Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 45

Колись давно, то ще був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством всім обладує, а Михаїл – то син царський, але ще він молодий, то на царство його не садовлять – нехай підросте. А Володимир – то старший, то він усім і править. Добре так оце діється. А в стороні татари своє царство мають. То, ніби, ідно царство, а то, татарське, – друге, і в стороні татари жиють. І знахарі татарські стали ворожити, догадались про Михаїла, кажуть своїм:

– Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михаїл, тепер от його і не чути, а виросте той Михаїл, тоді вже будемо знати, що то за Михаїл.

Кажуть знахарі, що воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.

Розказали знахарі про Михаїла, тепер треба щось робити. Татарський пише до Володимира: «Ми довідались, – пише татарський, – за Михаїла, він ще дитина: у вас його царство, його все буде, як підросте; то віддай нам його, будьмо сватами».

Ото Володимир скликає людей, говорить, що татарський хоче до себе взяти Михаїла; далі дає цю річ до Саноту[2]… Міркували скрізь, чи зробити так, як татарський пише, і присудили, що віддаймо малого. Вся громада сказала так.

Ну, ото присудили так, Володимир примітив, що Михаїл став хмурний дуже, ходить такий засмучений… А Михаїл був уже парубок літ вісімнадцяти.

Спитав Володимир його, що йому за туга така:

– Михайлятко-дитятко, чого ти засмучений такий? В тебе чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на тебе йде… Мені так здається, що журитись тобі нема чого.

Михаїл і каже Володимирові:

– Господарю-царю Володимире! Так, в мене чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на мене йде, але києвська громада, то зла в неї рада…

Володимир на цеє промовчав, а Михаїл каже до меча свого, що на стіні висів:

– Мечу мій, мечу, та на татарове. Мечу мій, мечу, та на Юланове…

Михаїлові байдуже, що татари хтять його брати, він меч свій як возьме, то…

Але Володимир цеє вислухав і дивиться, що Михаїл малий такий, і каже йому:

– Михайлятко-дитятко, молоде ти і неспосібне, то треба, щоб бути літ двадцяти або тридцяти, тоді хіба за меч можна братись.

Володимир так до Михаїла говорить, а Михаїл йому одказує по-своєму:

– Господарю-царю Володимире! Возьми ти утятко молоденьке і пусти на море синеньке: воно попливе, як і стареньке.

Тоді Володимир каже до Михаїла:

– Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови!

Після того Михаїл взяв меч, коп’ю, коня йому вивели. Іде Михаїл і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той. Михаїл нічого не робив, іно перехрестив військо татарське своїм мечем. То на обидві сторони Михаїла не стало того війська: на ліву сторону, то так, як огнем спалило, на праву – так, як солому виклав. Як посік теє вже військо Михаїл, то поїхав у світ і прийшлось йому їхати через царські ворота, то до ідного стремена взяв на ногу ідну половину, а на другу ногу, до другого стремена, взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори і став там жити.

То й досі, кажуть, живий, а, може, й помер… Так оце розказують про Михаїла.