Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 12

Що глибше просувались на схід, то більше захоплювались цим благодатним краєм, гостинністю його мешканців, то більше дивувались багатству природи. Ставало зрозуміло, чому Російська імперія так хотіла приєднати до свого тіла ці землі – князівства, царства, ханства. Хотіла приєднати, а насправді приволокла на налигачі й прикрутила до себе ланцюгом. Згадки про війни, які Росія вела на Кавказі і в Криму, наприкінці дев’ятнадцятого століття відійшли у минуле, і кавказці раділи життю, бо так були створені природою та Богом, що не могли жити у смутку.

Кавказькі гори досить мінливі. В одному місці це вкриті лісами миролюбні пагорби, в інших – неприступні частоколи. Кавказ ніби відгороджувався від чужинців гостроверхими, притрушеними блискучим снігом кам’янистими горами – сірими, похмурими у своїй скам’янілості і водночас гордливо виструнченими. Ці гори вповні пояснювали волелюбний характер кавказьких народів. Ті народи, як потужні гірські річки – шумні й сильні, – їх не спинити. А будь-яка перепона на шляху – чи то камінь, чи звуження гирла, чи гребля – тільки додає сили такій річці. Вона починає кипіти, пінитись, гурчати. Вона ламає греблю, відкидає на берег каменюку, вистрибує з берегів та врешті-решт падає стотонною завісою в ущелину, аби збити пиху й, заспокоївшись, поплюскотіти далі.

На шляху мандрівників, у містах та великих містечках, зустрічались люди: привітні й не дуже, чесні й бандюжкуваті, багаті й бідні – усе як і будь-де на земній кулі. Але ці вирізнялись мовою і національними костюмами. Ці дві складові були своєрідними маркерами, за якими Покос навчився відрізняти чеченця од осетина, грузина від абхазця. І так йому стало соромно, що він заховав десь на дно мішка даровану мамою вишиванку. Дістав, вдягнув на себе, пожалкував, що не має солом’яного бриля.

– Що це ти вилітнився? – дивувався Петро і прикривав Юркову сорочку півпальтом, яке кидав йому на плечі. – Згадала баба, як дівкою була, – сміявся.

На вулицях Горі, міста у Східній Грузії, снували юрби місцевого населення: чоловіки у колоритних черкесках, оздоблених на грудях газирями, у волохатих папахах та із припнутими до ременів шашками. Жінки горді й неприступні, як скелі. Погляд спрямований лиш уперед, підборіддя підняте, ніби жінка кидає виклик самому повітрю. Грузинки вбрані у лаконічні сукні-сорочки, з-під яких виглядають розшиті штанці. На акуратних головах – високі розшиті шапочки чи головні убори, схожі на шатро. Кавказці у своєму різнобарв’ї розчинялись у ще більших юрбах людей, вдягнених у військову форму Російської імперії. Тут, на Кавказі, базувалось чимало військових підрозділів та полків, вояки котрих мали змогу відшліфовувати військові вміння, чи то вирушаючи у військові експедиції, чи то придушуючи бунти у котромусь із селищ, що також можна було вважати непоганою практикою.

Де мандруючи пішки, де користуючись гостинним запрошенням подорожніх долучитись до невеликих караванів, українці впродовж кількох місяців просувались від узбережжя до Тифліса.

– Тифліс – останнє місто, – попереджав Юрій, дивлячись на друга. – Принаймні для мене. А ти як знаєш.

– Тифліс, то Тифліс, хіба я проти? Сам вже втомився. От приїду додому – одружусь. Відразу.

Петро краще почувався, коли вони сиділи на одному місці. А ці переходи вимотували хлопця. Гаркуша що не день втрачав багатослівність. Замість знайомств і сварок усе частіше мовчки спостерігав за людьми, які його оточували. Навіть із Юрком не ділився думками, хіба випивав зайвого. Але й тоді більше співав й поривався до танцю.

Дорогою до Тифліса, у вагоні потяга, Юрій Покос почув від осетина, який працював у будинку російського офіцера конюхом, що десь в Африці почалась війна і що російські військові схиляються до того, що конче необхідно вирушати на Чорний континент, аби стати на бік пригнобленого народу. Юрія звістка про застосування зброї проти народу, нехай навіть далекого й незнайомого, засмутила. Він бо так мріяв, що нове століття залишить таке поняття, як війна, на задвірках історії.

Діставшись Тифліса, відчули напруження, яке випромінювали перехожі. Люд шепотів про війну. І в шепоті не було й дещиці страху, в кожній згадці – пафос і патетика, ніби воювали за незалежність не африканські народи, а народи Російської імперії. Вірогідно, спрацьовували накопичені століттями потаємні думки про власну державність, про батьківщину, яка б вивільнилась із-під патронату Росії, а відтак солідарність з бурами, які відважно боронили свої території від завойовників англійців. За подіями, які швидко розгортались у Південній Африці, спостерігали військові і цивільні, чоловіки і жінки, багаті і бідні. У повітрі носились незнайомі до цього часу назви африканських республік, міст, полководців, які брали участь у військових діях.

Людський гомін посилювався й переростав у короткий крик – ніби хтось голосно читав телеграму. Це продавці газет – охайно вдягнені хлопчики, повісивши собі на зігнуту руку, наче рушники, ті газети, сповіщали тифлісцям останні новини з африканських фронтів. Газети розходились швидко, не встигав хлопчик ступити й десяти кроків, як мусив бігцем повертатись до редакції, аби набрати ще одну, більшу кипу друкованої продукції.

Юрко та Петро знайомились із головним містом країни, яка на зорі становлення пережила вторгнення арабів, за сто років по тому монголів, потім османів та персів, а тоді росіян. Грузія, незважаючи на вікову боротьбу за незалежність, яка виснажувала ресурси, людські та природні, пригальмовувала економічний розвиток, усе ж була якийсь час найсильнішою християнською державою на Східному Причорномор’ї. Під проводом цариці Тамари грузинська армія відвоювала низку перських міст. За часів цієї цариці територія Грузії досягла найбільшого розміру за всю історію. Тифліс був наповнений старожитностями, що вказувало на бережливе ставлення грузинів до своєї історії. Для того аби обдивитись до ладу місто й відчути його колорит, українці блукали вуличками не лише середмістя, а й віддалених від центру районів. Як і в будь-якому краї імперії, окраїни густо заселені були робітниками, щільно забудовані хисткими приміщеннями, які не можна було назвати хатами, а скоріше курниками. Так само ті робітники збирались у гуртки, обговорювали те саме, що й катеринославські пролетарі, – світову революцію, яка почнеться зі звільнення робітничого класу.

– Революція неминуча! – констатував Петро. – Допоки вони всі обговорюють чужу війну, ми готуватимемо справжнє кострище. Додому, додому! На мене там чекають невідкладні справи.

Замість відразу податись на вокзал і гайнути додому Гаркуша постукав у перші-ліпші двері в одному з курників. Йому відчинив зарослий чорною щетиною високий чоловік із таким суворим виглядом, що непроханим гостям довелось автоматично ступити кілька кроків назад. Першим опанував себе Петро. Він діловито простягнув руку хазяїну, який вдягнений був у підперезану суконну сорочку, звичайні робітничі штани і такий самий звичайний піджак та картуз. Нічого автентично-кавказького у вбранні чоловіка не вбачалось. Лиш обличчя видавало у ньому грузина – густі брови, вольовий ніс, чорні очі. Цими очима він наставився не на Петра, який тис йому руку, а на Юрка. Можливо, впізнавав, якої крові чорноокий та смаглявий хлопчина, що завітав до нього.

– Алаверди, – раптом вимовив Гаркуша неправильне слово привітання.

– Гамарджоба, – відповів грузин, поправивши його.

– Гамарджоба, – повторив за ним Гаркуша.

Грузин махнув головою, мовляв, кажи, що треба.

– Де я можу знайти Мгеліко?

– У Тифлісі тисячі Мгеліко, – примружив око високий чоловік і підозріло подивився на Гаркушу.

– Товариш Мгеліко, – поточнив Гаркуша.

Юрію було невтямки, хто такий товариш Мгеліко, і лише тепер він згадав, що ідею прогулятись до робочих окраїн підкинув саме Петро. «Тобто він знав, куди йде», – підвів риску Покос, і його із задумливого стану вивів грузин, який, прокашлявшись у кулак, суворо запитав:

– Чому я маю казати вам, де знайти Мгеліко?

Гаркуша поліз до кишені й простягнув чоловікові якийсь папірець. Той розгорнув аркуш, пробіг по написаному поглядом.

– Товариш Сіклє, – зрадів.

Товариш Сіклє засоромився й пояснив Юркові:

– Такий пароль.

– А що він означає?

Гаркуша підняв вгору плечі, мовляв, і для нього загадка.

Високий чоловік, який признав у Гаркуші товариша Сіклє, махнув головою, крикнув кудись собі за спину коротку фразу грузинською та, зачинивши за собою дверцята, повів друзів мощеною камінням вуличкою. Тут, як зауважив Юрій, було доволі чисто, жінки, які траплялись по дорозі, несли себе не згірш як княгині, котрих бачили у центрі міста. Хіба сукні не були аж так розшиті, але постава, гордовитий погляд примушували захоплюватись грузинськими бідняками. Вони були багаті національною свідомістю, відчуттям власної неповторності. З хатинок не чутно було лайки, ніхто не бився й не ходив вуличками п’яний, хоча вино тут пили за обідом навіть діти.

За кілька хвилин вони дійшли до потрібного будинку, який відрізнявся від більшості тутешніх капітальністю побудови. Провідник стукнув кулаком у шибку, до якої довелось тягнутись, таким високим був кам’яний фундамент споруди. У вікні з’явилося заклопотане обличчя дівчиська років шістнадцяти. Дівчинка кинула погляд на незнайомців, які стояли на горбочку й роззирались довкола, і зникла. За мить на поріг вийшов хазяїн хати. Той, хто привів українців сюди, щось сказав тому хазяїну, вибігши по декількох сходинках на призьбу. Відрапортував, так само швидко збіг донизу й, не звертаючи уваги ні на Покоса, ні на Гаркушу, оминувши їх, як безтілесний камінь, пішов собі геть.

– То ви аж з Катеринослава? – запитав здалеку хазяїн хати, вірогідно товариш Мгеліко, і, не чекаючи відповіді, поманив друзів до себе.

Товариш Мгеліко не був грузином, а був етнічним росіянином. Як потім пояснив Юркові товариш, він мав передати за зазначеною адресою дещо цьому товаришу Мгеліко від декого зі «Спілки боротьби за звільнення робітничого класу». Ввечері до будинку товариша Мгеліко зійшлись підпільні революціонери, аби обговорити отриману з Катеринослава інформацію. Що було у тому листі, який передав Гаркуша, Юрій не питав, не хотів влізати не в свої справи. Допоки революціонери разом із Петром Гаркушею щось обговорювали між собою, Юрко сидів надворі й спілкувався з дівчинкою, дочкою товариша Мгеліко. Дівчинка розповіла, що її мама померла, як народила її, а тато якийсь час був у засланні. Тепер от вони живуть разом.

– Але я весь час боюсь, що тата знову заберуть.

Юркові дуже хотілось обнадіяти дівчинку, але він не міг.

– Нам знайдуть роботу, – вийшовши із іншими з хати, доповів Юркові товариш. – Щоб ми трохи заробили на зворотну путь.

Так, зайві гроші українцям не завадили б, адже мандрівка спустошила їхні кишені.

– Житимемо тут. Товариш Мгеліко дозволив.

Кілька днів працювали вантажниками на залізниці, аж поки не знайшли легшої роботи. Петро зробився крамарем – продавав на тифліському базарі сувеніри, розхвалюючи їх навсібіч, а Юрія влаштували аптекарським практикантом. Товариш Мгеліко багатозначно натякнув, що аптекар своя людина, за котрою потрібно трошки придивлятись. Кілька разів за час роботи в аптеці товариш Мгеліко питав Юрія, хто заходить до аптекаря, про що говорять. Юрій нічого підозрілого в аптекарі не помічав – той ні з ким не усамітнювався і ні з ким особливо не розмовляв. Про це Покос чесно розповідав товаришеві революціонеру. Він був явно незадоволений роботою українця. А от Гаркуша щораз подовгу бубонів Юрію, і йому явно було про що розповісти.

Покос розумів, що він став невільним учасником революційного підпілля, і тому бажав чим скоріш покинути гостинний дім товариша Мгеліко й перебратись кудись ближче до центру. Сказав про це аптекарю, і той порадив зняти куток у російської вдови, його знайомої, яка мешкала від аптеки через дорогу. Відтак Юрій перебрався з революційного кубла в спокійну квартиру. Спритний у науці, він швидко вивчив назви ліків латиною, і вже кілька разів аптекар доручав йому стояти за прилавком та обслуговувати клієнтів. Уже давно Юрій мав потрібні для повернення гроші, але усе не міг наважитись на від’їзд. То вдова просила пожити ще, бо, мовляв, їй так необхідні гроші, а ще спілкування з порядною та освіченою людиною, то аптекар благав підмінити його, бо він їхав лікувати нерви кудись на води в сусідню Абхазію, то Гаркуша гальмував, посилаючись на необхідність його перебування у Тифлісі принаймні до кінця жовтня.

Бували такі хвилини, коли Покосові здавалось, що він вже ніколи не повернеться в Україну. І такі відчуття з’являлись не від приреченості чи песимізму, навпаки, з кожним додатковим днем, проведеним у Грузії, Юрій зростався з цим краєм, закохувався у нього, жив його проблемами і радощами. Гаркуша переймався питаннями класової боротьби, а Юрій цікавився війною, яка вирувала в Африці. Цікавився не просто так, а тому, що нею цікавились чи не всі мешканці Тифліса. Про війну складали вірші, нашвидкуруч друкували їх у тоненьких книжечках і видавали читачеві. Вуличні артисти показували сцени на тему війни. У сценах зображали англійців товстими й пихатими, а бурів – гордими і хитрими. Військові сперечались між собою у велелюдних кав’ярнях. Сперечались з приводу того, чи варто їм реагувати на цю війну, чи краще не дивитись у бік Африки, а звернути погляд на те, що робиться під носом.

– Якщо десь пригнічують цілий народ, російська зброя має стати на його захист, – говорив один зі сперечальників.

Інший мало не заливався сміхом.

– Десь? Десь пригнічують? І де ж це? Лише в Африці? Ану-но, роззирніться, поручику, чи не пригнічують той, як ви кажете, народ десь ближче до вас?

– Я вам про війну, а ви мені про якусь нісенітницю, поручику.

– Це не нісенітниця, – шепотів один поручик іншому. – Скоро й тут, по всій імперії горітиме. Якщо ми спрямовуватимемо свої сили кудись…бозна-куди.

Юрій слухав перепалки й думав про своє.

Уявляв ту Африку, намагався уявити війну. Але йому все замість війни ввижались побачені на вулиці театральні картинки, де два худі артисти клали на землю третього, який символізував зажерливого англійця. «Як лишень наважились дві невеликі республіки кинути виклик цілій імперії?» – захоплювався мужністю бурського народу. І тут-таки ставав на бік поручика, який був проти присутності іноземних військових на африканській війні. «Дійсно, – подумки підтримував його, – чи ж немає що робити військовим тут?» – і відразу ця думка змінялась іншою, підступнішою та живучішою: «А якби ми, українці, та пішли проти своєї імперії? Чи хотів би я, аби весь світ підтримав мою боротьбу? Ну, може, не весь світ, але що більше людей стало б на мій бік, то переможнішою була б моя хода до незалежності».

– Ось що таке солідарність, – вимовив уголос і злякано озирнувся, чи не почув хто, що він оце сам із собою говорить. Ні, ніхто не звернув на нього і на його слова жодної уваги.

Юрій розрахувався за каву, кинув у простір складне слово «гмадлобт», що означало подяку за частування, і вийшов на свіже повітря. Але й надворі не зміг відкараскатись від думок про африканську війну, бо ж усі її обговорювали.

Пересічні тифлісці з неабияким азартом тримали руку на пульсі тієї війни. Жінки, емансиповані й не дуже, але в переважній більшості європейки, тобто росіянки, які мешкали на Кавказі, вивчали назви незнайомих міст і місцин, аби в дружній розмові на званих вечорах не пасти задніх. Грузинки ж зберігали незворушність і не впадали в емоційні транси, чуючи, як хлопчина-газетяр декламує черговий влучний заголовок. Грузинські чоловіки були більш розкутими у своїх судженнях про війну. Жести, чіткі та промовисті, говорили більше за слова. Кавказці горіли бажанням воювати, захищати незалежність, нехай навіть не свою. До них приєднувались представники інших народностей та національностей, яких густо було намішано у Тифлісі.

На площах, базарах, біля храмів та харчівень, ба навіть у храмах та харчівнях, у майстернях, на фабриках, мануфактурах, у парках та театрах з пієтетом у голосі із уст в уста передавали, мов безцінний скарб або як той перший поцілунок, імена Кооса Де ла Рая та Піта Кроньє. Мужчини, які ховались за цими іменами, – бурські генерали, котрі вели свою народну армію, яка складалась переважно не з кваліфікованих військових, а з простих громадян, у бій проти англійського імперського війська, загартованого у численних колоніальних війнах на різних континентах земної кулі. Друковані шпальти розповідали про превентивну війну та про відкриття трьох південноафриканських фронтів, на яких бури боронили свою незалежність. Окрім аналітичних та інформаційних статей газети й журнали розміщували безліч карикатур, які стосувались англо-бурської війни. Одну з таких саме роздивлявся Покос. «Якби Трансвааль був рибою» – зазначалось під карикатурою. Одна з бунтівних республік зображувалась дрібним карасиком, який намагався утекти від товстої риби, схожої на кита й одночасно на підводного човна. Гігантська риба роззявляла зубату пащеку, зі спини в тієї риби як символ британської імперії стирчали заводські труби, з яких валив дим. Сумніву у тому, що пузата потвора ніхто інша, як Англія, не виникало. Від тієї морської нечисті розсипались врізнобіч інші мешканці підводного світу – акули, восьминоги, скати.

– Чарльзтаун у бурів! Бури взяли Ньюкасл та Гленко! – задоволено дер горло тифліський хлопчисько, махаючи, як розлогим віялом, складеною вдвоє газетою «Кавказ». Малий так чітко вимовляв назви міст і так гордовито витягував шию, що складалося враження, ніби це він взяв під контроль африканське місто Чарльзтаун, розташоване у провінції Натал. – Облога Ледисміта!

Продовжував анонсувати газетні повідомлення. Переможно, піднявши догори руку, біг пероном, на якому чекали потяга Юрій та Петро. Юрій вихопив у продавця газет номер, вклав йому в гарячу долоню плату й почув, як заклично гуде потяг, що мав би невдовзі доправити молодих мандрівників на узбережжя, а звідтіля вони планували нарешті рушити у зворотний шлях на батьківську землю.

Петро Гаркуша, за великим рахунком, не надто переймався віддаленістю від України.

– А мені хоч би де, – казав й при цьому доводив, що між українцями та росіянами немає жодних розбіжностей, це, мовляв, один народ. – Просто українці трохи дурніші, тому в них і мова шкутильгає.

Юрій не брався доводити товаришу зворотнє, доводити, що мова та не шкутильгає, а не може вижити, бо не має достатньої свободи для вжитку. Махав рукою, та й по всьому. У суперечках із впертим Гаркушею не було ніякого сенсу. Не раз доводилось погоджуватись із його міфічними уявленнями про українців та про Україну, аби лиш не чути знову безпідставних, із пальця висмоктаних, як їх називав Гаркуша, фактів.

– От, хоч ти прибий мене, а я не відчуваю себе малоросом. Скоріше росіянином.

– Та за що ж тебе прибивати? – переводив усе в жарт Юрій.

Сам же Покос нестерпно мучився без України, хоча й намагався не показувати цього. Ставав на розраді у довгих подорожах Шевченків «Кобзар», надрукований ярижкою. То було перше видання, датоване тисяча вісімсот сороковим роком. На книжечку Юрій натрапив на гурзуфському базарі. Ятка, де лежало безліч уживаних речей, не приваблювала покупців. Ото лиш Юрка до неї ніби щось штовхнуло. Тоді ще окрім Кобзаря купив словник англійської мови. Бувало, перечитував уголос, так, аби чув Петро:

Єдиною книжкою, яку Гаркуша тримав у своєму багажі, було затерте до чорноти Євангеліє незрозумілою староруською мовою. Як уже в ньому вживалось оте революційно-атеістичне й православно-схимницьке, зрозуміти було важко. Ночами, коли Гаркуші здавалось, що його друг спить, він бив поклони, тримаючи у руках розкладене Євангеліє, й шепотів самими губами молитви. Петро навіть обмовився якось, що якби планував кардинально змінити своє життя – постригся б у монахи.

– А якби я хотів змінити своє життя – пішов би у військо, – вилетіло з уст Юрія, і він замислився, чому так сказав. Хотів був додати, що пішов би воювати зі зброєю у руках за свою землю, за свій народ – український, за отой народ, про біди й нещастя котрого так влучно описано у тих Шевченкових «Думах».

– От тобі й нагода повоювати, – дивлячись через плече другові, протяжно сказав, мало не проспівав Петро.

Ця розмова точилась, коли друзі вже сиділи у потягу і коли той потяг уже нісся в західному напрямку, торохкотів та посвистував протягами, які утворились від одчинених вікон у вагоні.

Петро постукав пальцем по статті, яку оце читав Юрій. Вагон третього класу вщент був забитий гомінкими торговцями, які, вірогідно, повертались з тифліського базару й тепер залюбки обговорювали, як минув недільний торг. Розповідали, що великим попитом віднедавна стала користуватись холодна зброя, яку дуже вправно майстрували кавказькі ковалі.

– Напевне, – припускали, – на війну збираються. Із собою взяти кинджал – то святе. Гвинтівка гвинтівкою, гармата сама по собі, а ніж – то для ближнього бою саме враз.

– Бури взяли Чарльзтаун, – прочитав вголос Юрій і ніби оце лиш тепер второпав, чого він насправді хоче.

– Та яка нам справа до тих бурів? І де та Африка, що через неї така паніка? Там що, вже світова революція сталась? – дивувався Петро.

Петра цікавили лише революції, до воїн він ставився з байдужістю та навіть скептицизмом.

– Подумаєш, землю вони боронять. Земля – ніщо! – здавалось, зараз він на мітингу чи на зборах гуртківців-марксистів. – Ідея – все. А яка, скажи мені, будь ласка, у африканців може бути ідея? Може вони хочуть рабів звільнити.

– О, це вже прогрес, – дещо зверхньо спинив балаканину Гаркуші Юрко. Той не зрозумів, у чім прогрес, і друг пояснив: – Ти знаєш, що в Африці існує рабство.

– Говорили про це на зібранні. От якби вони з рабством боролись, отоді…

Юрій, аби дати своїм думкам зібратись докупи, встав з полиці, його місце відразу зайняв якийсь чоловік, що до цього стояв у проході. Покос пропхався поближче до відчиненого вікна. Прохолодний вітер торсав його густого чуба, лоскотав вуса, які українець вирішив відростити й вони поки що виглядали не надто привабливо – стирчали врізнобіч, як котячі. Він пригладжував вказівним та великим колючу щіточку під носом, і цей розмірений жест допомагав розкласти по полицях усі бажання та плани. Юрій дивився на краєвиди, що пробігали повз, і не розумів, чому раніше не зрозумів, що понад усе хоче потрапити у той Чарльзтаун, у той Трансвааль. Бодай там долучитись до боротьби за незалежність та свободу, навчитись тієї боротьби і, можливо, потім, згодом, колись використати досвід. Усе глибше молодик занурювався у газетні звістки, які будили в уяві барвисті картини визвольної боротьби сміливих бурів проти імперської Англії. Юрій захотів оце зараз, враз опинитись на тій випаленій сонцем землі, долучитись до боротьби за незалежність. Він уявляв, що то не бури намагаються скинути із себе гніт англійців, а українці роблять те саме з нестерпними обіймами російського імперіалістичного самодержавства.

Англійці були впевнені у швидкій, ба навіть блискавичній перемозі. Та що там, англійці були впевнені, що ніхто не зможе сказати їм упоперек бодай слово. Думали, що завдяки підступним діям території бурських республік потихеньку стануть англійськими. Але бурам увірвався терпець, вони не бажали втрачати свободу. Показали британцям, що таке тримати оборону, гідну славетних армій і полководців, що таке нападати, не чекаючи, допоки нападуть на тебе. Романтика чужої війни оперезала уяву Юрія Покоса і затвердила в переконанні – йому конче потрібно записатись до лав добровольців.

Він поспіхом повернувся на своє місце та почав збирати речі. Зняв з гачка пальто, зі столика загріб кашкета, із верхньої полиці стягнув мішка.

– Я не їду! – повідомив Петрові. – Писатиму тобі на стару адресу в Катеринославі. Ти ж туди?

Петро підскочив від здивування, підтвердив, що він житиме в Катеринославі за старою адресою, а тоді, мов кіт, вчепився Юркові за рукава, вимагаючи пояснень.

– У Тифлісі можна записатись у добровольці. Так у газеті написано.

У кінці статті про англо-бурську війну зазначалось, що Росія підтримує відправлення добровольців з числа своїх підданих до Оранжевої Республіки та Трансваалю. Серед пунктів формування волонтерських загонів було зазначено місто, з якого вони півгодини тому виїхали. До Африки можна було дістатись іще з Петербурга, Москви та Києва.

– Ти ж не станеш стрибати на ходу? – Петрові довелось підвестися з місця та попрямувати за Юрієм. – Сюди не сідати, я зараз повернусь, – попередив торговців, які ласо дивились на звільнену лаву.

Юрій посміхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрі стояли у вузькому проході, просувався до тамбура.

– Ану, як війна скінчиться, допоки я доїду до Києва? – говорив Юрій сам із собою, бо ж Петро не встигав за ним.

Потяг стишував ходу, що говорило само за себе – Юрій вчасно спохопився, – під’їздили до першої від Тифліса станції. У Петра ще було кілька хвилин, аби встигнути відмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже ніщо не діяло – ні вмовляння, ні заклики до здорового глузду, ні фізичне втримування.

– Хлопче, і без тебе там впораються, – чіплявся що є сили за Юрія, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своїх божевільних намірах, вислизав від Петрових обіймів, лишав йому свій багаж і просувався до виходу. – Ага, слави хочеш! – кричав навздогін Петро і впихав йому до рук усе, що оце відняв. – Швидкої й гучної? Але ж там і вбити можуть. Про це ти подумав?

Стояли у тамбурі, де вже були відчинені двері, хоча потяг іще по-черепашому рухався, дотягував до перону.

– Убити можуть і ось тут, і навіть у цю секунду. Можливо, це остання війна і більше не буде нагоди воювати, – посміхнувся цій сентенції. – Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про війну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на відчуття.

Юрій міцно обняв товариша по мандрах. Тим часом потяг пригальмовував, сіпаючись, мов епілептик. Юрій в один стрибок зіскочив на вкритий дрібним камінням перон. Стоянка була вельми короткою, і вже за хвилину потяг продовжив свій путь. Юрій аж трусився весь від нервового напруження, йдучи насипом вздовж потяга.