Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 9

А про що він тоді мріяв, у минулому столітті, – вже тепер, у прийдешньому, і не згадає. Та вже не про те, аби у сорок із лишком років соромитись назвати себе письменником та не бути впевненим у своєму літературному хисті.

Листа отримав натхненник газети «Селянська правда» – органу Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків і Центрального комітету незаможних селян – Сергій Пилипенко. Не посміявся, не викинув кореспонденцію, як того боявся Юрій Покос, а передав відкритий конверт секретарці, що пробігала повз, і попросив її відповісти авторові згодою.

– Селянськими поетами ми не розкидаємось! – проголосив порожній кімнаті, бо секретарка вже встигла вибігти й зачинити за собою двері.

Перший тираж харківської газети побачив світ ще першого липня двадцять першого року. «Селянська правда» стала правонаступницею газети «Селянська біднота». Тобто така зміна назв мала б говорити про те, що з біднотою на селі вже покінчено раз і назавжди. Покінчено не з самими бідняками, а з таким ганебним явищем, як біднота. Газета відразу здобула прихильність та повагу тисяч читачів, і це були не лише сільські мешканці. Городянам також подобалось читати про сільські будні – сільські будні, що так відрізнялися від міських.

Юрій Покос, живучи у Києві, тричі на тиждень купував нові номери багатотиражки й читав із задоволенням від першої до останньої шпальти. Відтак саме це дистанційне знайомство з чудовими авторами, які надавали для друку в газеті дотепні фейлетони, карбовану поезію, правдиві журналістські нариси, наштовхнуло на ідею написати в редакцію – ану як і його доробками зацікавляться.

Допоки лист Юрія блукав лабіринтами поштових відділень, у столичній редакції газети «Селянська правда» йшла гаряча дискусія щодо необхідності створення окремої літературної організації на противагу подібним організаціям пролетарського спрямування. Організація мала б опікуватись виключно селянськими проблемами, здобутками та перспективами.

– Революційно-селянські мистці, йдучи в ногу з пролетарськими, братимуть матеріал для творчості з сучасної дійсності і побуту часів революції. Оспівуватимуть революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому. Освітлюватимуть все в дусі матеріалістичного світогляду, – торсаючи хвилястого чуба, говорив Сергій Пилипенко, редактор газети «Селянська правда». – Отож, основним завданням спілки селянських письменників має бути створення широкої побутової картини. Нам потрібні твори зі всебічно розробленим сюжетом, головним чином із життя революційного селянства.

– Пропоную згуртувати молодняк, який пише про село. Таких, я думаю, знайдеться чимало, – вплівся в бесіду круглолиций чоловічок з іронічним поглядом і великими залисинами, що віщували про таке: невдовзі цей чоловік стане зовсім голомозим.

– Давайте, товаришу Губенко, також долучайтесь, – посміхнувся редактор. – І тут самим молодняком не обійтись. Потрібно шукати зрілих митців, які вже показали себе на літературній ниві.

– Так я ж уже мудрую над союзом пролетарських письменників. Та ще й хотілося б щось сатиричне окремо випускати.

– Пролетарські письменники зачекають… а от селянські не можуть чекати. Впрягайтесь, товариші, впрягайтесь.

– Єсть назва! – піднімається хтось із середини кімнати, де, власне, й засідають. – Єсть назва для селянської спілки. Нехай буде така назва – «Плуг».

Пробити дозвіл на створення письменницької організації «Плуг» виявилось не такою простою справою. У забюрократизованих мізках радянських чиновників панували перестороги «як би чого не вийшло» та страх «як би за це не поставили до стінки». Існування організації Сергію Пилипенку доводилось відстоювати в ідеологічних та творчих баталіях. Лише після того, як «плужани» спільними зусиллями випрацювали й оприлюднили статут організації, «Плугу» дали зелене світло. У статуті зазначалось, що метою організації селянських письменників «Плуг» є нещадна боротьба з власницькою міщанською ідеологією серед селянства. «Плужани» пообіцяли вести плідну роботу з виховання у дусі пролетарської революції як своїх членів, так і широких селянських мас. Присяглися залучати їх до активної творчості в цьому напрямі.

Проти подібних аргументів чиновницький страх і перестороги виявлялися безсилими, а якби ті продовжували чинити опір, то й контрреволюційними.

Із високої платформи згуртованих селянських письменників найбільше діставалось критики, нарікань, а подеколи й образ так званим «буржуазним» літераторам: неокласикам, футуристам, імажиністам і символістам, яких іще кілька років тому так жалували й перед якими схиляли коліно як перед авангардом літературної думки. На стале переконання плугарів, подібні літературні течії носили загрозливо хибний характер, бо не відтворювали життєву боротьбу селянина за свої права, за рівність і братерство. Ці футуристи-символісти здебільшого кидались у чисте мистецтво, мало зрозуміле широким верствам населення. Імажиністи та неокласики, мовляв, бездумно бавились формою, тішилися своїми вміннями, геть забуваючи про читача та про його сподівання знайти у літературному тексті заклик до боротьби чи підтвердження правильно обраного шляху тієї боротьби.

– Завданням «Плугу», – оголошував на зборах товариш Пилипенко, – є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, а виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартування їх у новому класовому змісті.

– Закликаю не лишень дотримуватись постулатів нашої організації, – емоційно розмахував руками Андрій Панів, – а й вивчати сучасне село. Ретельно аналізувати його побут. А окрім цього, не втрачати тісних зв’язків із селянськими масами. Бо знаю, є вже серед нас, так званих селянських літераторів, ті, які жодного разу села не нюхали, ті, які не відрізнять на око бугая від корови.

У залі сміялись, а оратор вів далі:

– І затісуються у ряди, і пишуть, бо через спілку нашу ті тексти бачать світ. Але в них, у тих графоманських письменах, – і крихти правди немає, хоч як шукай. От, товариші, будь ласка, до прикладу. – Товариш Панів виймав із кишені невеличку книжечку, бив нею, як сухою таранею, по долоні, чим знову викликав сміх, розгортав довільно й вигукував: – О! Знову починають оспівувати українську ніч, зорі, те-те-те-те, місяць, ой-ой-ой-ой, соловейко… – Знову сміх у залі. Панів закриває книжку й кидає її під ноги. – Досить! Вже оспівали ту українську ніч до нас. Сто разів оспівали, аж оскома на язиці. Потрібно показати через вірші, як звитяжно працює радянський селянин, як трудиться він у дружньому колективі, як він, цей селянин, змінився на краще за нової влади.

У гонитві за віднайденням єдино вірного бачення літератури в сучасному суспільстві селянські письменники поклали на свої плечі задачу окультурення селянства. Піднесення культурного рівня здійснювалось щосекундно шляхом творення більшої кількості друкованої продукції на потребу широких мас. Широкі трудові маси, правду ніде діти, не надто переймалися складними літературними процесами, що оце відбувались у письменницькому середовищі. Широкі трудові маси в переважній більшості своїй, як і за старої влади, думу думали, як прогодуватись та як би так спину гнути, аби її не зламати на тих пролетарських і сільськогосподарських будівництвах. Твори селянських письменників самі селяни не завжди приймали одностайно і схвально. Тому спілчани вирішили проводити активну просвітницьку роботу. Досить дієвим засобом пропаганди у численних філіях «Плугу», яких було чимало по всій республіці, виявився буржуазний – вечірки. Плужанські вечірки у невеличких містечках вирізнялись частотою й гучністю. Жодна дрібна філія не оминала можливості погуляти вволю на творчому вечорі, чи на вечірньому читанні, чи на зустрічі з письменником. Тим більш на зібрані членські внески завжди накривали худо-бідно якийсь стіл, принаймні наливка та яблука на тім столі були завжди. У п’янкій мистецькій атмосфері віршоплети з легкістю видавали себе за поетів, а борзописці виглядали як справжні живі класики. Окрім філій Україною ширилися периферійні секції «Плугу». Чи не кожного сількора величали поштиво письменником і запрошували на численні вечори, зустрічі та диспути. Закрутило тим «Плугом» так, що почалась непомірна гонитва за кількістю прочитаних лекцій, проведених зустрічей, написаних статей і рядків. На вулицях маленьких містечок не здавався дивиною подібний діалог.

– Ви, товаришу Ксеніє, де сьогодні ввечері гулятимете? – питає юнак симпатичну стрижену дівчину, якій від сили років сімнадцять.

– У «Плузі» читатимуть мою поему про трактор, – відповідає задоволено товаришка Ксенія.

– А ви написали поему? – дивується юнак і тут-таки додає: – Ти ж у школі самі двояки з письма мала.

Товаришка Ксенія б’є хлопчину по голові тонким портфеликом, у якому, безсумнівно, заховані нетлінні рукописи. Хлопчина показує їй язика та крутить біля скроні вказівним пальцем. А товаришка Ксенія з високо піднятою головою крокує стежечкою, що в’ється між кущів ожини. Вона членкиня оратівського селищного відділення «Плугу» з дворічним стажем і гадки не має, що її поему прийдуть слухати аж чотири п’ятнадцятилітні слухачі – які також є членами цієї письменницької організації й також написали по поемі про трактор.

Уся ця формалістична надмірність працювала не на користь організації. Просвітянський метод у середині двадцятих почав втрачати актуальність. Письменників-плужан з іменем оточувало занадто розпухле коло початківців, людей, часто позбавлених будь-яких талантів. Згодом термін «плужанство» став синонімом обмеженості. Рядові члени «Плугу» видавали на гора тексти низького художнього рівня, виявляли примітивізм у розкритті людської психології. Їхні селяни були чимсь на кшталт картонних ляльок – пласких, однотипних, бездушних та бездумних.

Зрештою метод масовості, який сповідували плужани, завдав чималої шкоди розвитку молодої української літератури, оскільки поповнював письменницькі лави людьми малоосвіченими, некультурними і позбавленими таланту.

Але це усе буде згодом… а поки…

Юрій Будяк отримав відповідь із редакції, але не таку, на яку сподівався. Кращу! Його не лише планували друкувати, а й запрошували доєднатись до гурту письменників під дахом спілки «Плуг». А це, своєю чергою, означало добрі новини – друкуватимуть його постійно й доволі часто. Юрій доєднався до київської філії, яка вже нараховувала чи не два десятки тих, хто більшою чи меншою мірою писав на тему села. Раз на півроку письменник Будяк не відмовляв собі у задоволенні з’їздити до столиці на спеціальні понеділкові плужанські вечори, які відбувались у харківському «Селянському будинку».

Під час плужанських понеділків талановиті відомі письменники красномовно обговорювали тексти одне одного, сперечались, доводили одне одному свою правоту – аж до хрипу. Більш запальні навіть бились, але то бувало вкрай рідко.

Юрія Яковича під час чергового візиту до столиці й зустрічі в «Селянському будинку» вразила читана молодим письменником Андрієм Головком «Червона хустина». Андрій читав, і вся його постать випромінювала біль, страх і ще якісь дивні відчуття. У залі перешіптувались, чи, бува, не автобіографічна та «Хустина», і сходились на думці, що таки придумана, вигаптувана з уламків чужих життів. Будяк слухав і думав чи то з радістю, чи з жалем, що сам ніколи так потужно не напише. Хоча були часи – і він стріляв, і він бачив смерті. Але ж не підходив до злочину аж так близько, як справжній кривавий убивця.

Згодом Юрій, як і інші «плуги» й «борони», дізнається про вбивство дружини й дочки, скоєне Головком, вбивство, котре він так ретельно описав задовго до виконання свого безбожного, заздалегідь добре обмізкованого плану.

На одному з літературних вечорів, влаштованих спілками «Плуг» і «Гарт», Юрій запримітив чоловіка, який стояв біля стіни й уважно слухав дискусію про щойно проголошені вірші поета-початківця Усенка. Згадав, що у двадцятому в Кам’янці-Подільському стрічались із тим чоловіком…

Тоді яскраво майоріли сподівання на створення власної української держави. Хто ж знав, що мине досить короткий в історичному розумінні час – і називатиметься рідна земля не «народна республіка», а «радянська соціалістична»? Ніхто тоді цього не знав, і навіть оцей молодик, що подивився зараз на Юрія й підморгнув дещо легковажно. Упізнав, виходить. По закінченні дискусії Сергій Пилипенко закликав товаришів по перу до тиші й оголосив:

– Товариші! А тепер прошу до слова Григорія Косинку.

Що тут знялось у залі… Усі зааплодували, закричали, підхопили письменника Косинку й підкидали його аж до стелі. Будяк також радів, авжеж, він знав цього прекрасного літератора, рукописи котрого хотіли друкувати чи не усі видавництва в радянській Україні.

А тоді, при першій зустрічі з Будяком, Косинка бажав одного – евакуюватись на захід, подалі від більшовиків, які наступали. Червона армія рухалась у західному напрямку, примушуючи Центральну Раду та українську армію відступати. Разом із працівниками Ради тікали від карального меча й прості люди, які боялися потрапити під навалу червоних. Чому молодий Косинка понад усе хотів, аби його евакуювали, залишилось для Будяка загадкою. Та хоч би як там було, втекти Григорію не судилось. І, може, добре, що не вийшло, адже у тому ж таки двадцятому завдяки літературно-мистецькій групі «Гроно» побачили світ три новели Косинки, завдяки котрим, власне, молодий автор став знаним та популярним…

За десять років українській культурі вдалось компенсувати відсталість від інших культур, російської зокрема. Та що там компенсувати, потужна армія українських радянських письменників переважила вплив будь-якого чужого літературного впливу. Армія ця складалась із п’яти тисяч літераторів. Звичайно, не всі вони могли згодом увійти в престижний клуб письменників світового масштабу, багато з них писали посередньо, багато й зовсім недобре. Але п’ять тисяч тих, хто згодом міг би видати на гора бодай одне геніальне оповідання, бодай один вагомий вірш – і Україна могла б вважатись найпотужнішою в літературному плані державою. Із тих п’яти тисяч років за двадцять плідної праці над собою могло б вирости бодай десятеро таких, як Шевченко? Могло й більше. Якби не та обставина, що не мали українські молоді письменники двадцяти років, а мали вони лиш трошки, лиш дещицю відведеного для творчості життя. А потім те життя нагло й безцеремонно забрали. Забрали чи й на зовсім, чи придушили страхом, що вже й писати так вільно і сміливо не моглось, – стихли музи, відвернулись, заплющили очі, затулили вуха, бо не могли чути тих пострілів, тих стогонів і тих прокльонів, що неслись із харківського будинку «Слово».

Почалось масове нищення української інтелігенції в квітучому травні тридцять третього. Предтечею до цього нищення стало самогубство Миколи Хвильового. А тоді арешт Пилипенка, а за ним ув’язнення Косинки…

Члени «Плуга» – письменники, які прибули до Харкова переважно з периферії, з віддалених і не дуже куточків республіки. Привозили із собою цілі торби написаного, віддавали усе це на розсуд редактору Пилипенку. Він, маючи неабиякий журналістський досвід, відразу вихоплював найперспективніших початківців. Брав під крило, ставився як до рівних. Часто допомагав матеріально, коли бачив, що поет ледь ноги волочить від недоїдання чи руки ховає за спину, аби ніхто не побачив кривавих мозолів на тих руках (бо ж цілісінький день цей майбутній цвіт нації розвантажував вагони з вугіллям, аби прогодувати себе та родину).

Юрій Будяк тримав перший номер «Плуга», що вийшов у двадцять четвертому році завдяки кооперативному видавничому товариству письменників «Плужанин». Роздобув його в бібліотеці. З завмиранням серця листав його. Не тому серце Юрія завмирало, що на сторінках видання десь причаївся і його письменницький доробок. Тішила чоловіка думка про безмежні можливості теперішньої молоді, про широкий шлях, яким вони підуть, – без воєн, вбивств, наглих смертей. Упевнений був – за таким поколінням спиняться війни, розквітне Україна буйним цвітом, рознесеться слава про неї повсюди. Хоч надворі, у тих селах, про які оце писали плужани, селян нещодавно викосив голод двадцять першого року, хотілось не помічати страшного, хотілось писати й читати про щось світле, добре. Ніс альманах додому, зачинявся у маленькій кімнаті комунальної квартири, сідав, як хлопчик, підібгавши коліна, на розхняблений диван і впивався у сторінки. Що далі читав, то більше розчаровувався – зі сторінок альманаху на нього дихала не та потужна правда, нехай навіть гірка або болюча, якою ділились під час літературних посиденьок, а щось зовсім інше. Якесь плакатно-картонне, лубочно-штамповане, обрізане за потрібним шаблоном. Звичайно, у збірнику були реальні малюнки з життя в українському селі. Але художня цінність! Де вона? Загубилась, знецінилась від змальовування ілюзорних успіхів колективізації. Оповідання, есе, вірші піднімали на ура процвітання артілей та комун. А він же знав про той голод, він же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допоміг матері навіть той хліб, який він возив з міста. Померла. Зійшла в могилу навіть не так від голоду, як від розуміння, що це несправедливо – голодувати на таких благодатних чорноземах.

Дивувався Юрій, як можна не помічати справжнього стану речей – фактичного знищення українського хлібороба.

«Відірвались ми від землі, не відчуваємо її, – говорив сам із собою, слухаючи, як за стіною сусіди сваряться через чергу до нужника. – Усі селянські письменники кинулись до столиці, не бачать, не чують, не знають, яке воно – селянське життя. Пишуть те, чого хотілося б, але чого немає».

– Поцілуй мене в сраку! – верещала за стіною сусідка, а їй у відповідь кричав чоловічий голос:

– Поцілуй собаку в сраку!

«А може, так і треба? Не помічати бруду, – розмірковував далі Юрій Якович. – Хто зна, хто зна…»

Юрій вийняв з-під дивану невеличкий, не більший ніж жіноча долоня, записник, черконув двійко слів і потягся рукою до полиці з книжками. Дістав «Fata morgana» Коцюбинського. Блокнот впав на підлогу, відкрившись на тому місті, де його останній раз турбували. «Сказати на з’їзді» – значилось там.

Він щось казав на з’їзді письменників, але його не чули, як не чули інших, подібних до нього. Гриміли й неслись приміщенням гучні голоси правильних промовців – тих, які опирались не на художні принципи поетичного слова, а на керівну роль партії у формуванні літпроцесу і на особистий неповторний, неоціненний внесок комуністичного найвищого керманича у той процес. Новий вождь оселився у Кремлі на довгі роки, і з кожним новим роком його владарювання все рідше можна було почути живе слово, слово правди, слово, не оброблене кислотою лицемірства та блюзнірства.

Ох, як же тоді закрутилось! Мов у жахливому сні, із котрого не можна виборсатись. І як воно почалось, від чого відштовхнулось? Якось проґавили, випустили з поля зору, недогледіли. Й отямитись не встигли, як письменники стали чи не найпершими ворогами свого народу. Ті, хто цілодобово шукав шляхів полегшення життя знедоленим, виявились у перших рядах зрадників. І так усе це підступно підкралось, ззаду, зі спини, і встромило гострого ножа між ребра…

Спочатку журнали, альманахи та газети почали друкувати критичні статті про тих письменників, котрі дозволили собі описувати не звитяжні перемоги на мирних фронтах, а реальну правду життя. Спеціальними постановами ідеологи вимагали подібних викриттів. У тих статтях письменники-пристосуванці з тих, хто не мав достатнього таланту, клювали, цькували й гавкали на колег. Навіть Сергій Пилипенко у статті, яку розмістили в «Плужанину», різко висловлювався щодо неправильних письменників. Колонка сповіщала, зокрема, й про те, що вчорашній основоположник справжнього українського слова товариш Хвильовий не гребує використовувати в текстах порочні естетичні концепції. Ініціативу головного плужанина підхопили рядові стрічкогони. Яких лиш епітетів не придумували, якою словесною отрутою не плювались у бік тих, хто не вписувався у циркуляри й виписані сталінським режимом правила.

Літературний моноліт, який здавався таким непорушним, незважаючи на свою неоднорідність, дав тріщину. На початку тридцятих із тих п’яти тисяч виплеканих Україною письменників більша частина писали під диктовку, злобливо тупотіли ногами, даючи зрозуміти вільнодумцям, що й на них знайдеться управа, клеймили критичними статтями наліво й направо всіх неугодних вождям і вождикам, великим начальникам і їх підлабузникам. «Плуг» розростався як на дріжджах і при цьому безповоротно ржавів. У селах ватажки письменницьких осередків проводили збори за зборами, гатили селянські душі й тіла багатослівними лекціями, розводили демагогію навколо письменництва, письменників, книжок – тих, які варті уваги, і тих, кого читати конче заборонено.

Такий міцний на початку двадцятих «Плуг» затерся між навалою псевдолітераторів. Плужанами стали ті, хто носив домоткану сорочку під тоненький пасочок, розповідав про колгоспні звитяги, ніколи не виїжджаючи зі столиці навіть на природу. Писали замість віршів куплети, замість оповідань – замітки, замість критики – критиканство.

Був травень, рясно цвіли дерева, коли літературний Харків накрила страшна, хоча й очікувана звістка: письменник Хвильовий застрелився у своїй квартирі. Багато хто з літераторів, котрі писали щось більше, ніж хвалебні оди державному устрою, почали палити написане або ховати те написане по знайомих, якоюсь письменницькою інтуїцією відчуваючи недобрі часи, що насувалися. Новітня інквізиція не забарилась – і вдарила вона по отому сегменту, який так вільно себе почував у новій державі, так багато мріяв і так багато на себе брав, – по отому Відродженню, що нараховувало, звичайно, не п’ять тисяч, а кілька сотень трибунів слова, гігантів вільної думки.

Юрій Будяк і своє палив, бо ж було і в нього понаписувано чимало чогось подібного до «Геть від Москви» покійного Хвильового. Він бо так палко бажав втекти од московського протекторату, від тієї осоружної московської опіки, важкої братської руки, що не підтримує, а скорше давить. Бажання це було задавнене, вже встигло й перекипіти, бо ж тельбушилось у ньому ще з самої юності. Палив рукописи і знав – ніколи більше він не візьметься за актуальну, злободенну, викривальну літературу. Банальний інстинкт самозбереження брав гору над іншими інстинктами, у тім числі над бажанням стати безсмертним завдяки потужним текстам. Письменник не віддав вогню лише рукописи творів для дітей. Дивився на ті назви: «Маленьким діткам», «На вовка», «Загадочки-думочки» і найулюбленіше – «На городі цап-цап».

Такі теплі й милі віршики… Хотілося закутатись у ті загадочки-думочки, аби оминув страшний тридцять третій. До Києва ще не дісталась залізна рука дикого правосуддя. А до будинку письменників «Слово» щоночі під’їздила таємнича автівка. Та автівка везла цвіт нації в якісь потойбічні закамарки, звідкіля вони або не виходили зовсім, або виходили іншими – приниженими, позбавленими крил та голосу.

У листопаді тридцять четвертого заарештували, а вже за місяць розстріляли геніального Григорія Косинку. А до цього під жорна державного політичного управління потрапив фундатор «Плугу» Сергій Пилипенко. Наприкінці тридцять третього у нього відібрали волю, а в березні тридцять четвертого – життя. Колегія ОДПУ Української радянської республіки затвердила пропозицію щодо застосування проти письменників найвищої міри соціального захисту!

Дамоклів меч завис над багатьма спілчанами, отими, які ще кілька років тому так хотіли потрапити до омріяного гурту, що називався коротко і влучно «Плуг», а тепер, можливо, картали себе за необачні бажання. Атож-бо, сам керівник об’єднання знищений за контрреволюційні дії… Це ж він міг бути основоположником цілої контрреволюційної організації… І понеслось – писали хто швидше, доноси один на одного – літературною, співучою, гарно припасованими реченнями, складно, як ото могли оповідання написати, чи новелу, а чи й роман.

Юрій Будяк ні на кого нічого не писав, чекав, коли за ним прийдуть. Знав, як це має відбутись, бо ж за ним вже двічі свого часу приходили – спочатку в двадцять другому, а тоді знову – і двох років не минуло, як постукали серед ночі у двері. Тоді його оминуло ув’язнення, бо ж були і захисники і самому підозрюваному давали можливість виправдатись, пояснити.

У тих двадцятих чека висувала Покосу сміховинні обвинувачення, тісно пов’язані з містом Біла Церква. Нібито він під час нападу білогвардійців брав участь в урочистій зустрічі ворожої армії. Юрій справді у зазначені роки жив у Білій Церкві, навіть двічі його там обирали заступником голови «Просвіти».

Перша спроба заґратувати Юрія Покоса не знайшла відгуку в суддів. Народний суд виправдав чоловіка, але комусь у тім чека усе не сиділось на місті, усе хтось у тому чека хотів, аби Покос не гуляв на волі. Та й удруге, у двадцять четвертому, суд не побачив у діях Юрія складу злочину. До того ж свідків обвинуваченню знайти не вдалось. Усі ті обвинувачення базувались на чиємусь доносі. Ім’я донощика в суді не оприлюднювалось, хоча прізвисько його Юрій запам’ятав на все життя. Посилались на людину під ім’ям Серп.

Було дивно тепер, коли спливли роки, згадувати ті часи, коли суд міг двічі виправдати людину, бо не було достатньо доказів. Смішно. Зараз усе по-іншому, в дію вступила вбивча машина, без душі, без серця, без мізків, яка запрограмована була на одне – чітке виконання наказу. Ніяких доказів ніхто більше не потребував, досить було того, що написано в анонімному листі.

За письменником Будяком прийшли першого лютого тридцять п’ятого року. Подзвонили у двері, сусіди сиділи тихенько у своїх кімнатах і робили вигляд, що їх немає вдома. Квартирою розносились довгі протяжні сигнали дзвінка, що означало – гості саме до Юрія Яковича. Він не відчиняв, тому хисткі двері було вибито, Юрію Яковичу скручено за спиною руки, ніби він вбивця чи нападник, і поволочено його вузькими сходами в сумеркову холодну підворітню, а вже звідтіля – до ще темнішої, ніж ця зимова підворітня, в’язничної камери.

У столичній в’язниці Юрій провів трохи більше як півроку, допоки тривало слідство. Усе чекав, що його, як і тих, по чиїй справі проходив, ось-ось розстріляють. Але чи то фатум втрутився, чи ще які сили, засудили лиш на п’ять років. У обвинувальному висновку, який ретельно підготував уповноважений НКВС Проскурянов, зазначалось: «Юрію Яковичу Покосу, 1879 року народження, уродженцю Полтавської губернії, інкримінується приналежність до контрреволюційної організації, очолюваної Сергієм Пилипенком, а також активна контрреволюційна діяльність і терористичні настрої». Окрім цього, Покоса підозрювали у тісних зв’язках із розстріляним Григорієм Косинкою.

– Оце-то тісні зв’язки! – бурмотів Юрій, випадаючи з короткого сну.

Розклепив важкі повіки, обдивився темне приміщення, в якому битком люду, почув кроки, що лунали десь за зачиненими дверима, і ще до того, як цей хтось, кому належали кроки, відчинив двері барака, встиг закінчити розпочату думку:

– Один раз його бачив у Харкові й один раз у Кам’янці.

– Вста-а-а-ати! – заволали в унісон два ще не протверезілі вохрівці. І один із них звернувся напряму до Покоса: – Встати, контра націоналістична!