Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 12

– Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, – казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. – Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай Бог бачить!

– А ти злізь, голубко!

– Не можу, веприку мій дорогенький.

– Покурити б!

– Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

– Одну люлечку! – і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь, уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

– Краплина щастя солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя – не краплина ж! Ого-го!

– Ціле барило?! – зареготала Роксолана. – Але ж ти сам благав: Господи татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, – мені ж тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

– «Я люблю його, білобумажне твоє тіло, – пристрасно заговорив Пампушка, – сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…»

– Це – з «Пісні пісень»? – посміхнулася Рокса.

– І як воно таке – в Святім Письмі?! – промимрив він і зачитав напам'ять: – «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість-бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглява є, – се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, – власного ж виноградника я не встерегла…»

– Натяк?! – гостро спитала Роксолана. – На моє кубління з паном гетьманом? – зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. – Але якщо ти зараз думав саме про це…

– Крий боже!

– То за це ж тобі добре заплачено! І ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

– Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! – І пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого Письма: – «Що лілея поміж тернами, те мила моя – поміж дівами… Покріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого Завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

– Як же й гарно складено! – і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! – німо лементувала вона. – Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» – і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька й вуст не розтулила, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса. – Добрий ти мій! – промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

– Добрий-таки, – радо погодився Пампушка.

– А ліпших вішають, – немовби жартома шпигонула Роксолана.

– Щирісінька правда, – знов не заперечував обозний.

І посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів. Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого чуба», – гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» – у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане. А вголос мовив:

– Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу Богові.

– Таку душу? Богові? – і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: – Таж Господь Бог такої й не прийме!

І зареготала на його руках.

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

– Покурити б…

– Неси мене, неси… Жадаю!

І пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент, мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що з давніх-давен означало ні більше ні менше, як «Україна»).

І пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:

– Неси мене, неси!

А сама ж тим часом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.