Читать книгу Доктор Сон - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 21

Літній вечір на околиці певного міста на Середньому Заході.

Десь люди дивилися, як хвиськає своїм батогом Гаррісон Форд; десь президент-актор безсумнівно усміхався своєю сумнівною посмішкою; тим часом, як Енді Стайнер у таборі автокочовиків лежала на придбаному в крамниці дешевих цін м’якому шезлонгу, купаючись у світлі фар «ЕрфКрузера» Рози і ще чийогось «Віннебаго»26. Роза пояснила їй, що, хоча Правдивий Вузол володіє кількома кемпінговими теренами, цей автотабір не належить до їх числа. Але її передовий агент здатен викуповувати право ексклюзивного використання подібних цьому місцин у бізнесів, які манячать на межі банкрутства. Америка переживала рецесію, але для Правдивих гроші не були проблемою.

– Хто цей передовий агент? – запитала Енді.

– О, він вельми пробивний парубок, – усміхаючись, відповіла Роза. – Здатен очарувати пташок, щоб ті злетіли з дерева йому в руки. Ти з ним невдовзі познайомишся.

– Він ваш особливий хлопець?

На це Роза розсміялася й погладила Енді по щоці. Доторк її пальців породив гарячого черв’ячка збудження в животі у Енді. Щоб їй сказитися, але той дійсно в ній ворухнувся.

– Тебе пройняло, правда? Гадаю, все з тобою буде гаразд.

Можливо, але, лежачи зараз тут, Енді більше не відчувала збудження, лише страх. У голові їй ряхтіли новинні репортажі отого кшталту, де повідомлялося про тіла, знайдені в канавах, тіла, знайдені на лісових прогалинах, тіла, знайдені на дні висохлих колодязів. Жінки і дівчата. Майже завжди жінки і дівчата. Ні, не Роза її лякала – не дуже-то вона – крім неї, там були ще й інші жінки, але були також і чоловіки.

Роза опустилася на коліна поряд з нею. Сліпуче світло фар мусило б перетворити її обличчя на різкий і потворний чорно-білий ландшафт, але справдилося протилежне: натомість воно зробило її ще вродливішою. Вона знову погладила Енді по щоці.

– Не бійся, – промовила вона. – Не бійся.

Обернувшись до однієї з присутніх жінок, невиразно миловидої істоти, яку вона назвала Тихою Сарі, Роза кивнула. Сарі кивнула їй у відповідь і увійшла до монструозного автодому Рози. Тим часом інші почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Енді це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.

– Не бійся. Скоро ти станеш одною з нас, Енді. Одною з нами.

«Якщо, – подумала Роза, – не зациклишся нанівець. У такому випадку ми просто знищимо твій одяг у сміттєспалювачі за громадською вбиральнею і завтра вирушимо в дорогу. Спиток не збиток».

Але вона сподівалася, що такого не трапиться. Ця їй подобалася, і її талант усипляння може придатися.

Сарі повернулася зі сталевим, схожим на термос балоном. Вручила його Розі, і та зняла з нього червоний ковпачок. Під ним виявилося сопло і вентиль. Енді цей балон здався якимсь не позначеним написами отруйним аерозолем проти комах. Майнула думка підхопитися з шезлонга й кинутися навтьоки, та тут же їй згадався кінотеатр. Ті руки, що сягнули всередину її голови, утримуючи її на місці.

– Дідо Флік? – запитала Роза. – Ти поведеш нас?

– Радо.

Це відгукнувся той старий, з кінотеатру. Зараз, увечері, він був одягнений у бахматі шорти-бермуди рожевого кольору, білі шкарпетки, підтягнуті вгору на його кістлявих гомілках аж до колін; і в пласких біблійних сандаліях. Енді він здався схожим на Дідуся Волтона27 після того, як той два роки просидів у концентраційному таборі. Він здійняв угору руки, й услід за ним всі решта скинули вгору руки. Зчеплені таким чином, висвітлені силуетами у перехресних променях фар, вони скидалися на вервечку якихось потойбічних паперових ляльок-витинанок.

– Ми Правдивий Вузол, – проголосив він. Голос, що виходив із цих западистих грудей, більше не тремтів; зараз звучав глибокий і лункий голос значно молодшого чоловіка.

– Ми Правдивий Вузол, – відгукнулися вони. – Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

– Ось ця жінка, – промовив Дідо Флік. – Чи приєднається вона до нас? Чи пов’яже вона своє життя з нашим життям і стане одною з нас?

– Кажи «так», – підказала Роза.

– Т-так, – спромоглася Енді. Серце в ній вже не билося; воно бриніло, як струна.

Роза повернула вентиль на своєму балоні. Почулося тихе, покаянне зітхання і вилетіла хмарка сріблястої імли. Замість того щоб розвіятися на легкому вечірньому вітерці, вона просто зависла над балоном, ніби чекаючи, поки Роза нахилиться, зшилить оті її чарівливі коралові губи і делікатно подує. Хмарка імли – трохи на вигляд, наче той клубок, в яких містяться діалоги у коміксах, тільки наразі в ньому не було жодних слів – попливла, поки не зависла над оберненим вгору обличчям і широко розплющеними очима Енді.

– Ми Вузол, і ми тривкі, – проголосив Дідо Флік.

– Саббатха ханті, – відгукнулися решта.

Імла почала знижуватися, дуже повільно.

– Ми обрані.

– Лодсам ханті, – відгукнулись вони.

– Дихай глибоко, – сказала Роза і ніжно поцілувала Енді в щоку. – Я зустріну тебе на іншому боці.

«Можливо».

– Ми щасливці.

– Каханна різоне ханті.

А тоді всі разом:

– Ми Правдивий Вузол, і ми…

Але на той момент Енді вже їх не чула. Срібляста хмарка сіла їй на обличчя, і якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Енді зробила вдих, та мрячна штука ожила і почала кричати всередині неї. Якась дитина, явлена із туману, – вона не знала, чи то був хлопчик, чи дівчинка, – борсалася, намагаючись вибратися, але хтось різав. Це Роза різала, в той час як решта, стоячи тісним колом (вузлом) навкруг неї, світили десятками ліхтариків, осяваючи це уповільнене мордування.

Енді спробувала підхопитися з шезлонга, але в неї вже не було тіла, яким вона могла б підхопитися. Її тіло пощезло. На його колишньому місці лишився тільки біль у формі людського єства. Біль помираючої дитини і її власний.

«Наберися його, – ця думка була наче холодна ганчірка, прикладена до тієї палаючої рани, якою стало її тіло. – Це єдиний наскрізний шлях».

«Я не можу, я тікала від цього болю все своє життя».

«Можливо, й так, але ти вже цілком поза можливістю втечі. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».