вряди-годи шепотів щось на вухо відпочивальниці, гувернантка котрої на мить відволікалась від своїх прямих обов’язків.

– Нащо ти їх чіпляєш? – намагався приборкати Петра Покос.

– Та хто їх чіпляє? Потрібні вони мені, як собаці п’ята нога. Я просто вчусь.

– Вчишся чого? Вчитися треба було в школі чи в гімназії. Он я вчусь, – показав Гаркуші товстеньку книжечку, обмотану газетою. Книжку він купив у чоловіка, який торгував вживаними речами. То був англійський словник, і Юрій щодень намагався вивчити бодай десять іноземних слів.

– То дурня! Я вчусь поводитись із жінками. І вже дечого навчився.

– Чого ж?

– А того, що немає чому з ними панькатись. Якби захотів, кожну б занапастив.

– Це ж навіщо?

– А так, для радості.

Петро не був, як здавалось Юркові, привабливим. Дрібні й рідко посаджені у ясна зуби на додачу до завеликого, схожого на перемерзлу картоплину носа мали б звести нанівець усі ті підморгування та нашіптування. Та дівчата замість відвертатись від нахабного чоловіка відповідали йому взаємністю – не відкритою, а сором’язливою, дівочою, цнотливою. Юрка дівчата мали за набундюченого селюка, хоча він був набагато симпатичнішим, а до того ще й розумнішим. Гаркуша не гребував чіплятись із розмовами до сільських дівчат. Тут головне, аби дівчина йому сподобалась, інше його не спиняло.

– З жінками головне – відразу показати, хто головний. Покажеш, вона буде за тобою через паркани стрибати. А лишень почнеш перед нею віршики читати – все, вважай, ти пропав. Вона тебе в баранячий ріг скрутить тим коханням. Ні-ні-ні, боже мене збав колись когось полюбити. Оце вже дзуськи!

Поводились українці, як діти, лиш тоді, коли мали у кишенях гроші. Коли ж мідяки кінчались, неслись шукати нову тимчасову роботу. Потрібно було платити за хатку, схожу на сарайчик, у якій хлопці й кинули якір, як кажуть у припортових містах. Хоча вповні можна було жити просто неба, у горах чи на пляжі, а харчуватись кримськими фруктами, зірваними з дерев, що випростовували віття з хазяйських садиб, та виловленою в морі рибою. У Криму важко було знайти роботу, витривалі кримські татари самі порались, у найми нікого чужого не брали. Та Гаркуша і тут відзначався, вмовив турка Юсуфа взяти його на посаду «куди пошлють». Юсуф тримав невеличкий пансіон у Гурзуфі. Пансіон в сезон був переповнений, і туркові знадобились помічники. Великої платні українцю не обіцяв.

– До жильцоф нє-нє, – махав товстим пальчиком перед носом у Петра. Це мало б означати, що Гаркуша повинен триматись якнайдалі від пожильців пансіонату, а особливо від юних дочок цих пожильців.

Петро побожився, поклавши на себе хресне знамення, що, за великим рахунком, ніяк не вразило мусульманина.

Юрій якийсь час теслював на невеличкій мануфактурі, яка належала племіннику дружини Юсуфа. Професію Юрко опанував, іще живучи вдома. Батько не встиг як годиться навчити сина столярства, але дядько, рідний батьків брат, став хлопцеві за вчителя. Трохи Покос теслював і в Катеринославі. За теслярські здібності й роботу Юркові добре заплатили – аж так, що можна було їхати в бік Кавказу, не гаючи часу й не чекаючи, допоки гроші розтратяться.

– Нас беруть матросами, – приніс новину Гаркуша.

Хлопці влаштувались матросами на суховантаж. Корабель тримав курс із кримського порту Керч до кавказького порту Сухум. Чорне море не противилось, не здіймалося штормом і не капризувало. Відтак щойно спечені мореплавці лише трошки сьорбнули сумнозвісної морської хвороби, через котру проходили усі морські вовки. Юрій ходив з прив’язаним до шиї невеликим відром, аби не забруднити палубу й потім не чистити її. Його повсякчас мутило, але не вивертало – перестороги з відром виявилися зайвими.

– Матрос другого класу Покос! – кричав боцман, побачивши, у якому безглуздому вигляді розгулює його підлеглий.

Матрос Покос нашвидкуруч знімав з шиї відро та підходив до начальника. Той мав звичку подовгу перечитувати новачкам у морській справі їхні обов’язки на борту судна.

– Матрос зобов’язаний знати, – боцман наголошував на кожному сказаному слові, дивлячись впритул на Юрка, – розташування на судні протипожежного й аварійно-рятувального майна та обладнання. Матрос повинен вміти нести ходові і стоянкові вахти згідно з судновим розкладом. Матрос повинен виконувати малярні і такелажні роботи, а також роботи з обслуговування корпусу і надбудов. Брати участь в інших суднових роботах, швартових операціях, відкритті і закритті вантажних трюмів і приміщень, підготовці до роботи суднових вантажних засобів, у всіх суднових приборках; знати морські сигнали, – невеличкий на зріст боцман переводив дух. – Повторити.

Юрій повторював, намагаючись нічого не забути. Забував хіба про хитавицю.

– У правилах щось сказано про носіння на шиях порожніх відер? – посміхався й посилав матроса перевірити вантажні трюми.

Під час переходу з Керчі до Сухума Покос опанував ази додаткової професії. Добре знав, де що є на судні, вже ніколи б не назвав камбуз кухнею й серед ночі міг перелічити усі швартові пристрої від брашпилів до лебідок.

Зійшли на берег, перед цим отримавши непогану плату за роботу. І, лише торкнувшись ногою тверді, почали мізкувати, що робити далі. Кілька днів вирішили затриматись у місті, а далі мандрувати колишнім Абхазьким князівством вглиб Кавказу.

Абхазькі гірські хребти, густо вкриті буйною рослинністю, торкалися вершинами низького неба й купали підніжжя в розлогих озерах. Тих озер більше сотні, а тих гір – скільки сягає око. На мулах Юрій і Петро дістались із Сухума до Ткуарчалу. Це затишне село припасувалось в одній із западин гірського рельєфу. Головним багатством, а заодно й джерелом доходів селян вважався мед. Про це розповів охочий до балаканини завсідник таверни, куди зайшли перекусити подорожні. Абхазець добирав слів, довго обмізковував кожне й вимовляв з приємним на слух акцентом, притаманним кавказьким народам. І дійсно, над селом здіймався ледь чутний, але постійний бджолиний гул. Ці трудівники, що збивались у численні рої, збирали мед у лісах, що, як і гори, оточували з усіх боків Ткуарчал. Чоловік розповідав Покосові про бджіл, коли Гаркуша домовлявся про щось із іншим провідником, котрий міг взяти їх із собою до іншого населеного пункту.

– Ми з України. Ми любимо мед. – Письменник пішов на зближення з говірким абхазцем. – Юрій.

Абхазець чекав продовження.

– Юрій Покос.

Абхазець дивився спідлоба, з ледь вловимою посмішкою.

– Селянин, – додав Покос, думаючи, що його соціальний статус подібний до соціального статусу схожого на селянина горця.

– Абгаджава, Сандро, – проголосив з неабиякою пихою чоловік, підвівся з-за столу, аби додати: – Князь Сандро Абгаджава.

Років князю було не більше від шістдесяти. Сухий, довгий, з сивим волоссям і такою ж білою бородою, він походив на боцюна, бо ж до того був володарем довгого носа. Темна шкіра відтіняла сині очі. У цій місцевості такий колір очей був у переважної більшості місцевого населення.

– Поїдемо лише завтра, – підійшов до столу Петро, зиркнув похапцем на діда й взявся звітувати другові, про що домовився. – Сьогодні вже ніхто не хоче вирушати, кажуть, не встигнуть дістатись до темноти. Доведеться десь шукати куток для ночівлі.

Він ніби не помічав старого князя, який здався Петрові ніким іншим, як місцевим жебраком, настільки був бідно вдягнений.

– Якщо ти скажеш, як звешся, то я й тебе, як свого друга Юрія, запрошу до себе на гостину, – тихо мовив дідок, приклавши після цього до губ керамічний келишок, у якому було червоне вино. Випив, втер долонею вуса та встав, даючи зрозуміти, що вже зібрався додому.

– Петро Гаркуша, – доповів українець.

– Селянин, – додав за нього Юрій.

Після офіційностей трійця вирушила до будинку князя Абгаджави.

Двір абхазького князя нічим не різнився від дворів інших мешканців села. Посеред двору вештались люди, вони ремонтували дерев’яний дім. Хазяїн шляхетно вказав на резервну хатину, у котрій і розмістились мандрівники. У хатині було прохолодно, по два боки від столу – змайстровані нашвидкуруч настили, куди Юрій і Петро кинули свої чималі торби з особистими речами та теплим одягом. Як сонце почало сідати, а це сталось аж надто скоро, хоча Петрів годинник показував лише третю годину по обіді, до хатини постукав князь. Приніс у полив’яному полумиску червоних яблук, медових груш і кілька китиць винограду різних сортів. На додачу – козячий сир у марлі та бурдюк вина. Поклав усе на стіл, зняв з полиці два дерев’яні стаканчики й, підкрутивши вуса, вийшов з хатки.

– Що воно за фрукт такий?

Гаркуша колупав пальцем інжир, якого ще зроду не бачив.

– Це інжир… напевно, – підніс до рота дивовижу Покос. – Я у книжці бачив.

Інжир був іще одним відкриттям у низці тих, які Юрій Покос переніс із книжкових сторінок у скарбничку власного досвіду.

– Ти ба! – кривлячи рота, виголошував трохи захмелілий Петро. – Блакитні очі, князі… Ич, абреки абреками, а туди ж. До російської цивілізації тягнуться.

– Тут треба добре подумати ще, хто до кого тягнеться.

– Що значить – подумати? І так ясно як божий день. Кавказ, Крим, Малоросія – усе дикі землі. А Росія, Русь Київська – це, так би мовити, колиска.

– Звідкіля ж такі глибокі знання історії? – Юрій посміхнувся й, аби не продовжувати безглузду дискусію, налив іще по чарчині-другій вина.

По тому хлопці вляглись на щось подібне до ліжок. Думали встелити дерев’яні настили своїми одежинами, та так і не встигли – їх зморив сон, зміцнений вином та гірським повітрям.

На ранок хотіли дати гроші за нічліг та вечерю, але князь готовий був образитись. Врятувала ситуацію винахідливість Юрка:

– Як будете в Україні, ми вас також частуватимемо.

На тому й порішили.