Читать книгу Ім’я рози - Умберто Эко, Umberto Eco - Страница 13

Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум’ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники – дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи «Benedicamus Domino»[86], на що ченці відповідали «Deo gratias»[87].

Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п’ятнадцять псалмів і чекали, коли увійдуть новіцїї під орудою свого вчителя.

Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»[88]. Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»[89], а після нього – інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.

Ченці сиділи на своїх сідалищах – шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум’ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.

Після шести псалмів почалося читання Святого Письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ – він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Врешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли «Те Deum»[90]. Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім’я Отця, а Христос знов зійде поміж них.

* * *

Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем в капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб’я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: «Грішне слово безбожного в серці моїм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро[91]». Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, й уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які так зачарували моє серце й очі напередодні. Та після респонсорію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»[92]. То було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, щоб звеселити моє серце.

Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. У словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло, немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, – молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: – Чого ж ти, дурне, боїшся?»

Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш:

– Там чоловік, мертвий чоловік! – говорив хтось, а інші гукали: – То монах, хіба ти не бачив його чобіт?

Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.

Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалося ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір’ям, щоб відполохувати птахів.

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, ніхто б не міг залишитися живим у такій ганебній позі). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бідолаху. Як уже говорилося, напередодні кров залили в глечик, добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з’явилося бліде обличчя Венанція із Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

– Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Вільям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього.

Підійшов настоятель.

– Як бачите, брате Вільяме, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!

– Чи був він на хорах під час богослужіння? – спитав Вільям, киваючи на труп.

– Hi, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало.

– Більше нікого не бракувало?

– Здається, ні. Я нічого не помітив.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші:

– Беренґарій був на своєму місці?

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав:

– Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене.

– Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп міг лежати тут уже не одну годину, принаймні від того часу, як усі пішли спати.

– Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише тепер.

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Змочивши водою ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вільям.

– Не раз, – відповів Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя.

– Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.

– Навіщо він це зробив?

– А навіщо він його вбив? Це діло якогось збоченого розуму. Тепер треба з’ясувати, чи є на тілі рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити й оглянути. Я скоро долучусь.

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним.

Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

– Кепські справи, – мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. – Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце – погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке.

– Але що ви шукаєте?

– Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншої людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен.

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже від марнославства – постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. Були то досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, то був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

– Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Вільям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці.

– Чому саме в бібліотеці?

– Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки.

– А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?

– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше.

– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?

– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…

– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

– Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину, навіть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93].

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вільям.

– Може, – сказав Северин.

– А може, причиною була трутизна?

Северин завагався.

– Це теж може бути.

– У тебе в робітні є отрути? – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

– Залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть.

– А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?

– Ні. Але чимало отрут не залишають слідів.

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні й череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

– Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?

– Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінґус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огіркова трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…

– Та сама, що її принесли тріє царі? – спитав я.

– Та сама, але вона слугує також для запобігання викидням. А ось це – мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Мандрагора, добра на сон…

– І збуджує тілесне бажання, – додав мій учитель.

– Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі.

– А це що таке? – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

– Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?

– Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки.

Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

– Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт.

– А для чого він? – спитав я.

– Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину.

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів:

– Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon[94].

– І нічого звідси не пропадало останнім часом?

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова:

– Останнім часом нічого.

– А давніше?

– Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п’ять.

– Справді, важко все пам’ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, які викликають візи. Які це рослини?

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми:

– Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?

– Треба подумати, – відказав Вільям.