Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 10

Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:

– Гадюка!

– Це я – гадюка?! – притьмом обернувшись, ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.

– Ой, рятуйте ж! – лементувала пані.

Але ніхто не ворухнувся.

Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою.

Явдоха… реготала.

А Михайлик з неприхованою цікавістю дивився, що ж буде далі.

– Пробі! – ґвалтувала пані.

– Та це ж – не гадюка, – пирснула татарка Патиме.

– То – жовтобрюх, пані, – сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.

Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.

– Та він же не вкусить, пані, – був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.

Хлопця аж захитало.

– Боюсь, боюсь! – волала пані.

– Жовтобрюх зовсім не страшний, – намагався вгамувати її Михайлик.

– А яке в нього кругленьке око, – і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.

– Злазьте, пані, – суворо наказала Явдоха.

– Ой, не злізу!

– Злазь, кажу тобі! – втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.

– Ой, боюсь!

– Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!

– Кидайте, – зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. – Не злізу все одно.

– Тобто як? – повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.

– А так. Ось тут і буду.

– Доки?

– Поки не перестану боятись.

– Коли ж ти перестанеш?

– Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…

– Роксонько, люба, отямся.

– Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.

– Але ж я тут.

– Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носити на руках.

– Але ж, Лано!

– Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! – І пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, – не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, – але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий білоцвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, – їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.

Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:

– Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.

– Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…

– Тоді я лишаюсь тут, – і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. – Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…

– Його звуть Михайликом, – сказала мама.