Читать книгу Доктор Сон - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 9

До берега було дві милі. Стоянку оточували незграбно розмальовані пляжні спокуси – кіоски з продажу тортів-мурашників8, ятки з хот-догами, сувенірні крамнички, – але зараз, під самий кінець сезону, усякий бізнес там майже вщух. Пляж майже цілком належав тільки їм. Поки вони їхали сюди з квартири, Денні тримав на колінах свій подарунок – якийсь загорнутий у сріблястий папір довгастий, доволі важкенький пакунок.

– Ось побалакаємо троха, і тоді можеш його розпаковувати, – сказав Дік.

Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пісок був твердим, мерехтливим. Денні йшов повільно, бо Дік уже доволі постарішав. Колись він помре. Можливо, навіть скоро.

– Мене вистачить ще на кілька років, – промовив Дік. – Нехай це тебе не турбує. Розкажи мені тепер про минулу ніч. Нічого не пропускаючи.

Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який він переживає зараз і як той переплітається з удушливим відчуттям упевненості: тепер, коли вона його знайшла, вона вже ніколи не залишить його у спокої. Але оскільки це був Дік, він не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякі.

– Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дістане.

– Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Хоча й здивований такою переміною курсу, Денні кивнув. Саме Хеллоран показав і розказав усе, що треба, йому і його батькам у їхній перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.

– А пам’ятаєш, як я вперше заговорив усередині твоєї голови?

– Звичайно ж, я пам’ятаю.

– І що я тоді сказав?

– Ви спитали мене, чи хочу я поїхати з вами до Флориди.

– Так, правильно. А як тобі почувалося, коли ти взнав, що ти більше не самотній? Що ти не єдиний такий на світі?

– Стало просто чудово, – відповів Денні. – Просто чудовезно.

– Йо, – погодився Хеллоран. – Йо, звісно, так.

Вони пройшли далі, трохи помовчавши. Маленькі пташки – мати Денні називала їх цвіріньками9 – забігали у хвилі й спурхували назад.

– Ти коли-небудь чудувався з того, як я завше з’являюся тоді, коли я тобі потрібний? – поглянув він униз, на Денні, і посміхнувся. – Аніже. Ніколи. Та й чому б? Ти був усього лиш дитинчам, але зараз ти троха постаршав. А в деяких смислах став набагато старшим. Слухай сюди, Денні. Цей світ має змогу якось тримати все в рівновазі. Я у це вірю. Є така приказка: «Коли учень готовий, учитель об’явиться». Я й був твоїм учителем.

– Ви значно більший за це, – сказав Денні. Він узяв Діка за руку. – Ви мій друг. Ви врятували нас.

Дік це проігнорував… або вдав, ніби проігнорував.

– Моя бабця теж мала сяйво – ти пам’ятаєш, я тобі про це вже був розказував?

– Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгі розмови, навіть не відкриваючи ротів.

– Так і було, правильно. Вона мене навчила. А її навчила її прабабця, давно, ще у рабські часи. Колись, Денні, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.

– Якщо мене спершу не дістане місіс Мессі, – промовив Денні понуро.

Вони підійшли до лавки. Дік сів.

– Далі я вже не насмілююся. Можу не повернутися назад. Сідай поряд мене. Хочу розповісти тобі одну історію.

– Не хочу я ніяких історій, – заперечив Денні. – Вона повернеться, як ви цього не второпаєте? Вона повертатиметься знову, і знову, і знову.

– Закрий свого рота й відкрий вуха. Отримаєш деякі настанови.

Після цих своїх слів Дік вищирився, демонструючи блискучі нові зуби.

– Гадаю, тобі дійде. Ти далебі не дурник, золотко.